Спустився вниз до відділу оренди VIP автомобілів, де я обміняв Червону Акулу на Білий Кадилак-трансформер. «Це прокляте Шевроле принесло мені багато клопотів,» сказав я їм. «Мені здається, що люди насміхаються з мене, особливо на заправках, коли мені доводиться підіймати дах вручну.»
«Що ж… звісно,» сказав чоловік за касою. «Я гадаю, що вам необхідний один з наших Mercedes 600 Towne-Cruiser Special з кондиціонером. Ви навіть можете самі його заправити, якщо бажаєте; ми надаємо таку можливість.»
«Я що, схожий на клятого нациста?» відповів я. «Мені треба або справжня американська машина, або нічого!» Вони відразу ж запропонували білий Coupe de Ville, повністю автоматичний. Я міг сидіти у водійському кріслі з червоної шкіри і керувати всіма процесами за допомогою лише однієї кнопки. Чудова машина: купа високотехнічних прибамбасів та дорогих спецефектів. Заднє вікно вистрибувало від одного дотику, неначе жабка. Білий брезентовий дах підіймався й опускався, неначе американські гірки. Панель приладів була нафарширована різноманітними незрозумілими лампочками, лічильниками й циферблатами, котрих я не розумів – безсумнівно, я сидів у супер-машині.
Кадилак не міг так швидко рушати з місця, як Червона акула, але варто було йому лише досягнути восьмидесяти, як він перетворювався на чисте пекло на колесах… їхати на цьому елегантному, блискучому автомобілі через пустелю було те саме, що гнати вночі на старому каліфорнійському «Зефірі». Я розрахувався кредитною карткою, яка, як можна здогадатися, була фальшивою. Просто мене ще не внесли у Великий Комп’ютер, тож все було законно.
Я вже уявляв собі телефонну розмову між двома сервісами: «Алло. Це служба оренди VIP автомобілів Лас-Вегасу. Ми дзвонимо вам, щоб перевірити номер 875-045-6169. Просто звичайна перевірка, нічого екстраординарного… (Довга пауза на тому кінці дроту. Потім:) Срань господня!»
«Що?»
«Прошу пробачення… Так, у зареєстрований такий номер. Він занесений до списку розшукуваних. Повідомте поліцію й не давайте йому зникнути!» (Ще одна довга пауза) «Еммм… розумієте, цей номер не занесено до нашого списку і… ееее… номер 875-045-616-В щойно поїхав від нас у новому Кадилаку-трансформері.»
«Ні!»
«Так. Він вже давно поїхав; повністю застрахований.»
«Куди?»
«Здається, він сказав у Сент-Луїс. Так, саме так і записано в картці.»
Рауль Дюк, гравець лівого флангу й найкращий відбиваючий «Сент-Луїс Браунс».
Орендував машину за тарифом 25 $ на день строком на п’ять днів плюс двадцять п’ять центів за милю. Його картка була дійсною, тож ми не мали вибору… Це правда. Агентство не мало жодних підстав затримувати мене, так як моя картка формально була дійсною.
Протягом наступних чотирьох днів я об’їхав цією машиною весь Лас-Вегас – навіть кілька разів проїжджав повз головний офіс цього агентства на бульварі Парадиз – і жодного разу не був ніким потурбований.
Це одна з ознак гостинності Вегасу. Існує лише одне непорушне правило – Не Дратуй Місцевих. А все решта – фігня. Всім плювати абсолютно на все. Якби Чарлі Менсон з’явився у готелі «Сахара» наступного ранку, ніхто б йому й слова не сказав допоки б він платив гроші.
Я відразу ж поїхав до готелю. Досі не було помітно жодних ознак мого адвоката, тож я вирішив записатись самотужки, тільки б швидше звалити з вулиці й уникнути натовпу. Я залишив Кита на VIP паркові та впевнено покрокував до холу тримаючи в руці маленьку шкіряну сумку ручної роботи, котру спеціально для мене зробив мій товариш з Боулдера.
Наш номер знаходився у «Фламінго», нервовому центрі Стріпу: прямо через дорогу від «Caesar’s Palace» та «Дюн» – місця проведення конференції. Основна кількість учасників була зареєстрована у Дюнах, але тих з нас, хто зареєструвався пізніше поселили у «Фламінго».
