- Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.
- Здається, так.
З озера повіяло прохолодою…
В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.
Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.
Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую - її оддирають від мого вуха.
Наді мною схилився Митько.
- Сергію, а якщо нам…
Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.
- Що нам?
- Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…
- Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!
- А якщо відпустить?
- Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
- Там. Адже Василь казав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.
- Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
- Та не замерзнемо. Не бійся.
- Я і не боюсь. А от бабуся…
- Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
І він вибіг із хати.
Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.
- Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.
І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.
- А якщо то й справді якийсь звір? - обернувсь до мене Митько. - От було б здорово! І ми першими його побачимо.
- Ну, побачимо, а далі? - я був настроєний скептично.
- Сфотографуємо!
- А далі?
- У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.
- І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
- Чому це?
- Усі ж повмирають.
- Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, - мріяв він.
- І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
- Посередністю! - зобидивсь Митько. - У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.
- А в тебе з малювання!
- Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.
- А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
- Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.
- Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.
- Давай я понесу, - примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.
- Я піду посплю, - мовив надвечір Митько, - а о другій годині ночі зміню тебе.