«Вони мене дістали!» прокричав я. «Я потрапив у пастку десь посеред смердючого місця в пустелі, яке називається Бейкер. В мене немає достатньо часу. Ті покидьки наступають мені на п’яти.»
«Хто?» спитав він. «Ти репетуєш немов параноїк.»
«Ах ти ж погань!» заволав я. «Спершу мене виїбав патруль, потім пацан помітив мене! Мені негайно потрібен адвокат!»
«Що ти робиш у Бейкері?» сказав він. «Хіба ти не отримав мою телеграму?»
«Що? В пизду телеграми. Я в біді.»
«Ти маєш бути у Вегасі,» сказав він. «У нас заброньований номер у «Фламінго». Я якраз збирався у аеропорт…»
Я мало не впав. Це було занадто жахливо. Я дзвоню своєму адвокату в кризовий момент, а той придурок вже зовсім одурів від наркотиків, клятий овоч! «Ти сраний негідник,» загорланив я. «Я надеру тобі зад за таке! Все це лайно у машині належить тобі! Доходить? Коли я закінчу показання в суді, у тебе віднімуть ліцензію!»
«Ти лайно тупоголове!» крикнув він. «Я ж надіслав тобі телеграму! Ти маєш висвітлювати Національну Конференцію Окружних Прокурорів! Я зарезервував нам місця… орендував білий Кадилак-трансформер… все вже домовлено! Якого хуя ти робиш там посеред блядської пустелі?» Раптово я згадав. Так. Телеграма. Все стало ясно. Мій мозок заспокоївся. Я вмить все побачив. «Не зважай,» сказав я. «Це був жарт. І взагалі, я зараз сиджу біля басейну у «Фламінго». Говорю з переносного телефона. Карлик приніс його з казино. Я взяв кредит! Шариш?» Я важко дихав почуваючись божевільним і пітніючи у трубку.
«Не проїжджай ніде поблизу цих місць!» крикнув я. «Тут не люблять чужинців.» Я повісив слухавку і застрибнув до машини. Що ж, подумалось мені. Так влаштований світ. Потоки енергії залежать від примх Великго Магніта. Яким же ж дурнем я був опираючись йому. Він знав. Він знав усе. Це він завів мене у Бейкер. Я втік занадто далеко, тож він трахнув мене… перекрив усі шляхи до відступу спочатку звівши з патрулем, а потім з тим клятим примарним стопером… втягнув мене в страх та сум’яття.
Не переходьте дорогу Великому Магніту. Я зрозумів це зараз і разом з розумінням прийшло почуття повного полегшення. Так, я повернусь до Вегасу. Обдурю пацана і спантеличу копа рухаючись на схід замість заходу. Це буде найхитріший вчинок у моєму житті. Назад до Вегасу, записатись на конференцію по наркотикам та небезпечним речовинам; я і тисяча свиней. Чому б ні? Впевнено увіллюсь до них. Зареєструюсь у «Фламінго» і відразу ж отримаю білий Кадилак. Роби все правильно; пам’ятай Гораціо Алджера…
Я поглянув на дорогу і побачив велику червону табличку «ПИВО». Чудово. Я залишив Акулу біля телефонної будки й пошкандибав у напрямку сараю. З-за гори шестерень показався жид і запитав що я хочу.
«Ель ’’Ballantine’’,» сказав я… досить дивне замовлення, нечуване між Нюмарком та Сан-Франциско.
Але він подав його, і навіть холодним.
Я розслабився. Раптово все пішло як по маслу; я нарешті міг відпочити.
Бармен посміхаючись наблизився до мене. «Куди їдеш, дружище?»
«До Лас-Вегасу,» відповів я.
Він знову усміхнувся. «Гарне місто той Вегас. Тобі там пощастить; я відчуваю.»
«Я знаю,» відповів я. «Я потрійний скорпіон.» Він здавався задоволеним. «Непогана комбінація,» сказав він. «Ти не програєш.» Я засміявся. «Не переймайтесь,» відповів я. «Я взагалі-то окружний прокурор з округу Ігното. Просто ще один хороший американець такий же як і ви.» Його посмішка раптом зникла. Чи він зрозумів? Точно не знаю. Але то не мало значення. Я повертався у Лас-Вегас. У мене не було вибору.