Там було повно копів. Я відразу це помітив. Більшість з них намагалося виглядати цивільно, одягнувшись у звичайний прикид Вегаських туристів: клітчасті шорти-бермуди, сорочки Arnie Palmer та «пляжні сандалі» на безволосих білих ногах. Було відчуття, що я потрапив під поліцейське спостереження. Якби я не знав про конференцію, у мене вибухнула б голова. Складалося враження, що в будь-який момент розпочнеться перестрілка і когось мають вбити – можливо навіть ціле сімейство Менсонів.
Я погано підібрав час для приїзду. Більшість прокурорів та інших копоподібних вже зареєструвались. Зараз вони стояли у холі й похмуро розглядали новоприбулих. Насправді «Спостереження» проводило близько двохсот ще не зареєстрованих копів, їм просто було нічим більше зайнятись. Вони навіть не помічали одне одного.
Я підійшов до каси й став у чергу. Мужик переді мною був Шефом Поліції з якогось провінційного містечка у Мічігані. Його Агню-подібна дружина стояла за три фути від нього, поки він сварився з портьє: «Слухай сюди, друже – я ж сказав, що у мене є листівка, в якій написано, що я маю резервацію в цьому готелі. Чорт забирай, я учасник Конференції Окружних Прокурорів! Я ж уже заплатив за номер.»
«Вибачте, сер. Ви в додатковому списку. Вашу резервацію перенесено до… а… Мотелю Мунлайт, який знаходиться на бульварі Парадиз, досить непогане житло всього в шістнадцяти кварталах звідси з власним басейном і…»
«Ах ти ж брудний маленький підар! Поклич менеджера! Я вже не можу слухати цю срань!» Прийшов менеджер і запропонував викликати таксі. Очевидно це була вже друга або навіть і третя дія жорстокої драми, що розпочалась ще до мого прибуття. Дружина шефа поліції почала рюмсати; натовп друзів, котрих він викликав на підтримку був занадто спантеличений, щоб чимось зарадити – навіть тепер, під час вирішальної битви біля стійки, коли цей маленький злий коп збирався зробити свій переможний випад. Він знав, що програв; він ішов проти ПРАВИЛ, а люди, котрих найняли, для того, щоб цих правил було дотримано, сказали «вільних місць нема».
Постоявши десять хвилин в черзі за цим маленьким галасливим кретином та його друзями, я відчув приплив жовчі. Звідки, в дідька, у цього копа стільки нервів, щоб сперечатись будь з ким про те, що правильно, а що ні? Знаходячись там в оточенні цих сракоголових я чудово розумів портьє. Він виглядав так, неначе його свого часу добряче вз’їбали, але зараз, завдяки щасливому збігу, він відплачував їм їхньою ж монетою: чувак, мене не колише хто зараз правий, а хто ні… чи хто заплатив, а хто ні… єдине, що зараз має значення, так це те, що я нарешті можу відігратися по-повній на клятій свині: «Пішов нахуй, зараз тут я головний і саме я вирішую маємо ми щось для тебе чи ні.»
Я насолоджувався цим видовищем, але все ж я був стомлений, знервований і нетерплячість переважила моє захоплення. Тож я обійшов Свина і заговорив прямісінько до портьє – «Слухайте,» сказав я, «Не люблю перебивати, але в мене зарезервовано номер і хотів би дізнатись, чи можу я швиденько пройти без черги.» Я посміхнувся, даючи зрозуміти йому, що я в курсі гри, яку він затіяв з цим натовпом копів, котрі зібралися тут і зараз знервовано поглядали на мене, немов на злодюжку, що підкрався до каси.
Я виглядав не найкращим чином: одягнений у старі Левайси та білі баскетбольні Конверси… і моя сорочка за десять песо порвалася на плечі через зустрічний вітер на дорозі. Щоки прикрашала триденна щетина, що надавала мені вигляду пересічного алкаша, а очі ховалися за дзеркальними окулярами Sandy Bull’s Saigon.
