Кешка підійшов ближче. Уздовж скроні в Мишка пролягла неглибока рожева подряпина.
— По-моєму, рана…
Мишкові губи розплилися у блаженній усмішці. Він навіть очі заплющив.
— Поранено… Кешко, мене поранено!..
— Ага, — підтвердив Кешка заздрісно. — Це з кватирки шибка вилетіла і кусочком тебе подряпало. — Та Мишко не слухав, він пританцьовував біля дзеркала і в захопленні повторював:
— Мене поранено, мене поранено!.. — Потім він спохватився, запитав: — Кешко, в тебе бинти є?
— Ну, є.
— Хутчій перев’язуй!
Кешка засміявся.
— Що там перев’язувати! Йодом помастити — і все.
— Коли хочеш знати, — круто обернувся Мишко. — за правилами медицини тут слід операцію робити. Це тобі не рогаткою і не дерев’яною шаблею, а справжнім вибухом. — Мишко розслаблено повалився на стілець і відкинув назад голову.
Кешка метнувся до маминого столика, дістав з тумбочки бинт і вату. Змазав Мишкову рану йодом — Мишко навіть не скривився — і почав робити перев’язку. Мишко раз у раз повертався до дзеркала, причепливо оглядав голову і казав:
— Намотуй більше… Вати не шкодуй…
Коли голова стала схожа на велику снігову грудомаху, він задоволено кивнув,
— Ось тепер нормально. Досить. — Раптом Мишко вдарив себе по забинтованій голові. — Стій! А може, на вулиці ще є поранені; може, комусь допомога потрібна?..
Хлопчаки підбігли до вікна.
Уже був світанок, блакитнувато-сірий, прозорий і дзвінкий. Двірники змітали з тротуарів скло у великі жерстяні совки. А башта, похмура бетонна башта, зникла.
Хлоп’ята стояли, роззявивши роти від здивування.
— Дощенту, — видихнув Мишко. — Навіть шматків не залишилося.
Наступного дня діти у дворі були приголомшені. Башта зникла. Атомна станція розсипалася майже у них на очах від звичайнісінького вибуху. Тут було над чим подумати. Забинтований Мишко похмуро прорікав:
— Як грохоне!.. Осколок як задзижчить!.. І рраз — прямо мені у скроню. Кешко, скажи…
Кешка весь час намагався сказати, що ніякий осколок не дзижчав, що Мишка, як він, Кешка, гадає, подряпано кусочком скла з кватирки. Але Мишко розповідав так переконливо і при цьому дивився на всіх з такою простодушною радістю і гордістю, що Кешка повірив. Можливо, й був осколок. Адже він під подушками борсався, міг не помітити. І Кешка, погоджуючись, кивав головою.
— Ага, прямо у скроню.
Діти заздрісно дивилися на забинтовану Мишкову голову, легенько торкалися пов’язки і співчутливо розпитували:
— Боляче?.. Дуже?..
Потім усі юрбою рушили до сірого паркану і приникли до широких щілин в дощатих воротях.
На будівельному майданчику було безлюдно. Немов підвівшись навшпиньки, тягнулися до небес баштові крани. Здавалося, вони ще не встигли отямитись, прийти до пам’яті. Дерев’яні підмостки, що оточували башту, було розібрано, і вони лежали тепер штабелями на землі. І ніяких слідів руйнування. Лише від самої башти залишився стирчати рівний круг заввишки метра півтора, неначе башту акуратно спиляли біля самого підніжжя. І було чисто. Мабуть, вибухом однесло всі уламки кудись далеко за місто.
Ні, це не був звичайний вибух.
— Подумайте, вогонь — до неба!.. — захлинався Мишко. — Я сам бачив, вона злетіла — і на порох!..
— Та невже!? — почувся раптом за спинами дітей густий бас.
Хлоп’ята відскочили від паркану. Проте нічого страшного не було. Біля воріт стояла зелена п’ятитонка, навантажена великими паперовими мішками з цементом. З кабіни виглядало широке смагляве обличчя шофера з чорними насупленими бровами.
— Василь Михайлович! — закричав Кешка. — Здрастуйте, Василю Михайловичу!.. Хлопці, не бійтеся — це Василь Михайлович, наш сусід.
— А це хто? — показав шофер на Мишка. — Що за опухало?
— Та це ж Мишко… Ви його бачили. Він же до мене приходить!
Василь Михайлович підозріло оглянув забинтовану Мишкову голову.
— Ну ти, друже, мастак брехати…
Мишко наїжився.
— Це я брешу, га?.. Висадили в повітря башту, кожен знає. Ми з Кешкою на власні очі бачили. — Мишко кивнув на зачинені ворота і вперто повторив — Навіть кусків не залишилося, все рознесло.
Василь Михайлович усміхнувся і похитав головою.
— А для чого, по-вашому, висаджувати її в повітря?.. Ні до чого це, вона величезні гроші коштує.
— А куди ж тоді вона поділася? — єхидно спитав Мишко. — Може, в землю пішла?
Василь Михайлович поклав на кермо важкі, забруднені в мастило руки:
— У землю… Ану, Кешко, поїхали зі мною, сам побачиш.
Кешку не треба було упрошувати. Він миттю заліз в кабіну. Василь Михайлович поманив пальцем Мишка.