Одразу стало гамірно. Тітка Люся заходилася термосити Кешку, ніби не вірила, що це він. Василь Михайлович стояв, суворо насупивши брови. А мама Кешки опустилася на жовте каміння і заплакала. Хлоп’ята притиснулись одне до одного; вони майже поглухли від галасу, сторопіли від такої несамовитої уваги… А Кешка подивився на маму і сказав;
— Ну чого ти, ма?.. Ну чого? Я ж не потонув, а ти плачеш!..
Навпроти будинку, в якому жив Кешка, стояв високий паркан. За ним брязкали машини, сичала електрозварка. А вечорами прожектори, підвішені на стовпах, упиналися тугими променями в землю, немов плавили її. За парканом була глибока яма — котлован. До дна ями не діставали навіть екскаватори; робітники піднімали землю лебідками. Ось туди, на самісіньке дно котлована, і світили прожектори. Хлоп’ята звикли до ями за парканом і перестали заглядати в щілини.
Одного разу діти побачили, що над парканом височіє бетонна башта. Правда, не дуже висока. Через кілька днів над баштою виросли два цибаті підйомні крани. Робітники день і ніч плели по стінах башти сітку з товстого залізного пруття, оббивали стіни дошками. А крани виливали здоровенні діжки рідкого бетону на залізну сітку поміж дошками. Бетон тверднув. Башта спиналась вгору. Вона здіймалася величезна, сіра, без вікон, без дверей.
— Що ж з того буде? — ламали голову хлоп’ята. Здогадатися було трудно: ніхто з хлоп’ят зроду не бачив ще такої башти. Нарешті всі погодилися на тому, що за парканом будують атомну електростанцію. Це було дуже цікаво.
Якось увечері до Кешки в квартиру подзвонила двірничка тітка Настя.
— Не зачиняйте на ніч вікон, — попередила вона. — Вибух буде.
— Що, війна? — висунувся з-за мами Кешка. Але мама сердито тупнула ногою, а тітка Настя замахала руками.
— Що ти, господь з тобою!.. Такі слова говориш. Навіть подумати страшно. Вибух на будівництві буде. Он там, за огорожею.
Тітка Настя пішла, ще раз буркітливо нагадавши про те, щоб не зачиняли щільно вікон, бо шибки повилітають. А мама привела Кешку в кімнату і звеліла йому сісти на стілець.
— Кешко, дай слово честі, що не будеш стовбичити коло вікна.
Кешка не любив слово честі кидати на вітер. Слово честі — ніби клятва. А хіба легко людині спати, якщо за вікном станеться найсправжнісінький вибух? Кешка сопів, з благанням дивився на маму.
Мама не відступала.
— Кешко, дай слово честі.
Кешка глянув на маму якнайжалісніше. Не помоглося. Зітхнувши, він зрештою прошепотів:
— Гаразд… Чесне звичайне.
Не міг же він дати чесне-пречесне або чесне ленінське. Як-не-як — вибух.
Мама чергувала на заводі в нічну зміну. Поки вона збиралася, Кешка дихав рівно й глибоко, прикидався, що спить.
Але як тільки вона зачинила за собою двері, Кешка сів на отоманці.
За вікном тривожно деренчали трамваї. Голубе світло металося по кімнаті. Було моторошно. Люди за огорожею готували вибух.
Несподівано в передній пролунав дзвоник. Кешка зіскочив з отоманки, сунув ноги в мамині пантофлі, побіг відчиняти. Певно, мама щось забула.
— Це ти, мам?..
— Відчиняй, чого там! — пролунав на площадці Мишків голос. — Давай скоріше!
Кешка швидко розчинив двері, і до передпокою ввалився Мишко, в самих трусах, у ботинках на босу ногу. З Мишкових плечей звисала сіра байкова ковдра. До голого живота він притискав подушку.
— Ночувати до тебе. Щойно мама твоя заходила… Каже, нам удвох не так страшно буде.
Кешка почервонів, буркнув:
— А мені й не страшно зовсім. Заходь, разом на отоманці спатимемо.
— Ти лягай, а мені не можна, — заявив Мишко. — Мені треба коло вікна сидіти; мало що може статися.
Кешці теж необхідно було сидіти коло вікна, але він дав слово честі не злізати з постелі.
Мишко, закутавшись у ковдру, сів край вікна.
— Навколо башти темно, — повідомив він. — Людей не видно.
Кешка підстрибував на отоманці, намагався хоч так роздивитися, що діється коло башти. Зрештою він придумав: поскладав усі три подушки одну на одну, з боків підставив валики і виліз на цю хитку споруду. Башта бовваніла похмурим громаддям. Одвернувши від неї вузькі стріли, сторожко завмерли крани. Прожектори не світили, тільки червоняста лампочка ледве блимала, погойдуючись на вітрі.
Минуло багато часу, нестерпно нудного і напруженого. Щоб не заснути, хлопчаки обмінювалися короткими репліками.
— Мишку, ти спиш?
— НІ… Зараз, уже скоро…
— Мишку, а все-таки для чого цей вибух роблять?
— Я гадаю, випробовують. Щоб потім, коли туди пустять атом, ніяких тріщин не було.
Кешка намагався уявити собі таємниче нутро башти і складні машини, які примусять рухатись легендарне чудовисько — атом.
Хлопчаки надовго замовкали, люто боролися з дрімотою, що застилала очі. І раптом над баштою виникло мерехтливе фіолетове світло. Ударило по вухах оглушливим густим ревом. Грохонула, розкотилася вулицями луна. Повилітали, задзеленчали на тротуарах шибки.
Кешка впав на підлогу зі свого спостережного поста. Борсався, вибираючись з-під подушок.
Мишко кричав:
— Вмикай світло!
Коли в кімнаті спалахнула лампочка, Мишко підскочив до дзеркала, заходився роздивлятися на своє чоло.
— Кешко, що це в мене на скроні?