- Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка, що треба! Це вам не річка!
- Добридень, - озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.
- Та чого ви такі набурмосені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру - ось вам од мене подарунок, - він витяг з кишені штанів жовтий прозорий камінець. - Дивіться!
Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.
- Ух ти, це що?
- Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.
Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.
- Ви знаєте, що таке бурштин? - вів далі Василь. - Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка - велика цінність.
- Ти що, її тут знайшов? - не повірив я.
- А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.
- У цьому озері? - і собі здивувався Митько. - Отут?
- А що ви думаєте? Тут і не таке зустрінеш… - Василь кинув на нас загадковий погляд і замовк.
- Що? - спитали ми в один голос.
- Та навіть і не знаю, чи казати вам… - Він знову помовчав. - Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні.
Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?
- Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здасться, як і я, полюбили це місце.
«І звідки йому відомо?» - подумав я.
- Ви вмієте зберігати таємниці? - він суворо звів брови.
- Могила, - мерщій вигукнувся Митько.
- Щоб я маму й тата не бачив, - пробелькотів і я десь почуту клятву.
- Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.
- Незвичайне? - пошепки повторили ми.
- Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?
- Помітили, - ствердив я.
- Так далеко ж, - озвавсь Митько. - Не кожному й охота телющитись.
- Мо’, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.
- Бояться?!
- Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.
- Але чому ж, чому?
- А тому, що в озері... - він стишив голос, - хтось живе. Ми здригнулись.
- Авжеж, - вів Василь далі. - По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-ох», аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують - телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.
- Та що ти!
- Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.
Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.
- Дивіться!
На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину.
- От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?
- Та щось таке чули…
- Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.
- Що ти на це скажеш? - запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.
- Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…
- Може, й бреше, - погодивсь Митько. - І звідки тільки тут цей бурштин? - підкинув угору і зловив жовтий камінець. - Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс?
- Лох-Несс.
- Треба буде розпитати в когось із старших.