Я зупинився десь за 20 миль на схід від Бейкера, щоб перевірити сумку з наркотиками. Сонце пекло нестерпно і мені хотілось убити бодай щось. Що-небудь. Хоча б велику ящірку. Прострелити гадину. Я дістав 357 Магнум з кейса і прокрутив барабан. Він був повністю заряджений: продовгуваті, маленькі хернюшки – 158 дробинок в ідеальних, позолочених на кінчиках, набоях. Я кілька разів натиснув на гачок сподіваючись викликати ігуан. Розворушити гадів. Я знав, що вони сидять там, у цьому морі кактусів, зачаїли подих, маленькі смердючі сволоти, наповнені смертельною отрутою.
Три швидкі постріли вивели мене з рівноваги. Три оглушливі, маленькі вибухи з .357 в моїй правій руці. Господи! Стріляю в нікуди без жодних на те причин. Божевілля. Я закинув пістолет на переднє сидіння Акули і нервово поглянув на трасу. Жодної машини в обидва боки; дорога порожня на дві-три милі в обох напрямках. Оце так вдача. Добре, що ніхто зараз не бачить як я несамовито стріляю по кактусам посеред пустелі з машини забитої наркотою. Особливо зараз, будучи в бігах від Дорожнього Патруля.
Він задав би мені дурне питання: «Ем, пане… еее… Дюк; ви ж, звісно, розумієте, що законом заборонено використовувати будь-яку вогнепальну зброю на федеральному маршруті?» «Що? Навіть в цілях самооборони? Цей проклятий пістолет має слабкий спусковий гачок, офіцере. Насправді я збирався вистрілити лише раз – просто, щоб налякати маленьких виродків.» Важкий погляд, потім повільно розтягуючи слова: «Ви стверджуєте, пане Дюк… що на вас тут напали?»
«Ну… взагалі-то ні… не в буквальному сенсі напали, офіцере, але замахнулися. Я зупинився по малій нужді і тільки я встиг вийти з машини, як ці огидні маленькі мішки з отрутою оточили мене. Вони крутилися навколо, немов чортенята!» Чи пройде така історія?
Ні. Вони заарештують мене, а потім довго обшукуватимуть машину, а коли врешті-решт закінчать – пекло розверзнеться піді мною. Вони ж ніколи не повірять, що всі ці наркотики потрібні мені для роботи; що я є професійним журналістом, котрий їде до Лас Вегаса висвітлювати Національну Конференцію Окружних Прокурорів присвячену небезпечним наркотичним речовинам.
«Це просто зразки, офіцере. Я вилучив їх у дорожнього працівника Нео-Американської Церкви у Барстоу. Він дивно поводився, тож я відібрав їх у нього.» Чи вони на це купляться?
Ні. Вони зачинять мене у в’язниці й відіб’ють мені нирки кийками, так що я мочитимусь кров’ю ще кілька років.
На щастя ніхто мене не потривожив поки я переглядав свій багаж. Все там було в жахливому безпорядку, перемішане і напіврозбите. Деякі таблетки мескаліну розтовклись на буро-коричневий порошок, але я нарахував ще близько тридцяти п’яти цілих. Мій адвокат зжер усі червоні, але залишилось ще достатньо спідів… взагалі не залишилось трави, сільничка кокаїну була порожня, зате була ще одна марка кислоти, коричневий пакетик опіуму і шість колбочок амілу… Не достатньо для чогось серйозного, але дбайливе дозування мескаліну точно допоможе нам протягти чотири дні Наркоконференції.
На під’їзді до Вегаса я зупинився біля аптеки і придбав дві кварти Золотої текіли, дві квінти Чіваз Рігалю та пінту ефіру. Я ще хотів взяти трохи амілу. Моя грудна жаба почала нагадувати про себе. Але аптекар вирячився на мене своїми істеричними баптистськими очима. Я сказав, що ефір мені потрібен для моїх хворих ніг, але поки я говорив, він уже пробив чек і запакував його. Йому було насрати на ефір.
Мені стало цікаво, що б він сказав, якби я попросив 22-х доларовий Ромілар (Romilar) та цистерну закису азоту. Напевно він продав би все це мені. Чому б ні? Вільне підприємництво…
Давати людям те, чого вони потребують – особливо цьому спітнілому знервованому чуваку, обмотаному касетною плівкою, котрий жахливо кашляє, страждає грудною жабою та цими страшними аневритичними приступами, коли потрапляє на сонце. Цей хлопець був не в дуже доброму стані, офіцере. Як я міг знати, що він піде до своєї машини і відразу ж почне закидатися всіма цими наркотиками?
Дійсно як? На якусь мить я затримався біля стелажа з журналами, потім взяв себе в руки і поспішив надвір до машини. Сама ідея збожеволіти від закису азоту на Наркоконференції видавалася збочено-привабливою. Але не в перший же день, подумав я. Треба зберегти його на потім. Не варто попадатися ще до початку конференції.
