— Годі вже, годі!.. — пролунав з підворіття тихий голос.
Дідусь почервонів, заховав очі в насуплені кошлаті брови.
Під аркою, прихилившись до стіни, стояла його дружина.
— Та ось бачиш, Катю, моряка зустрів. Поговорити треба.
Бабуся міцно стулила губи і зміряла Сіму критичним поглядом.
— Ну й змок же ти, немов каченя!.. Може, ходімо, чаєм напою з варенням… з малиновим.
— Греби, греби, — підштовхнув Сіму дідусь. — Вона тільки здається, що сердита. Вона моряків поважає.
Сіма оглянувся на ящики, хотів, мабуть, покликати Кешку, але Кешка заховався якнайглибше, щоб його не помітили. Йому було дуже сумно.
Коли надворі нікого вже не було, він вибрався із ящика, підійшов до калюжі.
У калюжі відбивалися хмаринки. Вони пробігали по перевернутому небі. Кешці здавалося, що він повільно пливе на хвилях… Минає острови, потріскані від сонця. Над водою б’ються поморники і альбатроси. У морській піні хижо шастають єдинороги. Щось лоскітливе і тепле підступало до Кещиного горла, так, як підступають сльози, коли дивишся хороший кінофільм з хорошим кінцем.
Мало не щодня в житті людей трапляються незвичайні події — то в одного, то в другого. Хіба міг Кешка подумати, що залишиться у квартирі сам, без сусідів? А так вийшло. Василь Михайлович — шофер — поїхав на Ангару. Тітка Люся одержала велику кімнату від свого заводу.
Прийшли кербуд і двірничка, опечатали порожнє житло. Немає тепер у Кешки сусідів, лише сургучні печатки сумно теліпаються на дверях. Може Кешка не тільки морський, а який завгодно бій влаштувати. В перші дні вони з Мишком так і робили. Чого тільки не витворяли! Раніше за такі діла тітка Люся тиждень проходу не давала. А зараз кричи скільки злізе, перекидайся, на голові ходи. Але ж дивне створіння — людина… Квартира порожня: грайся, співай. Так ні, не хочуть, до Мишка йдуть. Кешка зовсім від дому одбився. Прибіжить перед маминим приходом і знову за двері — аж до вечора.
Одного разу, коли Кешка обідав на кухні, сьорбав нашвидку холодний суп із каструлі, до квартири зайшли кербуд, двірничка, а з ними кругла бабуся з білявим дівчиськом.
— Ось вам ключі,— сказав кербуд, зриваючи печатки з обох кімнат. — Живіть. Сусіди у вас хороші, мирні. Кімнати теж хороші. — Він сам відчинив двері, показав бабусі і дівчинці обої, стелі і тільки після цього віддав ключі. — Розташовуйтесь, майно привозьте. Якщо, скажімо, машина потрібна і вантажники, то в нашому будинку склад міститься, у них машинку не трудно роздобути. Я поклопочуся.
— Спасибі,— вклонилась бабуся. А дівчинка почала креслити ногою по підлозі, немов розмічала щось.
Всього цього з кухні, звичайно, не побачиш. Кешка вийшов у коридор, притиснув каструлю міцніше до живота і хлебтав ложку за ложкою, спостерігаючи. Адже повинен він з новачками познайомитися. Кербуд і двірничка пішли.
— Ой бабуню, дивись! — раптом скрикнула дівчинка. — Хто це?
— Людина, хто ж… — відповів Кешка. — Що, людей не бачила?
— Ти в цій квартирі живеш, хлопчику? — поцікавилась бабуся.
— Живу.
Бабуся хотіла ще про щось запитати, але дівчинка підштовхнула її в бік і засміялася.
— Глянь, як він їсть. Прямо з каструлі…
— Ну і їм, — сказав Кешка. — Так смачніше; либонь, не пробувала?
Він зачерпнув повну ложку гущі і, голосно плямкаючи, пішов на кухню. Для більшої ваги він, окрім усього, стукав по дну каструлі пальцями, як у бубон.
— Мамо, у нас тепер нові жильці,— повідомив він матері за вечерею. — Дівча одне і з нею бабуся.
Наступного дня нові жильці переїхали в квартиру. Вантажники носили громіздкі речі — шафи, столи, диван, піаніно, багато ящиків та різних клунків.
Кешка тинявся в коридорі, посвистував, штурхав клунки ботинком. Він охоче допоміг би, але дівчисько крутилося, як заводне, всюди встигало, командувало:
— Шафу тут поставте. Диван — тут. А сюди тумбочку для телевізора. Тут книжкові шафи.
Бабуся сиділа на підвіконні в кімнаті і лише інколи поправляла.
— Не сюди, Анночко, тут крісло.
Кешку дівчинка не помічала. Тільки один раз вона звернулася до нього, та й то образливо.
— Як вештатися без діла, то краще допоможи. Бабуня хвора, а я сама не можу… — Треба було присунути щільніше до стінки туалет із світлого дерева з високим овальним дзеркалом.
— Не можеш, то й носа не задирай, — зухвало відповів Кешка. Він вхопився за дзеркало. — Давай!.. Рраз!.. Ну, ще… Ррраз!..
Дівчинка зневажливо подивилася на нього. А коли дзеркало стояло вже на місці, буркнула так, щоб почув тільки один Кешка:
— Дикун.
— Барракуда, — огризнувся у відповідь Кешка.
Ось так і почали складатися Кещині стосунки з дівчинкою Анночкою.
Увечері мама теж познайомилася з новими сусідами. Вони довго стояли в кухні з бабусею. Мама розповідала про себе, про свою роботу, про Кешку.
— Здичавів він у мене. Я на роботі цілий день…
— Так, так, — кивала бабуся. — Я так само свого ростила. Батько продкомісаром був. У Середній Азії загинув…
Тепер розповідала бабуся, а мама кивала.
Дівчинка поводилась з великою гідністю, як доросла.
Якщо є на світі чаплі з короткою шиєю, то це дівча нагадувало Кешці саме таку птицю. Вона любила, зачепивши ногу за ногу і нахиливши голову, скоса поглядати на Кешку. Подивиться, подивиться і скаже шо-небудь розумне, як-от:
— Давай я на тебе культурно впливатиму.