Я особисто нічого не мав проти неї. Але я знав, що вона була здатна – зважаючи на всі обставини – засадити нас двох щонайменше на двадцять років, розповівши зворушливу історію, якої ми й не знатимемо аж до самого слідства: «Так, ці двоє чоловіків, що на лаві підсудних, дали мені ЛСД і завезли до готелю…»
«І що ж вони зробили потім, Люсі?»
«Я не пам’ятаю, Ваша честь…»
«Справді? Можливо цей документ від окружного прокурора освіжить твою пам’ять, Люсі… Це заява, яку ти зробила офіцеру Сквейну після того, як тебе знайшли голою в пустелі біля Міду.»
«Я точно не знаю, що вони робили зі мною, але пам’ятаю, що це було жахливо. Один з них підібрав мене в аеропорті Лос-Анджелесу; це він дав мені таблетку… а інший зустрів нас у готелі; він сильно пітнів і говорив настільки швидко, що я не могла зрозуміти чого він хотів… Ні, сер, я точно не можу згадати, що вони зі мною робили, тому що я все ще була під дією наркотиків… так, сер, ЛСД, який вони мені дали… Здається, я була голою протягом довгого часу, можливо навіть увесь той час, що вони тримали мене там. Здається це було ввечері, тому що я пам’ятаю як вони дивились новини. Так, сер, новини з Волтером Кронкайтом, я пам’ятаю його обличчя в телевізорі…» Ні, я не був готовим до цього. Ніхто з присяжних не матиме сумнівів у її показаннях, особливо підкріплених потоками сліз та жахливими кислотними флешбеками. А той факт, що вона не пам’ятає, що ми з нею робили неможливо заперечити. Суд дізнається, що ми зробили. Вони читали про таких як ми в дешевих детективних романах за 2,95$ і бачили таких типів у 5-доларовій порнусі.
А що найголовніше, так це те, що ми не матимемо права на адвоката – тільки не після того, як вони обчистять багажник Кита: «Я б іще хотів додати, Ваша честь, що нами було вилучено цю неймовірну колекцію нелегальних наркотиків та небезпечних речовин у підсудних під час їхнього арешту та обшуку дев’ятьма офіцерами поліції, шість з яких було госпіталізовано… а також презентувати висновок трьох професійних наркоекспертів, обраних президентом Національної Конференції Окружних Прокурорів, проведення якої опинилося під загрозою зриву через обурливі дії підсудних… ці експерти дійшли до висновку, що наркотиків, котрі зберігалися у підсудних, вистачило б для того, щоб вбити цілий військовий взвод… так, панове, я використовую саме слово вбити, цілком розділяючи весь страх та відразу, котру ви відчуваєте, думаючи про те, як ці два ґвалтівники-дегенерати використовували весь арсенал цієї отрути, щоб повністю знищити свідомість та мораль невинної дитини, цієї бідолашної приниженої дівчинки, котра сидить перед вами… так, вони дали їй достатньо наркотиків, щоб пошкодити її мозок настільки, що вона не може згадати всі мерзенні подробиці оргії, до якої вони її примусили… а потім вони використали її, пані та панове присяжні, у своїх брудних намірах!»
Це було нестерпно. Я підвівся і взяв свій багаж. Я відчував, що треба звалювати негайно.
Це, здається, нарешті дійшло й до мого адвоката. «Зачекай!» Гукнув він. «Ти не можеш залишити мене самого в цьому гадюшнику! Цей номер зареєстрований на моє ім’я.»
Я знизав плечима.
«Ну добре, хай йому грець,» сказав він, підходячи до телефону.
«Я подзвоню їй. Я її здихаюсь назавжди.» Він кивнув.
«Ти правий. Це моя проблема.» Я похитав головою. «Це зайшло занадто далеко.»
«Не забувай, що в тебе крутий адвокат,» відповів він. «Розслабся. Я все владнаю.» Він подзвонив у «Американу» і попросив з’єднати з 1000 номером. «Привіт, Люсі,» сказав він. «Так, це я. Я отримав твоє повідомлення… що? Ні, я задав тому виродку такий урок, який він ніколи не забуде… що?… о, ні, не мертвий, але він більше нікого не потурбує – так, я залишив його там; я віддубасив його, а потім повиривав усі зуби…»
Боже, подумав я. Не можна покладатись на чувака, накачаного кислотою.
