Господи, це місце переповнене нестерпними вібраціями параної, божевілля, страху та ненависті. Швидше звідси. Втікати… і раптом шалена здогадка осяює темряву яскравим спалахом: мій розрахунковий час в готелі завершується тільки пополудні… це дає мені мінімум дві години на те, щоб забратися з цього проклятого штату й не стати дезертиром в очах закону.
Неймовірна вдача. Ще до того часу, як заб’ють на сполох, я гнатиму десь між Нідлз та Долиною Смерті втискуючи педаль газу в підлогу й махаючи кулаком Єфрему Цимбалісту молодшому (Efrem Zimbalist Jr.), який переслідуватиме мене на своєму ФБРівському Screaming Eagle.
МОЖЕТЕ ВТІКАТИ, АЛЕ ВАМ НЕ СХОВАТИСЬ (…плакат-застереження наркоторгівцям у Боулдері, Колорадо.)
Пішов нахуй, Єфреме, це палка з двома кінцями.
Наскільки відомо тобі та людям з «Мінту», я все ще там, у 1850 – не фізично, тільки офіційно й духовно, на дверях висить табличка «Не турбувати» й покоївки не заходитимуть до кімнати аж доти вона буде там. Мій адвокат потурбувався про це – так само як і про 600 шматків прозорого мила, яке я мав доставити в Малібу. Як до цього поставиться ФБР?
Велика Червона Акула наповнена милом? Все цілком легально. Покоївки дали нам його. Вони можуть поклястися… Чи ні?
Звісно ж ні. Ті прокляті зрадливі суки присягнуться, що два озброєні психи змусили їх це зробити. Вони залякували їх своїм «Vincent Black Shadow» аж поки вони не віддали все своє мило.
Господи Блядьнахуй Боже! В цьому барі є священник? Я хочу висповідатись! Я йобаний грішник! Яким би не був мій гріх, Боже – за розтрату, вбивство, розпусту, великий чи незначний… Я все-одно винний.
Але зроби мені останню послугу: просто дай мені ще п’ять годин до того, як ти опустиш свій молот; дозволь мені позбутися цієї клятої машини й цієї жахливої пустелі.
Я не так багато прошу, Господи, так як насправді я не винен. Все, що я робив, так це намагався сприймати твій маразм серйозно… і бачиш куди він мене привів? Мої примітивні християнські інстинкти зробили з мене злочинця. Пам’ятаю, як вештаючись по казино о шостій ранку з чемоданом грейпфрутів та футболок «Мінт 400» я постійно повторював собі «Ти не винен.» Просто це необхідний прийом для запобігання неприємним сценам. Крім того, я не закріпив жодних домовленостей; це організаційний промах, а не мій. Весь цей проклятий жах стався через той смердючий, безвідповідальний журнал. Через якогось придурка в Нью-Йорку. Це була його ідея, Боже, а не моя.
Поглянь на мене: переляканий, напівбожевільний, несусь на швидкості 120 миль на годину вздовж Долини Смерті у машині, якої ніколи не хотів. Ти злий покидьок! Це твоя робота! Краще б потурбувався про мене, Господи… а якщо ні – я буду на твоїй совісті.
Вівторок, 12:30… Бейкер, Каліфорнія… Прямую до Белентін Ейл, п’яний та знервований. Мені знайоме це відчуття: три або чотири дні синьки, наркотиків, сонця, відсутності сну, вичерпання запасів адреналіну – стан запаморочення й тремтіння, котрий передує відключці. Але коли? Скільки ще чекати? Напруга також є частиною цього стану. Можливість фізичного й ментального колапсу близька як ніколи… але не може бути й мови про відключку; вона не прийнятна ні як вирішення, ні як дешева альтернатива тому, що відбувається. Дійсно. Це момент істини, ця тендітна лінія між контролем і катастрофою – різниця між тим, щоб лишатись вільним і творити все, що завгодно, або ж провести наступні п’ять років граючи в баскетбол на подвр’ї в’язниці Карсон-Сіті кожного літнього ранку.
Ніякої симпатії до диявола; запам’ятай це. Придбай квиток і відправляйся в дорогу… і якщо вона виявиться важчою, ніж ти собі уявляв, що ж… спробуй розширити свідомість: врубися, збожеволій, приколись. Все це є у Біблії Кізі… Далекий Бік Реальності.