Я вкрав «Review-Journal» зі стелажу на парковці, але відразу ж викинув його прочитавши статтю на першій сторінці:
ХІРУРГИ НЕ ВПЕВНЕНІ У ВІДНОВЛЕННІ ОЧЕЙ
БАЛТІМОР (UPI) – Лікарі стверджують, що вони не впевнені в успіху операції по відновленню зору молодого чоловіка, котрий видавив собі очі внаслідок передозування наркотиками у в’язничній камері. Чарльз Іннз мол., 25 років, у четвер ввечері переніс операцію в Мерілендській Центральній Лікарні, але медики стверджують, що пройде кілька тижнів, поки можна буде робити якісь висновки. В офіційній заяві лікарні сказано, що в Іннза не спостерігається реакції зіниць на світло і можливість такої реакції в майбутньому є дуже низькою. Іннза, сина видного Республіканця з Массачусетса, в четвер знайшов у камері наглядач, котрий стверджує, що він видавив собі очні яблука.
Іннза було затримано днем раніше, в середу, коли він ходив голий по сусідству від свого дому. Його оглянули в лікарні й посадили до в’язниці. Поліція та один з друзів Іннза сверджують, що він отримав передозування тваринним транквілізатором.
Поліція повідомила, що наркотик відноситься до розряду так званих РСР, виробництва фармацевтичної компанії «Parke-Davis», котрий не відпускається для людських медичних потреб з 1963 року. Тим не менш, як повідомив представник «Parke-Davis», цей наркотик може бути доступним на чорному ринку.
Представник також повідомив, що ефект від РСР триває не більше 12-14 годин. Проте, його дія в поєднанні з галюциногенами, такими як ЛСД, невідома.
Іннз сказав сусіду минулої суботи, що після першого прийому наркотику його почали турбувати проблеми з очима й він не міг читати.
Поліція стверджує, що ввечері в середу Іннз знаходився в глибокому депресивному стані й був на стільки нечутливим до болю, що навіть не кричав видавлюючи собі очі.
Першочерговим завданням було позбутися Червоної Акули. Вона була дуже помітною. Занадто багато людей могли впізнати її, особливо поліція Лас-Вегасу; хоча, наскільки їм було відомо, вона була вже у Л.А. Востаннє була помічена на трасі Interstate 15 біля Долини Смерті. Зупинена й попереджена в Бейкері патрулем… а потім раптово зникла…
Я подумав, що останнім місцем, де б вони її шукали, була парковка для прокатних автомобілів в аеропорті. Мені в будь-якому разі було потрібно туди, щоб зустріти свого адвоката. Він мав прилетіти з Л.А. по обіді.
Я їхав дуже акуратно, ледве стримуючись від раптових прискорень та зміни смуг, намагаючись не викликати підозри, і коли я потрапив туди, то припаркував Акулу між двома старими автобусами ВПС, на «другосортне місце» за півмилі від терміналу. Дуже високі автобуси. Заховався від паскуд якомога надійніше. Невеличка прогулянка ніколи не зашкодить.
До того часу, як я дістався до терміналу, я вже обливався потом. Але нічого незвичайного в цьому не було. Я завжди добряче пітнію в жаркому кліматі. Одяг наскрізь мокрий від заходу до світанку. Спершу це мене непокоїло, але коли я звернувся до лікаря й описав свою денну норму алкоголю, наркотиків та іншої отрути, він сказав мені повертатись, коли я зовсім перестану пітніти. Це вже буде тривожним симптомом, пояснив він – ознака того, що видільна система мого організму остаточно вийшла з ладу. «Я надзвичайно сильно вірю в природні процеси,» сказав він. «Але у вашому випадку… я ще не мав подібних прецедентів. Треба просто почекати й побачити, що буде далі, а потім працювати з тим, що лишиться.» Я провів близько двох годин у барі поглинаючи Криваву Мері, немов восьмициліндровий двигун, та спостерігав за літаками з Л.А. Я не їв нічого, крім грейпфрута протягом останньої доби, тому моя голова літала вже десь далеко.
Краще слідкуй за собою, подумав я. Є певна межа витривалості людського організму. Ти ж не хочеш, щоб в тебе з вух пішла кров прямо тут і зараз. Тільки не в цьому місті. В Лас-Вегасі вбивають всіх слабких та хворих.
Я розумів це й тримався навіть коли відчував, що разом з потом з мене зараз поллється кров. Але це минулось. Я побачив як офіціантка занервувала, тому примусив себе встати й незграбно поплестися з бару. Мого адвоката ніде не було видно.