ОксанаЗабужко
Хронікивід Фортінбраса
0Слово
1Входить Фортінбрас
2Комплекс Ітаки
3Мова i Влада
4Мова і Право
5Філософія ікультурнапритомністьнації
6Жінка-автору колоніальнійкультурі
7ПсихологічнаАмерика
8Прощання зІмперією
9Польська Культура
--------------------
СЛОВОДО ЧИТАЧА
Чомуце, — спитаєчитач, — хроніки?І чому — відФортінбраса?
Заразпоясню. Точніше,спробую.
Одноговечора ранньоїосени 1954-го року"вєчний", за58-ю статтею,"ссильнопосєлєнєц"містечка БалєйЧитинськоїобласти, а колись,"в миру", студентЛьвівськогоуніверситетуСтефко Забужковертався зроботи до себена квартиру(натоді він ужежив "вольняшкою",працював електрикомі навіть справивсобі першого"вільного"костюма, в якомуй ходив). Містечкобуло, що називається,"призонне",замешкане людомто "полублатним",то засланчим,і кожна сезоннаамністія стрясаланим, як пробудженийвулкан: випущеніз табору вуркаганипочинали зтого, що розживалися"на нове життя"— пороснувшивипадковогоперехожоголезом по горлузадля піджакаабо чобіт, і таосінь мала бутивласне такою,Стефка попереджалине ходити поночісамому, алещось його в тойвечір затримало,— і, щойно вінзвернув у навпомацкизнайомий міжпарканнийзавулок, як упітьмі розітнувсяпронизливийзаливчастийпосвист, дватіла безгучношурхонуливодночас зобабокичерез паркан,і вдарив у вічі,засліпивши,наче прожекторомз "вишки", ліхтарик,— все трапилосятак разом іблискавично,що він, як розказувавпотім, не встигі злякатися— тільки й почув,як схитнулоповітря потойбічліхтариказдушеним, сливещо нажаханимвидихом:
—Палітіческій!..
І— щезло, вимкнулось,провалилосьназад у ніч —як примарилось(професіонали!..)— Стефко хвилькупокліпав, розганяючисліпі плямив очу, й рушивдалі — крок закроком потрохувсвідомлюючи,на якім волоскуод леза бритвизависло булооце перед миттюйого заледведвадцятип'ятирічнегорло.
...Докінця своїхднів мій батькотак і зоставсяв переконанні,і мені цей епізоднаводив якдоказ, що ГУЛАГівські"блатні" — до"політичних",58-ої статті,ставилисьшанобливо із острахом (засуто кримінальноюлогікою: "боишься— значит, уважаешь").I тільки дорослою,прочитавшиСолженіцина,я дізналася,що це, м'яко кажучи,не зовсім так— що, цитую"АрхіпелагГУЛАГ", "всідвадцяті, всітридцяті, всісорокові роки"політичні"Укропи Помідоровичій Фан Фаничі"складали в очах"блатних" небільше ніжкомічну своєюлегкоприступністюздобич, покірнийпредмет безкарного(до того ж ревнозаохочуваноготаборовимначальством)ґвалту й розбою,і щойно в 1953-54-муроках становищерізко переломилося— коли в ГУЛАГвлилися, ґрандіознимзабуренням,ОУНівськіетапи. Солженіцинуне бракує ніспостережливости,ні фактографічноїбезсторонности,щоб визнатирушійну ролюсаме цього"поповнення"— незліченногонапливу бандерівськихпартизанів— у розв'язаннітаборовогоруху опору,упродовж "всіхдвадцятих, всіхтридцятих, всіхсороковихроків" геть-тонепомисленного,і етапи цьогоруху він фіксуєвельми чітко— від по-військовомунещадної повсюдної"рубилівки"(винищеннястукачів) до"сорока днівКенґіра", найбільшогоповстання вісторії ГУЛАГу.— йому бракуєтільки знанняісторії української(що для росіянина,зрештою, недивина), абивпізнати вметодах організаціїтакого руху— пряме продовженняОУНівськоїпартизанськоївійни, для всякого,бодай з чутокіз нею знайомого,яснісінькеяк на долоні:акурат така-бо"рубилівка"стрясала булаЛьвовом кінця1940-х (кажуть, жоденновопризначенийшеф обласногоНКВД не виживавдовше трьохмісяців, навітьходячи виключнов цивільному!),і та "конференція",котрою розпочалосьКенґірськеповстання, —коли до блатних"паханів" прийшлипредставникамивід "політичних",цитую за оригіналом,"выдержанныеширокоплечиехлопцы (розрядкамоя: Солженіцинне уточнює, щото були за "хлопцы",лише шкодує,що імена їхні"не збереглисяв протоколах",та й не вгадатийому в такій"позапротокольнійдипломатії"почерку добревишколенихбоївкарів. —О.З.)" — і запропонувалидо вибору: зними, політичними,а чи з таборовимначальством,але якщо з цимостаннім, тоначувайтеся,блатні, бо "насбільше", — ця"конференція"звучить тежвельми знайомо,початки її —в 1930-х роках, упольськомуконцтаборіБереза Картузька,що виявивсядля наших"выдержанныхширокоплечиххлопцев" (мали-такиде навчитисявитримки!) тількирепетицієюГУЛАГу... Осьці-то безіменніперед історією"хлопцы" йзробили "58-мустаттю" в очах"блатних" —"мужиками",авторитетнимий шанованими,а після того,як союз їхнійбуло скріпленокров'ю Кенґіра— ще й абсолютно,під страхомпорушення"блатного"закону, недоторканними.
Оскількиможу тепервирахувати,від 25 червня1954-го року, колистрайкуючийКенґірськийтабір булоприцільнимартилерійськимвогнем стертоз лиця земліі під гусеницітанків ляглипліч-о-пліч ужене "блатні"й "політичні",а просто — беззахиснілюди, що заявилипро своє правозватись людьми,і до того вечора,коли на темнійвулиці сибірськогомістечка двоєозброєнихбандюг одсахнулиножі, впізнавшив наскоченійжертві "політіческого"(по чім тілький визначилитак зразу, наоко — невже поневитравнегімназіальній,"нерадянській"манері "хлопчиказ доброї родини"носити костюмчик?..),минуло десьмісяців зо два(в таборовомусвіті інформаціяширилася, черезпересилки, кудишвидше, ніж наволі, — мені-от,щоб дібратиглузду в тійпригоді, знадобилосьне одне десятиліття...).Себто, на стокотрийсь "деньКенґіру", колисамого таборувже не існувало,коли й їх самих,найпевніш, небуло вже насвіті, безіменнігаличани йволиняки, ініціаториспілки з "блатними",сном-духом непередбачавшитаких далекосяжнихнаслідків своїмдіям, — урятувалиодному львівськомустудентовіжиття.
Черезшість роківпотому врятованийстав моїм батьком.Так що, в певномусенсі, я можувважати себе— дитям Кенґіру.Так воно виходить.
Іще одна малесенькаісторичнадовідка. Наприкінці1970-х Юрій Шевельов-Шерех,один із найзагарливішихопонентівДонцова з йогозабісованимніцшеанствомта аристократичнимкультом індивідуальноїволі, аналізуючикнижку Солженіцина,визнав, ізпритаманноюйому об'єктивністю:"ніж у спинутаборовихстукачів, щойого принеслиукраїнськів'язні, ведесвій родовідкінець-кінцемвід Донцова".Мені також несмакує Донцовськапубліцистика,і до всякоїтоталітарноїідеології, хайнавіть спертоїне на "масу",а на "еліту",я маю стійкувідразу, алефакт залишаєтьсяфактом: безйого бурхливих,воістинуDrang-und-Sturm-івськихінтелектуальнихескапад не булоб ОУН — не булоб "сорока днівКенґіру" — небуло б мене.
Єнад чим подумати...
Принаймнідва моральніуроки з цього— не тільки, якбачиться,"особистого"— сюжету є длямене насущноважливими.По-перше, що бтам не писализ цього приводуфранцузькіекзистенціалісти(котрі, як-не-як,крім цілком"оксамитної"для французів,порівняно зіншими народами,чотирирічноїгітлерівськоїокупації, більшеніяких історичнихдрам не пережили),жоден бунт неє абсурдним— бодай тому,що в історичномучасі траєкторіїнаших учинківпринциповонеоблічимі.Про наслідкисудити не нам— наша справа,як казала (по-моєму,куди розумнішеза Камю, хоч іне так "софістиковано")французька-такиакторка МаріЛьоран, "робитидобре, хоч бищо там говорилося":тільки тодіми працюємо,в остаточномупідсумку (читай,"на довгійдистанції")на врятуванняжиття — байдуже,в якій самеформі. Ну, а по-друге— по-друге, всезначуще, чомуми були свідками,має бути зафіксоване:інакше ніколине дізнаємося— не тільки,кому саме завдячуєможиттям, а й щовзагалі комусь-точимось завдячуємо(життя ж безвдячности —таки збісапаскудна штука...).Акурат у цьомупункті й вигулькуєпостать Фортінбраса— того, комуми, за Шекспіровимзадумом, завдячуємо(саме так!) донесеноюдо нас трагедієюГамлета (той-бо,розумничка,слушно втямиву передсмертномурозпачі: "щоза щербатеймення, /Як нерозкрити все,лишиться помені!"). Чимосьцей норвежецьзавжди менезаворожував— якщо для Гамлетая мала розуміння,тобто могласебе з ним безтруда ідентифікувати(рефлектуючийінтелектуал,типовий "ФанФанич і УкропПомідорович",траплений міжжорна "звихнутогочасу", тількитак безтолковой здатен бувповодитися— невлад тицяючишпагою навсібічта виголошуючикрасномовнімонологи!), тодо Фортінбрасаживила стійкийпієтет як донедосяжногоідеалу — упродовжоднієї сторінкивін встигавзавоюватиПольщу, розпорядитись,аби повиношуванотрупи, прийнятиданський трон— все не переводячидуху! — і, на додачу,подбати пронащадків —залишивши їм"повість", якоюзачитуємосяот уже чотиристоліття: нівроку,нічогенькийудався чоловічина!..
Потрібнобуло пережитиукраїнськідев'яності,цей, по всіх"лютих, крив'яних,нелюдськихвчинках" 20-гостоліття нестакуже трагічний,як фарсовийу своїй загумінковостіfin de siecle, щоб належнеоцінити ґеніальністьШекспіровогоприйому: Фортінбрас— постать воістину,стовідсотковопост-трагічна:він потрапляєводночас — ідіяти (і ще йяк насичено!),і артикулюватиподії, переводячиїх у розрядхронік — майжесинхронно зїх перебігом.Власне цим"модусом синхронности"й має відзначатися"пост-трагічна"доба, порівнянодо трагічної:трагедія-бо"не вміє" говоритисама за себе,відступаючице, оптичнодистанційованеправо наступнимпоколінням,тоді як Фортінбрасамвипадає надскладнамісія вже непросто рефлексії,а — рефлексіїдіяльної: вони,за визначенням,є заразом іхронікери, йучасники."Позасвітність"— не їхній приділ,і, відтак, закрасномовністю(що вона ж іґеніальність!)Гамлетам вонинаперед змушеніпоступитися(не та-бо добанадворі, щородить ґеніїв...),— але без них,Фортінбрасів,зосталась би— пустка, румовище,заглада й, вінцемусьому, горанерозпізнанихтрупів. Фортінбрасвідповідає— за неперерванутяглістькоролівськогомаєстату: вперекладі намову приступнішихнам реалій, затяглість культури,котра ж і є —шляхетстводуха, зокремай те, що його"блатні" з місцярозпізнаютьна око як чужоріднесобі: останняситуація особливобагата несподіванимиколізіями там,де "блатні",замість приналежногоїм від віку"пера" — того,що входитьпопід ребра,— починаютьвимахуватиперами справжніми,незалапкованими,а то й самозванцямигуртом лізутьна королівство,— там, де культураобертаєтьсяна свою протилежність,і від середньовічноїДанії ми переходимодо сьогоднішньоїУкраїни.
Такот, про цю книжку.
Цесумна книжка,читачу, — длямене насампередтим, що не маюпевности, чивона справдідійде до тебе,котрому адресована:це-бо не поетичназбірка, і нероман (те, щопишеться "длясебе", "длядуші", і відтакзавжди приреченезарезонуватив унісон ізякоюсь іншою,співгармонійною"душею", навітьякщо авторанатоді вже небуде на світі),і не гуманітарнарозвідка, зверненадо фахівців,хай би тих фахівцівбула й жменька.Всяка есеїстика— а закоріненав біжучих культурнихпроцесах іпоготів! — abdefinite має собі запотенційногоспіврозмовцявільного інтелектуала— породу, в Україніпослідовновинищуванувпродовж цілогоминаючогостоліття, а в90-ті його рокипросто й нелукавопоставленупоза умовамивиживання. Тоїї, цієї породизацілілимекземплярамя підписую нинісвої книжки— по одномупримірникуна трьох ("мискинулись..."— ціна в сім чивісім гривеньвиявляєтьсянепосильноюдля однієї"вільноінтелектуальної"кишені); то вона,ця порода, теперактивно шукає(і знаходить!)рятунку своїмздібностямі вмінню позамежами України,ознаменувавшиостанні рокистоліття потужнимлатентним"брейндрейном"— либонь, чи непотужнішим,ніж був свогочасу, в 1970-80-ті,широкозвісний"брежнєвський",чи пак "щербицький",— і вже встигла,з невмирущимнаціональнимгумором, охреститипроцедуруодержанняшенґенськоївізи гаслом"Назустрічвиборам!" — ситачи голодна,гола чи вдягнена,ця порода вимираєза браком єдинонасущного длянеї — о, непорівняннонасущнішогоза хліб! — вітамінузапотребованости:"не на Рейні,не на Марні"— у себе вдома,тепер-і-тут.Можна, звісно,заспокоїтисянауковим діагнозом:мовляв, типовийколоніальнийсиндром, ондеІрландія й засімдесят літнезалежностивід нього непрочухалась,— тільки відсамого лишвиставленогодіагнозу хворому,на жаль, не легше,— надто колипо вивільнених"засіках"національногомислительногопростору дедалінаполегливішезаходжуютьсяшурхотіти"блатні духом":"блатні" депутатий "блатні"лауреати, "блатні"зірки й "блатні"професори...Можливо, всуперечЄвангелію,тепер до нихмає належатицарство земне?..
Шансицієї книжкиНЕ розминутисяз тобою, бідолашнийвкраїнськийвільний інтелектуале,мій незміннийчитачу, співрозмовцюі — заднім планом,спинним мозком,завжди — співавторе(тому що "миоднієї крови,ти і я"), — ці шансивиглядаютьмізерними. Нупросто до смішногожалюгідними— десь на рівнінуля з довгимдробом.
Івсе-таки я ризикуюпустити цюкнижку в світ— виходячи,зокрема, і зтої засади, що"жоден бунтне є абсурдним",див. вище. А трохиприменшившипафосу, скажупростіше: цієюкнижкою я сплачуюсвій борг дев'яностим— не важачись,Боже збав, навішуватина цю унікальну,розкішну йзлиденну водночас,декаду тектонічногозсуву історіїякихось тамґенералізуючихвисновків (їївисновки, колиміряти далекосяжниминаслідками,всі ще попереду),— але розкиданіпо шкалі часуна дистанціїв десять років(найраннішийз уміщених тутесеїв датованоще радянськоюдобою — 1990-м, ідрукувавсявін ще "підцензурованим"редакцією), моїсинхроннірефлексії надтими культурнимипроцесами, вУкраїні й позаУкраїною, котрихя була безпосередньоюучасницею,бувши зібранимидокупи, мають,сподіваюся,принаймні одиншанс — відбити,хай як суб'єктивно-перекошено,безсистемно-доривчо,в друзках іоскалках, укубістичнопосічених"чвертьпрофілях"— який-не-який,а таки інтелектуальнийпортрет доби.Амбіція ця тимбільше важлива,що портретованадоба за всякуціну прагнествердитисяв пам'яті українцівяк драстично,войовничеантиінтелектуальна— як гнила йвульгарна доба"елітної"продажностита "масової"зневіри (кажучиГамлетовимипередсмертнимисловами, "щоза щербатеймення!"). Мійобов'язок —засвідчити,що було й інше,"хоч би що тамговорилося".
Яне голослівна:з друкованихраніше в Україніесеїв (їх тутприблизнополовина) докнижки включенотільки ті, котрімали суспільнийрезонанс, нераз і доволігучний (подразнюючи,зокрема, неохололінервові закінченнянаших інтелектуальнихтрупів, якізапекло опираютьсятому, аби їхповиношуванозі сцени), — тобто,все це читалося,обговорювалося,ставало предметомполемік (якогорівня — то вжеінша справа),отримувалосвій "індексцитованости",а значить, хайтам як, а все жфункціонувалов приналежномукультурномупросторі —якраз у тому,котрий мав бив пост-колоніальній,буцімто вибитійз "московськогочасу" і ще непереведенійна "європейськийгодинник"Україні в мукахскластися, адедалі більшепоказує на те,що — в мукахрозпадається...Власне ця обставинаперш за все й"легітимізує",виправдовуєдля мене повторне,книжкове оприлюдненняцих текстів— без ризикувподібнитисярадянським(і не тільки)"майстрам"— авторам "збірнихцеглин" — коленкоровихфоліантів,любовно зліпленихіз усіх мислимихпродуктівавторськогопера, з промовамина ювілейнихвечорах і газетнимистаттями включно(нарцисичнапрактика есея,слава Богу, вумовах економічноїкризи добрячепідупала, і євсі підстависподіватися,що криза протриваєще досить довго,аби остаточнопустити її внебуття). Позатим, майже половинукнижки складаєвибір із есеїстики,адресованої"вільнимінтелектуалам"Заходу й розкиданоїпо тамтешніх,малоприступнихв Україні виданнях,зокрема і вперекладах— шведських,польських,німецьких тощо,— в оригіналіцю частинуздебільшеписано по-англійськи,і для книжкимені довелосязробити авторизований"переклад себе"на рідну мову:заняття, мушузізнатися,цілком шизофренічне,але коли твоєюрідною є мова,непробійно-тупоутримуванав статусі"загумінковости"навіть у себевдома, навітьза умов нібито-незалежности,а свій "персональний"психологічнийгодинник притому норовиш,під свист, гикі улюлюканнярідного "загумінку",міряти "заГрінвічем",то volens-nolens маєш разі назавждизмиритися зтим, що різногороду міжмовнаеквілібристиказабиратиметобі непропорційновеликий відсотокчасу й сил, іперестати зцього приводукигикати зиґзицею,— зрештою, БЕЗтакої еквілібристикий від самоїрідної мови,в остаточномупідсумку, зостанетьсяхіба лиш свист,гик і улюлюкання— на превеликувтіху "блатних",я ж усе-таки зпоходження"політіческая",а "походження,— як точно тлумачивХ.Ортеґа-і-Ґасетстарофранцузькегасло, — зобов'язує".
Така"подвійнаоптика" поглядуна духовнуситуацію дев'яностих—"внутрішньоукраїнська"й "міжнародна"(з неминучим,проте, збереженням"українськоїперспективи")— зумовила,своєю чергою,й "тріадичну"побудову "Хронік...":від загальної,"інтеркультурної"проблематики(перший розділ)через специфічно-українську,тепер-і-тутешню(цей, другийрозділ, вийшоввідповідной найбільшпубліцистично-заанґажованим)— до намагання,в останньомурозділі, синтезувати,накласти насебе навзаємці два смисловіполя, прочитавшихронічні (перепрошуюза мимовільнийкаламбур!) українськіпроблеми враніше, заколоніальногорежиму, "закритих"для нас інтернаціональнихісторико-культурнихконтекстах.Що з того вийшло— судити, річясна, не мені.Ці "хроніки"не претендуютьна повноту —зрештою, самасобою форма"хронік" маєту перевагу,що в принципіне визнає завершенняй залишаєтьсябезнастанновідкритою дляподальшогопродовженнятяглости —також і тоді,коли, як писалаавтор цих рядківще двадцятилітнімдівчиськом,"за століттямзасунутьсяковані брамиі брязнуть уводу ключі"(тоді, на початкувісімдесятих,сорокалітнійрубіж у 2000-му —останньомуроці "хворогостоліття" —справді асоціювавсязі скреготомзамків; нині,коли до цьогорубежу рукоюподати, розумієшаж надто добре:брами ніколине зачиняються,не прищемившисобою живого...).
Зажанром у передмовіналежатьсятак званіacknowledgements — подячніслова всім, хтов той чи тойспосіб спричинивсядо появи книжки.В цьому, однак,випадку, як уженапевно зрозумівчитач, списоквийшов би ажнадто довгим— мав би охоплюватицілу попередню,"трагічну"династію українськоїінтеліґенції,де непримиренніопоненти Шерех(якого люблю)і Донцов (якогоне люблю), хоч-не-хоч,сусідили бпліч-о-пліч.Всім їм сукупнозавдячую тим,що ця книжкає — така, а неінакша.
Тожзвертаю свійacknowledgement у майбутнє— тобі, читачу.Адже, якщо тивсе-таки є —значить, попривсе, що дієтьсяв данськомукоролівстві,— династіятриває...
Київ,10 листопада1999 р.
ВходитьФортінбрас
Ф о рт і н б р а с:
А я зжалем приймуналежне щастя;
В цімкоролівствіє й мої права,
Судьбамені велитьїх ознаймити.
"Гамлет",5, 2.*
Авторизованийпереклад занглійської(Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //
AKingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -
Wellspring, Toronto,1996). В основу есеюпокладенодоповідь на