історичнихчасів жужмомупхалося втісний, насилудвадцятилітнійпроміжок. Не
забуваймо,що Україна, надодачу, ще йпост-ядерно-катастрофічнакраїна, і
наврядчи можна уявитисобі щось більш"пост-модерністичного",ніж закутушкана
хустиноюстаренька бабцяза копаннямрадіоактивноїкартоплі вбезлюдномуселі
Чорнобильськоїзони. Образсливе Прустівськийза структурою:оце ж він і є,
віднайденийчас! До-індустріальнай пост-індустріальнаери, дитинствой старість
цивілізації— злиплисьдокупи. От тількирезультат такоїзлуки виявився
смертоносним...
Забагатоподій трапилосяна віку одногопокоління, щобдати нам хочякийсь шанс
похопитисяввести їх увнутрішнійкод людськихпочувань. Бож почуваннякуди
вимогливішеза думку, вонопотребує кудибільше часу,аби сформуватисьі
визріти.Коли темп ґлобальнихперемін прискорюєтьсядо навального,а екран
вістейіз прибутноюшвидкістюмиготить усеновими й новимикадрами, людська
психікапереходитьдо захисту —відгороджуючисьвід усякогодопливу новин,який,
небувши засвоєнимемоційно, загрожуєїй розладом.Тридцять роківтому війна,
розв'язанав самому серціЄвропи, правдоподібно,перевернулаб шкеребертьцілу
західнуцивілізацію.Сьогодні миглипаємо втелевізор,залпом проковтуючи
вранішнюкаву, скрушнохитаємо головою— ай-яй-яй, щоробиться, —грюкаємо
вхіднимидверима й кидаємосьназдоганятиавтобуса: мине допускаємона мить,
було,заблислі в насжаль і гнівувійти в насглибше, тлумимой гасимо їх на
бігу:на таке немачасу. Замістьробитися майстрамичасу, ми сталийого
бранцями.У висліді живемов стані якихосьперманентнихпочуттєвихвикиднів: ані
любитиблизьких немаколи, ані дорогихнебіжчиківоплакати, —зате дедалі,то
більшеоплакуємовласну безмежнусамотність.
Іписьменник,здавалось би,приреченийзавжди залишатисяпрофесіоналом
почування,артикулюватидля людей, занадтопоглинутихсамим перебігомжиття,
діянняму ньому, абинад ним ще йрефлектувати,їхні глибокоукриті душевні
стани,їхні сни і страхи,і болісно невиразні,і заледве означенівідчуття, —
письменниктеж виявляєтьсяпохованим підобвалом подій.Веж із слоновоїкости
більшене існує — немаїх де притулити.Мене завждиприголомшувало,як це в
дев'ятнадцятомустолітті, дене було навітьдрукарськихмашинок, не тещо
персональнихкомп'ютерів,люди примудрялисяписати десяткигрубезних томів—
гусячимпером при свічці!Вже з появоюдрукарськихмашинок повнізібрання творів
помітно"схудли". Нині,наприкінцістоліття, життяплідного йуспішногоавтора
незрідкаувінчує одним-єдинийтомисько —гаразд, колидва. Чи не означаєце, що
мипотроху сходимозі сцени?
Алеж трагедія таки— була! Бо ж, позавсяким сумнівом,щойно в цьому
упливаючомустолітті гомосапіенс сягнувдна пекла яквид (раніше,перед добою
Освенцімай ГУЛАГу, досвідподібних падіньніколи не бувавґлобальним,а відтак
окрема,поодинча особистістьзберігала засобою цілкомправний шансвід нього
відсторонитись,— шанс, нинізатраченийбезповоротно).Тепер, колитрагедію
скінчено,і комунізмзазнав краху,і остання тоталітарнаімперія розвалилася,ми
сторопілоозираємосяназад, на полебою, всіянетрупами й калікамив муках
корчів:що ж нам робити?Та чи й потрібніми в фіналі,коли вже повсьому?