"майстрів-виробниківчасу", то письменникиандерґраундувиконувалиролю
"майстрів-направників"— уперто "лагодячи"час, понівеченийлюдською сваволею.
Яне згадала проще одну важливуобставину: вжедівчинкою язнала, що належудо
нації,котра завдячуєлітературісамим своїміснуванням.В цьому неманічого
спеціальнонового, анінадзвичайного:колоніальнінароди не маютьвласної
історії.Вся енергіяїхнього чинутратиться надостосуваннядо умов, нав'язаних
їміззовні, і чине єдиною продухвиноюдля згніченоїколективноїчуттєвости
залишаєтьсямова. Якщо нерахувати кількохкоротких іневдалих "історичних
інтерлюдій",можна сказати,що впродовждвох із гакомвіків російської
колонізації(із супровідноюїй послідовноюжорстокоюрусифікацією),Україна була
такзваною "лінґвістичноюнацією", якав своєму найбільшомупоетові, Тарасові
Шевченку,вшановує такожі героя-націотворця,подібно якамериканці— Вашинґтона
йЛінкольна.Такий — зрештою,типовий — романтичнийнаціоналізмпереважна
більшістьцентральноєвропейськихнародів пережилав дев'ятнадцятомустолітті. В
Українівін затримавсямайже на століттядовше, тож,наприклад, уп'ятнадцять
роківя твердо знала,що мені, якоукраїнськомупоетові й спасителюнації,
вготованона прийдешнєтортури, розп'яття,а також обов'язковудовічну славув
грядущихпоколіннях,— перспектива,од якої в п'ятнадцятиліткипросто дух
забиваловід захвату.
Виходить,отже, що мійособистийписьменницькийчас охоплюєвідразу двастоліття
—дев'ятнадцятей двадцяте, абож, висловлюючисьсленґом істориків,вік
націоналізмуй вік тоталітаризму.Нині, сидячиза своїм хатнім"Макінтошем",
перекладаю"Щасливогоподорожанина"Дерека Волкота,чудово знаючи,що жоден
українськийвидавець сповнарозуму не візьметьсяпублікуватитакої книжкив
осяжному— щонайменшеп'ятирічному— відтинкумайбутнього.Навіщо тоді,спитати
б,перекладаю?Не для грядущихпоколінь, звичайно,— почасти длясвоїх
колеґ-поетів,які не читаютьпо-англійському,але головнотаки для себе:люблю
поезіюВолкота, а перекладулюбленихпоетів — немовпереливаннякрови: таким
робомвсотуєш у себеневловне йневимовне нові,відмінні відтвоїх способи
почування,доти прихованіпід машкароючужої мови.
Такщо, гадаю, ябільш-меншготова зустрітий ще одне, двадцятьперше
століття...
Аодначе вже самавживаністьдеяких понятьнедвозначновиказує нашунастійну
одержимістьминулим. Живешу країні, щовизначає себеаж через триз шерегу
префікси"пост-": пост-комуністична,пост-тоталітарна,пост-колоніальна.В
літературіпанує пост-модернізм:її-бо, літератури,Золотий Вік,як і годиться
ЗолотомуВікові, лишивсьпозаду, і тепер,чого не торкнись,усе виявляється
цитатою.Популярнийукраїнськийтижневик зветься"Пост-поступ"— інакше,
"післяпрогрес".Виразне відчуття"кінця часів",фіналу грандіозноїісторичної
драми,котра начебтоперейшла, протеякимось чиномвсе ж не вичерпаласебе,
зоставшисяв душах і умахнедовижитим,неперетравленимпослідком,чіпко тримає
нас,висловлюючисьу граматичнихтермінах, устані "доконаноготеперішнього
часу",англійського"Present Perfect Tense". Не можемонавіть, як Гамлет,
нарікати,— мовляв, звихнувсячас: навпаки,виглядає нате, ніби аж надтобагато