Проте я говорив тоном людини, котра абсолютно впевнена у тому, що в неї зарезервований номер. Я був упевнений у благонадійності мого адвоката, але не міг втратити нагоду подражнити копа: і мав рацію. Номер був зарезервований на ім’я мого адвоката. Портьє викликав носія. «Це все, що я маю з собою на даний момент,» сказав я, «Решта речей знаходяться в тому білому Кадилаку-трансформері.» Я вказав на машину, так щоб всі могли бачити, що вона припаркована якраз біля центрального входу. «Хтось занесе речі у мій номер?» Портьє був налаштований дружньо. «Ні про що не переймайтесь, пане. Просто насолоджуйтесь вашим перебуванням тут, а якщо вам щось буде потрібно, просто подзвоніть мені.» Я кивнув і усміхнувся, спостерігаючи боковим зором заціпеніння всього кодла копів біля мене. Вони просто остовпіли. Вони тут витрачають всі сили на сварку за номери, які вони вже оплатили – і раптово їх потуги ламає якийсь бродяга, що нагадує швидше вихідця з бомжатників верхнього Мічігану. І він спокійно реєструється, маючи при собі купу кредиток! Боже! Що ж це твориться у світі?
Я віддав свою сумку носію і сказав йому принести кварту «Wild Turkey», дві пляшки «Бакарді» і запас льоду на цілу ніч.
Наш номер знаходився в одному з найвіддаленіших коридорів «Фламінго». Це місце було чимось більшим, ніж просто готель: воно було схоже на великий клуб посеред пустелі, фінансований «Плей Боєм». Дев’ять відокремлених крил з перехресними коридорами та басейнами – гігантський комплекс, пронизаний лабіринтами автомобільних доріжок. В мене пішло двадцять хвилин на те, щоб подолати відстань від рісепшену до нашого крила.
Я планував зайти в номер, дочекатись випивки та свого багажу, потім викурити останній запас Сингапурської Сірої, переглядаючи новини з Волтером Кронкайтом, та чекати на приїзд мого адвоката. Мені була необхідна ця перерва, цей момент миру та спокою перед нашим походом на Наркоконференцію. Ця подія істотно відрізнялась від Мінт 400. Там ми були просто спостерігачами, а тут ми вже учасники – ми були в особливому положенні: на Мінт 400 ми мали справу з публікою, котра була в основному доброзичливою, якщо наша поведінка не виходила за рамки… що ж, усе заключалося у вмінні триматися в межах. Цього ж разу вже сама наша присутність на цьому заході виходила за всі грані. Ми мали нелегально перебувати на конференції, при чому разом з людьми, робота яких полягає у тому, щоб кидати за грати таких як ми. Ми були загрозою – і не очевидною, а прихованою – типові наркомани з жахливими намірами, які ми збиралися втілити в життя… не для того, щоб довести комусь щось, чи свідомо понасміхатись: вся справа була у стилі життя, це була справа обов’язку, ба навіть честі. Якщо Свині збиралися у Вегасі на Конференцію найвищого рівня, ми гадали, що наркокультура також має бути присутня там.
Тим паче, я вже так довго не був адекватним, що справа на кшталт цієї видавалась мені цілком нормальною. Зважаючи на обставини, я вважав це за свій обов’язок.
Або, принаймні, мені так здавалось до того моменту, поки я не підійшов до великих сірих дверей, котрі вели до номеру 1150 у дальньому крилі. Я вставив ключ у замок і штовхнув двері з думкою, «О, нарешті вдома!»… але дверцята вдарились об щось, що з першого погляду нагадувало людську істоту: дівчина невизначеного віку, своїм виглядом і рисами обличчя схожа на пітбуля. Вона була вдягнена у безформну синю сорочку, а її очі горіли гнівом.
Щось підказувало мені, що я потрапив до правильної кімнати. Я почав-був сумніватися, але інстинкт підказував, що я був правий… та й вона, здавалось, також здогадалася, так як навіть не намагалася спинити мене, поки я заходив до номеру. Я кинув свою сумку на одне з ліжок і почав озиратись навколо в пошуках того, що я сподівався побачити… свого адвоката… він стояв у дверях ванної повністю голий зі звихнутим наркоманським вишкіром на пиці.
«Ах ти ж блядський дегенерат,» буркнув я.
«Нічого не поробиш,» сказав він, киваючи в бік дівчинки-пітбуля. «Це Люсі.» Він безумно засміявся. «Ну знаєш, як у пісні Люсі в діамантовому небі…»(Lucy in the sky with diamonds).
