— Семенов? — здивовано перепитав Вандерхузе. — Гм… Ну то й що?
— Семенов-молодший, — нетерпляче сказав я. — Пасажир. Дитина.
— Яка дитина?
— Дитина Семенових! — пояснила Майка. — Розумієте, навіщо було в них це швейне обладнання? Усілякі там чіпці, сорочечки, підгузки…
— Підгузки! — повторив вражений Вандерхузе. — Так це в них народилася дитина! Так-так-так-так! Я ше здивувався, де вони підчепили пасажира, до того ж однофамільця! Мені й на гадку… Ну звичайно!
Заспівав радіовиклик. Я машинально відгукнувся. Це виявився Вадик. Говорив він напівголосно — мабуть, боявся, що засічуть…
— Що там у вас, Стасю? Тільки швидко, ми зараз знімаємося…
— Таке швидко не розповіси, — відрубав я невдоволено.
— А ти двома словами. Корабель Блукачів знайшли?
— Яких Блукачів? — здивувався я. — Де?
— Ну, цих… яких Горбовський шукає…
— Хто знайшов?
— Ви знайшли! Адже знайшли? — Голос його раптом змінився. — Перевіряю настройку, — суворо промовив він. — Вимикаюся.
— Що там знайшли? — запитав Вандерхузе. — Який ще корабель?
Я відмахнувся.
— Це так, цікаві… Отже, народився він у квітні сорок сьомого, а востаннє на зв’язок вони виходили у травні сорок восьмого… Якове, як часто вони мали виходити на зв’язок?
— Раз на місяць, — відповів Вандерхузе. — Якщо корабель перебував у вільному пошуку…
— Хвилиночку, — сказав я. — Травень, червень…
— Тринадцять місяців, — випередила мене Майка.
Я не повірив і перерахував сам.
— Так, — сказав я.
— Неймовірно, правда?
— Що, власне, неймовірно? — обережно запитав Вандерхузе.
— У день аварії, — сказала Майка, — немовляті був рік і один місяць. Як же він вижив?
— Аборигени, — сказав я. — Семенов стер бортжурнал. Отже, когось помітив… І нічого було Комову на мене кричати! Це був справжній дитячий плач! Що я, немовлят не чув?.. Вони все це записали, а коли той виріс, дали йому прослухати…
— Щоб записати, потрібно мати техніку, — сказала Майка.
— Ну, не записали, то запам’ятали, — сказав я. — Це несуттєво.
— Ага, — промовив Вандерхузе. — Він побачив або негуманоїдів, або гуманоїдів, але на стадії машинної цивілізації. І тому стер бортжурнал. За інструкцією.
— На машинну цивілізацію не схоже, — сказала Майка.
— Значить, негуманоїди… — До мене раптом дійшло. — Шановні, — сказав я, — якщо тут негуманоїди, то це такий випадок, що я навіть не знаю… Людина-посередник, розумієте? Він — і людина, і нелюдина, гуманоїд і негуманоїд! Такого ще ніколи не бувало. Про таке навіть і мріяти ніхто не ризикнув би!
Я був у захваті. Майка теж була у захваті. Перспективи засліплювали нас. Туманні, неясні, проте сліпуче райдужні. Справа полягала не тільки в тому, що вперше в історії уможливлювався чіткий контакт із негуманоїдами. Людство отримувало унікальне дзеркало, перед людством розчинялися двері до цілком недоступного раніше, незбагненого світу принципово іншої психології, і невиразні комовські ідеї вертикального прогресу знаходили врешті експериментальне підгрунтя…
— З якого дива негуманоїди будуть морочитися з людським дитям? — задумливо мовив Вандерхузе. — Навіщо їм це і що вони в цьому розуміють?
Перспективи дещо потьмяніли, але Майка відразу ж сказала з викликом:
— На Землі відомі випадки, коли негуманоїди виховували людських дітей.
— Так то ж на Землі! — сумно сказав Вандерхузе.
І він мав рацію. Всі відомі розумні негуманоїди були набагато віддаленіші від людини, ніж вовки, ведмеді чи навіть восьминоги. Стверджував же такий серйозний спеціаліст, як Крюгер, що розумні слимаки Гарроти розглядають людину з усією її технікою не як явище реального світу, а як плід своєї надзвичайної уяви…
— І тим не менше, він уцілів і виріс! — сказала Майка.
І вона теж мала рацію.
Я — людина за вдачею скептична. Я не люблю зариватись і надміру фантазувати. Не те що Майка. Але тут більше просто нічого не можна було припустити. Однорічна дитина. Крижана пустеля. Сама. Зрозуміло ж, що сама собою вона би вижити не змогла. Причому з іншого боку — стертий бортжурнал. Що тут ще можна придумати? Якісь прибульці-гуманоіди випадково опинились поблизу, вигодували немовля, а потім полетіли… Якась нісенітниця…
— А може, він не вижив? — сказала Майка. — Може, все, що від нього лишилося, це його плач і голоси його батьків?
На мить мені здалося, що все зруйнувалося. Постійно ця Майка що-небудь вигадає. Та я відразу ж зметикував.
— А як він проходить на корабель? Як він командує моїми кіберами? Ні, шановні, ми зустріли в космосі точнісіньку — розумієте? — точнісіньку, ідеальну репліку людства, або це космічний мауглі. Не знаю, що неймовірніше.
— І я не знаю, — сказала Майка.
— І я, — сказав Вандерхузе.