Ми відступилися з дороги, бо нею саме проїхало кілька колгоспних ваговозів. На одному стояла якась здоровенна частина од комбайна.
- Гадаєш, зараз краще вийде? Тут уміння потрібне.
- Отож-бо й є!
- А де ти його наберешся? Вдома без сокири і сапки обходимось.
Проминувши поле, ми наблизились до річки.
- Зараз над шлюзами перейдемо, а тоді вже лісом, - пояснив Митько.
- У вас тут і шлюзи є?
- Аякже! Не Дніпрогес, звичайно, але збудували років п’ять тому, щоб поля зрошувати. Бачив же дорогою - канави такі.
Ми ступили на хисткий і, здавалось, ненадійний місток, а внизу гуркотіла, вирувала, пінилася вода і били вгору, грали проти сонця різноколірні бризки.
- Ух, страшнувато! Ходімо, Митю, швидше, а то ще місток вломиться.
- Вломиться! Та він тисячу таких, як ми, витримає! Дивись! - і, вхопившися рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче.
Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.
- Зараз беремо праворуч, - хвилин за двадцять мовив Митько, - і стежечкою до самісінького озера.
Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:
- Гей, мухолови, з дороги!
Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.
- А щоб тобі колесо відпало! - кинув я вслід. - Ну чого він причепився до нас, Митю?
- А, - махнув він рукою. - Мало дурнів? Не зважай! Проте настрій таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера… Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?
- Он звідки, диви, рибу ловити!
- А пісочок який!
- А поглянь, де у воду стрибати!
- Ух ти!
- Сила!
- Клас!
- Оце так!
І врешті, загорлавши «ура», ми кинулись одне одному в обійми. Так, певно, не радів жоден… жоден у світі учень шостого класу. Митько ступив назад і урочисто звернувся до мене:
- Від імені… Гм, від імені себе… Ні, від імені свого і громадськості вітаю вас, Сергію Стеценко, із відкриттям літнього сезону. Бажаю…
- Зрозуміло, - перебив я. - Мерсі. Взаємно. Радий старатись, - і, виструнчившись, узяв сачок «на караул», проте одразу ж опустив. - Поглянь, Митю.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
- Та це ж курінь був! - перший здогадавсь Митько. - Ось і двері, - вказав на дві прихилені одна до одної палиці. - А от поруч і місце для вогнища розчищене.
- А сіна скільки! - радів я. - Та ж цей курінь відремонтувати - раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
- Не підходь! - гукнув Митько і заходився бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
- Та що з тобою, Митю? - здивувавсь я. - Ти б відпочив!
- Нема! - вдоволено мовив приятель. - Тепер можна й ремонтувати.
- Чого нема?
- Змій! Вони знаєш як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі тут треба бути обережним, - говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. - Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як щось укусить чи що скоїться - до села бігти далеченько. Ось диви, цим ми курінь накриємо, а згори ще й соломи накладемо. І ніяка злива не страшна!
- То це ж ваша клейонка з дому, - пізнав я згорток.
- Звичайно! А чим вона погана?
- Звісно, нічим. Але ж батьки…
- А що батьки? А коли дощ піде, та ми позастуджуємось, та запалення легенів підхопимо? То що батькам краще - наше здоров’я чи якась там нікчемна клейонка? Тим паче, їхатимемо додому - я її заберу.
На такий життєвий доказ я навіть не знайшов відповіді. Ми взялися до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, шо на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ше вранці було казна-що.
Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мушками та один за одним. Біля озера вилежувалися на сонці і купались у теплій воді. Митько весь час примушував мене вдихати повітря і казав: «Таке життя дуже корисне для здоров’я. Тут навіть автобусів немає». Я з ним погоджувався.
Але одного ранку відбулася подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець. Нам це одразу не сподобалось, бо в ньому ми впізнали свого знайомого, майбутнього майстра спорту.
- Принесло ж сюди цього велосипедиста, - буркнув Митько. Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав: