МіжнародномуписьменницькомуФорумі Lahti Writer's Reunion"Письменницький
час"(Муккула, Фінляндія,червень 1995 p.).
Якщов нашому сьогоденні,де все міняєтьсянавально йбезладно, мерехтячи,мов
екранзіпсутоготелевізора,ще зберігаютьсясудження, котрихне соромно *
виголошуватиз категоричноюпевністю, тодля мене одниміз таких єпереконання,
щописьменницькезаняття вельмиподібне дозаняття дитини— обом належиться
ставитипитання, а невідповідатина них. Уже майженеймовірнимвидається, щоще
якихп'ятдесят літтому мислительранґу Камю мігуявляти письменникалікарем в
ураженомучумою світі.Досвід минулихп'яти десятилітьмав би зцілитинас од
подібноїпихи: виявилось-бо,на наше прегіркерозчарування,що літературане
ма:єявного, видимоговпливу на перебігісторичнихподій. Наявністьплеяди
першоряднихпоетів і прозаїківне врятувалані Грузію — відсповзання в
національнийбезум, ні народиколишньоїЮгославії —від жахіттягромадянської
війни.Наприкінцістоліття мусимоскромно визнати,що час літературиплине
паралельноі, в лінійномувимірі, незбіжноз часом історії.
Трохипоясню своюдумку. З ранньогодитинства язростала вдобрій вірі,що
писаннявіршів — тонайважливішез усіх земнихзанять. Завдячуюцією солодкою
злудоюне тількинаелектризованійатмосферіукраїнськихшістдесятих— хоча, ясна
річ,коли маєш шістьроків, а дорослікруг тебе, щойнозійшовшисьдо гурту,
починаютьекстатичнедекламуватирядки, котрі"в усіх на слуху",— часом
пошепки,але з тим палкішесяючими очима,— то це не можене вбитися втяму на
всенькежиття. Одначемою віру живилий поважнішіпідстави. По-перше,я
народилася(і майже до тридцятипрожила безправа виїзду)в країні, дечас,
здавалось,зупинивсяназавжди. (Вельмиприкметне, щоперша українськадрама,
проголошена"класикоюсоціалістичногореалізму" інагороджена,1930-го року,
Сталінськоюпремією, називалася— "Майстричасу"). В тійкраїні простоне могло
трапитисянічого спонтанного,незапланованогой непередбаченого.Усталена
послідовністьпартійнихз'їздів та ленінськихрічниць, хочби там що,
зоставаласянепорушною.Тільки вонивизнавалися(і відзначалися)за реальні
події,буцімто наділенімістичноюздатністюзненацькавиводити двістіп'ятдесят
мільйонівлюдських істотз летарґійногосну і вкидатиу вир незбагненне
бурхливоїдіяльностипід назвою"соціалістичнезмагання". Все,що не вписувалося
вцей сценарій— закордонній локальнівійни, голодомори,бунти, підпільнірухи,
некажучи вже пропоодинчі людськідолі, — прирікалосяна небуття,якщо тільки
небуло втіленев слові — бажанонайекспресивнішомуй найлегшомудо
запам'ятовування,отже, поетичному.Таким чином,у цьому Орвеллівськомусвіті
називанняна ім'я відновлювалосяв своїй первісній,біблійнійфункції: щойно
називанняпо-справжньомутворило назване,викликало йогодо життя, надавалойому
статусреальности.Байдуже, що ця"паралельнареальність"довший часзберігалася
ніби"в запасниках":найталановитішінаші поети-"шістдесятники",Василь Стуста
ІгорКалинець, провелироки життєвогозеніту в таборахдля політв'язнів(Стус
там-такий помер — насорок сьомомуроці), але тодішні— датовані70-ми — їхні
твори,оприлюдненіщойно зі здобуттямнезалежности,потрапили-такицілковито й
докоріннозмінити нашупам'ять проминуле. Тож,якщо владцівважали себеза