Годі безглуздої тарабарщини; навіть Кізі не допоможе мені зараз після двох прикрих випадків, котрі я пережив – один з Каліфорнійським Дорожнім Патрулем, а інший з примарним хітчхакером, котрий міг бути не тим, за кого себе видавав – а зараз, перебуваючи на грані транзиторного психозу, я, з диктофоном в руах, переховуюсь у «пивбарі», який насправді є комірчиною в якомусь сараї, забитому різноманітними плугами, кінською упряжжю й мішками з добривами та дивуюсь як я до цього дійшов.
Приблизно п’ять миль тому в мене була сутичка з патрулем. Мене не оштрафували за перевищення швидкості чи ще за щось звичайне. Я їхав правильно. Можливо, дещо зашвидко, але не порушуючи правил та відчуваючи дорогу, навіть копи це помічають. Ще не народився такий коп, котрий міг би бездоганно виконати швидкісний дрифт по одній зі швидкісних розв’язок.
Небагато людей знають як потрібно правильно ладнати з дорожнім патрулем. Середньостатистичний водій відразу ж запанікує та з’їде на обочину побачивши червону мигалку за собою… потім він почне просити пробачення й благати про помилування.
Так робити не можна. Це викликає презирство в серці копа. Правильний вихід – коли ти мчиш на швидкості сто чи щось таке і раптово помічаєш у себе на хвості червону мигалку патрульної машини – потрібно прискоритись. Ніколи не можна з’їзджати з першими звуками сирени. Продовжуй гнати, нехай падлюка поганяється за тобою на швидкості 120 аж до наступного повороту. Він їхатиме за тобою. Він бачитиме твій увімкнутий правий сигнал, але не знатиме, коли ти повернеш.
Він гадатиме, що ти шукаєш зручне місце, щоб спинитись і поговорити… продовжуй сигналізувати, тим часом шукаючи з’їзд з магістралі, один з тих крутих поворотів зі знаком обмеження до 25 миль на годину… головний прикол тут – раптово з’їхати з траси і потягти його за собою на бездоріжжя на швидкості не менше ста миль на годину.
Він натисне на гальма приблизно одночасно з тобою, але за цей час зрозуміє, що на такій швидкості робить розворот на 180 градусів… але ти готовий до цього й несамовито тиснеш на педаль, тому зупиняєшся якраз біля дороги на самому піку повороту і вже стоїш біля свого автомобіля ще до того, як він доходить до тебе.
Спочатку він буде не в собі… але це не важливо. Дай йому заспокоїтись. Він захоче висловитись першим. Нехай. Його думки будуть в безпорядку: він може жахливо матюкатись, або навіть дістати пістолет. Дозволь йому скинути напругу; усміхайся. Головне – це показати йому, що ти повністю контролюєш себе і свою машину в той час коли він втратив контроль над усім.
Непогано мати при собі посвідчення преси чи поліції, коли він попросить пред’явити документи. У мене воно було, але крім цього у мене в руці була ще банка «Бадвайзера». Я навіть не помічав її до того моменту. Я почувався королем ситуації… але коли я поглянув униз і побачив цей маленький компромат у своїй руці, я зрозумів, що мене вздрючили.
Перевищення швидкості це ще півбіди, але водіння в нетверезому стані – це вже інша справа. Коп, здається, зрозумів, що я просрав усю свою витівку, забувши банку в руці. Його обличчя відразу ж розпливлося в посмішці. Моє також. Ми обоє розуміли, що я догрався: ми обоє перелякались до смерті через ніщо – факт наявності пивної банки у мене в руці відштовхнув будь-які претензії щодо перевищення швидкості на задній план.
Він узяв мій гаманець лівою рукою, а праву простягнув до банки. «Можна взяти?» запитав він.
«Чом би й ні?» відповів я.
Він узяв її, потім потримав трішки між нами й вилив пиво на землю.
Я посміхнувся, не витримуючи більше. «Все-одно воно було тепле,» сказав я. Відразу ж за мною, на задньому сидінні Акули, лежало близько десяти банок «Бадвайзера» і приблизно дюжина грейпфрутів. Я зовсім забув про них, але тепер їх було важко не помітити. Моя провина була настільки очевидною, що будь-які пояснення були тут ні до чого.
Коп це розумів. «До тебе доходить,» сказав він, «що це злочин…»
«Так,» відповів я. «Я знаю. Я винен. Я це усвідомлюю. Я знав, що це злочин, але все-одно робив.» Я стиснув плечима. «Чорт, для чого сперечатись? Я грьобаний злочинець.»
«Дивна поведінка,» мовив він.
Я подивився на нього і вперше помітив, що маю справу зі жвавим парубком близько тридцяти років, котрий, безсумнівно, є фанатом своєї справи.