Я кивнув Люсі, котра витріщалася на мене з неприхованою злобою. Я був їй неначе ворог, що підступно вдерся в її володіння… це було видно з того, як вона ходила кімнатою, дуже швидко й напружено, і з того, як вона дивилася на мене. Вона була готова до насильства, в цьому можна було не сумніватися. Навіть мій адвокат зауважив це.
«Люсі!» гаркнув він. «Люсі! Заспокойся, хай тобі грець! Згадай, що трапилось в аеропорті… більше цього не треба, ОК?» Він знервовано усміхнувся їй. Вона виглядала немов звір, якого закинули до ями і він змушений боротися за власне життя… «Люсі… це мій клієнт; це Пан Дюк, відомий журналіст. Він також живе в цьому номері, Люсі. Він на нашому боці.» Вона нічого не відповіла. Було видно, що вона не повністю себе контролювала. Великі жіночі плечі й підборіддя немов у Оскара Бонавени. Я сів на ліжко і намацав у сумці свій газовий балончик… і коли відчув кнопку розприскувача під великим пальцем, мною заволоділа спокуса бризнути газу їй в обличчя й звалити її з ніг. Я ж так відчайдушно хотів миру, спокою, усамітнення. Останнє чого мені хотілося, так це сутички з якоюсь божевільною від наркотиків гормональною потворою у моєму ж готельному номері.
Здавалося, мій адвокат розумів це; він знав чому я тримав руку в сумці.
«Ні!» крикнув він. «Тільки не тут! Інакше нам доведеться виїхати!» Я знизав плечима. Він був угашений. Це було видно. Так само як і Люсі. Її очі божевільно блищали. Вона дивилась на мене так, як би дивилась до того моменту, коли її життя відхилилося від норми.
Мій адвокат підійшов і поклав руку їй на плече. «Пан Дюк мій друг,» м’яко мовив він. «Йому подобаються художники. Покажи йому свої картини.» І тут я тільки помітив, що кімната була заставлена картинами – приблизно сорок чи п’ятдесят портретів, деякі виконані маслом, деякі просто ескізи олівцем, всі приблизно одного розміру і з одним і тим же обличчям. Вони стояли біля кожної стіни. Обличчя на них здавалося дуже знайомим, але я не міг зрозуміти хто це. Це була жінка з ротом, великим носом і надзвичайно блискучими очима – просто таки демонічно чуттєве обличчя; щось на кшталт мегагіперболізованих, неймовірно драматизованих репродукцій, які можна знайти в кімнаті студентки-художниці поведеної на конях.
«Люсі малює портрети Барбари Стрейзанд,» пояснив мій адвокат. «Вона художниця з Монтани…» Він повернувся до неї. «Як називається твоє рідне місто?» Вона поглянула на нього, потім на мене, потім знову на мого адвоката. Потім нарешті вона заговорила, «Келіспел. Це на півночі. Я малювала їх з телевізора.» Мій адвокат пристрасно кивнув. «Неймовірно,» сказав він. «Вона подолала весь цей шлях сюди просто для того, щоб подарувати ці портрети Барбарі. Ми збираємось сьогодні до готелю «Американа», щоб зустріти її за кулісами.» Люсі зніяковіло посміхнулась. В ній більше не було ворожості. Я поклав балончик на місце і встав. У нас були серйозні проблеми. Я цього не врахував: знайти свого адвоката, схибнутого від кислоти і втягнутого у якусь збочену любовну гру.
«Ну що ж,» сказав я, «Думаю, вони вже припаркували машину. Давай заберемо решту барахла з багажника.» Він оживився. «Атож, давай заберемо.» Він усміхнувся Люсі. «Ми скоро повернемось. Якщо дзвонитиме телефон, не бери слухавку.» Вона посміхнулась у відповідь і по-християнськи підняла вгору вказівний палець. «Благослови, боже,» сказала вона.
Мій адвокат одягнув широчезні штани й блискучу чорну сорочку і ми вийшли з кімнати. Я бачив, що йому важко було орієнтуватись в просторі, але не став допомагати йому.
«Що ж…» сказав я. «Які у тебе плани?»
«Плани?» Ми чекали ліфта.