— Який бортжурнал? — запитала Майка. — До чого тут бортжурнал?
— Комов попросив мене відшукати правила, які наказують знищувати бортжурнали, — сумно пояснив Вандерхузе.
— Ну? — вигукнули ми одночасно.
Вандерхузе знов помовчав, потім махнув рукою.
— Сором, — сказав він. — Є, виявляється, одне таке правило. Точніше, було. У старому «Зводі інструкцій». У новому — немає. Звідки я мав знати? Я ж не історик.
Він надовго замислився. Майка нетерпляче пововтузилася.
— Так, — сказав Вандерхузе. — Так от, коли ти зазнав аварії на невідомій планеті, заселеній розумними істотами — негуманоїдами або гуманоїдами, які перебувають у стадії яскраво вираженої машинної цивілізації, — ти зобов’язаний знищити всі космографічні карти і бортові журнали.
Ми з Майкою перезирнулись.
— Цей бідолаха, командир «Пелікана», — продовжував Вандерхузе, — напевне, добряче знав старовинні закони. Адже цьому правилу, напевно, років із двісті, його придумали ще на початку зореплавання, придумали з голови, намагаючись усе передбачити. Та хіба все передбачиш? — Він зітхнув. — Авжеж, можна було здогадатися, чому з бортжурналом сталася така штука. Ось Комов і здогадався… І ви знаєте, як він реагував на моє повідомлення?
— Ні, — відповів я. — Як?
— Він кивнув і перейшов до інших справ, — повідомила Майка.
Вандерхузе поглянув на неї із захватом.
— Правильно! — підтвердив він. — Саме кивнув і саме перейшов. Я б на його місці цілий день тішився, що я такий здогадливий…
— Що ж це, значить, виходить? — щиро обурилася Майка. — Виходить, або не гуманоїди, або гуманоїди, але на стадії машинної цивілізації. Нічого не розумію. Ти що-небудь розумієш? — запитала вона в мене.
Мене дуже потішає ця манера Майки з гордістю оголошувати, що вона нічого не розуміє. Я і сам частенько так чиню.
— Вони під’їхали до «Пелікана» на велосипедах, — сказав я.
Майка нетерпляче відмахнулася.
— Машинної цивілізації тут нема, — пробурмотіла вона. — Негуманощів тут також нема…
Голос Комова по інтеркому проголосив:
— Вандерхузе, Глумова, Попов! Прошу з’явитися в рубку.
— Почалося! — вигукнула Майка, підхоплюючись.
Ми гуртом увалилися в рубку. Комов стояв біля столу і вкладав у пластиковий чохол портативний транслятор. Судячи з положення перемикачів, транслятор був підключений до бортового обчислювача. Обличчя в Комова було незвично стурбоване, якесь по-особливому людяне, без цієї самобутньої крижаної зосередженості, що вже достатньо набила оскомину.
— Зараз я виходжу, — оголосив він. — Перший сікурс. Якове, ви залишаєтеся за старшого. Головне: забезпечити безперервне колове спостереження і безперебійну роботу бортового обчислювача. У випадку появи аборигенів негайно сповістити мене. Раджу влаштувати біля оглядових екранів тризмінну вахту. Майє, рушайте до екранів просто зараз. Стасю, там мої радіограми. Передайте їх якомога швидше. Я гадаю, нема потреби пояснювати, чому ніхто не повинен виходити з корабля. Ось і все. Давайте до справи.
Я підсів до рації і взявся до справи. Комов і Вандерхузе про щось тихо розмовляли в мене за спиною. Майка на іншому кінці рубки налаштовувала екрани колового спостереження. Я перебрав радіограми. Атож, поки ми розв’язували філософські проблеми, Комова тут добряче шарпали. Майже всі його радіограми були відповідями. Ієрархію терміновості, за браком спеціальних вказівок, я встановлював самотужки.
ЕР-2, Комов — центр, Горбовському. Дякую за люб’язну пропозицію, не вважаю, що маю право відволікати вас від важливіших занять, триматиму вас у курсі всіх новин.
ЕР-2, Комов — центр, Бадеру. Від поста головного ксенолога проекту «Ковчег-2» змушений відмовитися. Рекомендую Аміреджибі.
ЕР-2, Комов — база, Сидорову. Благаю, звільни мене від добровольців.
ЕР-2, Комов — європейський прес-центр, Домбіні. Присутність тут вашого наукового коментатора вважаю передчасною. За інформацією прошу звертатися в центр, комісія з контактів.
І так далі, в тому ж дусі. Штук п’ять радіограм було до Центрального інформаторію. Цих я не зрозумів.
Робота моя була в самому розпалі, коли знов заверещав дешифратор.
— Звідки? — запитав мене Комов з іншого кінця рубки. Він стояв поруч із Майкою та оглядав околиці.
— «Центр, історичний відділ…» — прочитав я.
— А, нарешті! — сказав Комов та попрямував до мене.
…проект «Ковчег», — читав я. — ЕР-2, Вандерхузе, Комову. Інформація. Виявлений вами корабель реєстровий номер такий-то є експедиційним зорельотом «Пілігрим Приписаний до порту Деймос, відбув другого січня сто сорок четвертого року у вільний пошук до зони «Ц Останній відгук отримано шостого травня сто сорок восьмого року з області «Тінь». Екіпаж: Семенова Марія-Луіза та Семенов Олександр Павлович. Від двадцять першого квітня сто сорок сьомого року пасажир: Семенов П’єр Олександрович. Архів «Пілігрима»…
Там було ще щось, але раптом Комов засміявся у мене за спиною, і я з подивом повернувся до нього. Комов сміявся, Комов сяяв.
— Так я й думав! — радісно сказав він, а ми усі дивилися на нього, роззявивши роти. — Так я й думав! Це людина! Ви розумієте? Це людина!
— Cтояти по місцях! — весело скомандував Комов, підхопив футляри з апаратурою і пішов собі.
Я подивився на Майку. Майка стояла стовпом посеред рубки із затуманеним поглядом і беззвучно ворушила губами — міркувала.
Я подивився на Вандерхузе. Брови у Вандерхузе були високо скинуті, бакенбарди розчепірилися, вперше на моїй пам’яті він був схожий не на ссавця, а на чорт-рибу, витягнуту з води. На оглядовому екрані Комов, обвішаний апаратурою, бадьоро чимчикував до болота вздовж будівельного майданчика.
— Так-так-так! — промовила Майка. — Ось, значить, чому іграшки…
— Чому? — жваво поцікавився Вандерхузе.
— Він ними бавився, — пояснила Майка.
— Хто? — запитав Вандерхузе. — Комов?
— Ні. Семенов.