«Знаєш,» сказав він, «Мені здається, тобі треба трохи здрімнути.» Він кивнув. «Там далі є зона відпочинку. Чому б тобі не заїхати туди й не відпочити кілька годин?» Я відразу ж зрозумів до чого він хилить, але, незрозуміло чому, захитав головою «Здрімнути не допоможе,» відповів я. «Я занадто довго не спав – три або чотири ночі; точно не пригадаю. Якщо я зараз ляжу, засну на добу.» Боже милостивий, подумав я. Що я ляпнув? Цей покидьок намагається бути людяним; він міг би кинути мене за грати, але замість цього пропонує подрімати, блядь. Заради Бога, погоджуйся з ним: Так, офіцере, я скористаюся послугами зони відпочинку. Не можу виразити наскільки я вдячний вам за вашу ласку.
Але ж ні… я наполягав на тому, що якщо він мене відпустить, я помчу прямо до Л.А., що було правдою, але для чого це казати? Для чого тиснути на нього? Ще не час розкривати карти. Це Долина смерті… тримай себе в руках.
Звісно. Тримай себе в руках. «Послухайте,» мовив я. «Я був у Лас-Вегасі як репортер на Мінт 400.» Я показав на наклейку «VIP-парковка» на вітровому склі. «Просто неймовірне видовище,» вів далі я. «Мотоцикли та баггі, котрі ганяли пустелею два дні. Ви не були там?» Він усміхнувся, показуючи розуміння кивком голови. Я бачив як він задумався. Чи був я небезпечним? Чи був він готовий до виконання довгої, трудомісткої процедури, якщо він затримає мене? Скільки позаурочних годин доведеться витратити йому ходячи до суду в давати свідчення проти мене? І якого ж такого адвоката-монстра найму я для захисту?
Я знав, а як щодо нього?
«ОК,» сказав він. «Зробимо так. Я запишу, що близько полудня затримав тебе… за перевищення швидкості та порадив… ось цим письмовим попередженням – він вручив його мені – “прослідувати не далі, ніж до наступної зони відпочинку…” це буде твій пункт призначення, зрозумів? “… де ти зможеш поспати й відпочити…” » Він повісив свій блокнот на пояс. «Ти все зрозумів?» запитав він через плече.
Я стиснув плечима. «Як далеко звідси Бейкер? Я сподівався там пообідати.»
«Це не в моїй юрисдикції,» відповів він. «Межа міста проходить через 2,2 милі за зоною відпочинку. Зможеш туди доїхати?» Він широко оскалився.
«Спробую,» відповів я. «Я давно вже хотів потрапити у Бейкер. Мені багато про нього розповідали.»
«Чудова морська їжа,» сказав він. «З твоїм способом мислення тобі варто спробувати земного краба. Спробуй ’’Majestic Dinner’’.»
Я трусонув головою і заліз назад до машини почуваючись зґвалтованим. Цей свин віддрючив мене у всі дірки, а зараз він сміятиметься над цим, чекаючи на мою втечу до Л.А. на західному виїзді з міста.
Я виїхав на дорогу і проїхав повз зону відпочинку до перехрестя, на якому звернув у бік Бейкера. Поки я під’їжджав до повороту я побачив… О Боже, це ж він, хітчхакер, той самий, якого ми підібрали й залякали по дорозі до Вегаса. Ми зустрілись поглядами, коли я збирався повернути. Я хотів помахати, але коли помітив, що він підняв великий палець, я подумав ні, не зараз…
Можна лише здогадуватись, що він наговорив про нас, коли повернувся до міста. Зникни бігом. Звідки мені знати, що він не впізнав мене? Але машину було важко не помітити. І чому він відійшов від дороги?
Раптово у мене з’явилося двоє ворогів у цьому проклятому місті. Коп точно засадить мене за грати, якщо я спробую прорватись до Л.А., а цей триклятий гівнюк-стопер затравить мене немов дикого звіра, якщо я лишусь. (Господи Ісусе, Семе! Це ж він! Той, про якого нам розповідав пацан! Він повернувся!) В будь-якому випадку це було жахливо – особливо якщо ці два добропорядні хижаки складуть свої розповіді докупи… а вони це зроблять; це було неминуче в такому маленькому місті… жаба мені цицьки дасть. Я буду щасливцем, якщо виберусь із цього міста живим. Розлючені місцеві жителі скотять кулю зі смоли та пір’я на тюремний автобус.
Криза: це була вона. Я проїхав через місто і знайшов телефонну будку на північній окраїні між Станцією Сінклер та… саме так… «Majestic Dinner». Я замовив терміновий дзвінок у Малібу до свого адвоката. Він відразу ж відповів.