«Але є одна проблема,» продовжував він. «Мені треба зникнути. Той козел зняв гроші з фальшивого чека і записав тебе як поручителя… так, я знаю, але не можна судити про книжку лише з обкладинки, Люсі; деякі люди гнилі зсередини… в будь-якому разі вони розшукують нас обох. Не дзвони сюди ні в якому разі; вони прослідкують дзвінок і кинуть тебе за грати… ні, я зараз же переїжджаю до «Тропікани»; я подзвоню тобі відразу ж як дізнаюсь номер своєї кімнати… так, десь за дві години; я маю поводитись природньо, інакше вони мене розкусять… швидше за все я зареєструюсь під іншим іменем, але повідомлю тебе під яким… обов’язково, відразу ж як тільки зареєструюсь… що? Звісно; ми підемо до Цирку-Цирку і подивимось на білих ведмедів; це видовище винесе тобі мозок…»
Він знервовано переносив слухавку від одного вуха до іншого: «Ні… послухай, мені треба забиратися звідси; вони вже, певно, відстежили номер… так, я знаю, що це було жахливо, але тепер все вже позаду… О БОЖЕ! ВОНИ ВИЛАМУЮТЬ ДВЕРІ!» Він пожбурив телефон об підлогу і почав волати: «Ні! Не чіпайте мене! Я не винен! Це все Дюк! Богом клянуся!» Він запустив телефоном в стіну, потім нахилився до нього і продовжив кричати: «Ні, я не знаю де вона! Напевно повернулась в Монтану. Вам ніколи не схопити Люсі! Її тут нема!» Він ще раз вдарив апарат, потім підняв трубку і протяжно застогнав, тримаючи її за фут від себе. «Ні! Ні! Тільки не цією штукою!» Він заверещав. Потім жбурнув телефоном об землю.
«Що ж,» спокійно промовив він. «Це все. Після цього вона, певно, ріже собі вени.» Він посміхнувся. «Так, мабуть ми вже ніколи не почуємо про Люсі.» Я звалився на ліжко. Його вистава добряче струсонула мене. Я навіть подумав був, що він дійсно збожеволів і повірив, що на нього напали невидимі вороги.
В кімнаті знову запала тиша. Він повернувся в своє крісло і продовжив перегляд «Місія неможлива», крутячи в руках люльку для гашишу. Вона була порожня. «Де опіум?» запитав він.
Я кинув йому сумку. «Будь економним,» попередив я. «Це остання порція.» Він пирснув. «Як твій адвокат,» сказав він, «раджу тобі не хвилюватись.» Він кивнув у напрямку ванної. «Дістань маленьку коричневу пляшечку з мого набору для гоління.»
«А що там?»
«Адренохром,» відповів він. «Багато не бери. Тільки одну маленьку крапельку.» Я відкрив пляшечку і вмокнув у неї сірник.
«Десь так,» сказав він. «Проти цієї штуки мескалін здається звичайним лимонадом. Ти просто збожеволієш, якщо перебереш.» Я лизнув кінчик сірника. «Звідки в тебе ця штука?» запитав я. «Такого ніде не купиш.»
«Не важливо,» відповів він. «Чистий, як сльозинка.» Я сумно потрусив головою. «Господи! Що за виродка ти захищав цього разу? Цю річ можна добути лише з…»
Він кивнув.
«Адреналінових залоз живої людини,» сказав я. «Обов’язково тільки з живої, з трупа буде вже не те.»
«Я знаю,» відповів він. «Але в того чувака взагалі не було грошей. Він був з секти сатаністів. Він пропонував людську кров – сказав, що мене вштирить так, як ніколи в житті,» він зареготав. «Я думав, він жартує, тож попросив його роздобути унцію чистого адренохрому – або й просто свіжу адреналінову залозу, щоб пожувати.» Я почав відчувати дію цієї шняги. Перша хвиля нагадувала суміш мескаліну та метедрину. Певно піду скупаюсь, подумав я.
«Так,» продовжував мій адвокат. «Вони звинувачували того хлопця в розбещенні неповнолітніх, але він клявся, що не робив цього. ‘Для чого мені трахати дітей?’ стверджував він; ‘Вони ж занадто маленькі!’» Він стуснув плечима. «Боже, що я можу сказати? Навіть клятий перевертень має право на адвоката… Я не посмів йому відмовити. Він міг запросто розпанахати мене й вирізати шишковидну залозу.»
«А чому?» сказав я. «Він міг запросто найняти Мелвіна Беллі.» Я струсонув головою, втрачаючи дар мови. Я почувався так, неначе мене підключили до 220-вольтової розетки. «Чорт, нам треба дістати такої срані,» нарешті промимрив я. «Просто зжерти по жмені й чекати, що буде.»
«Дістати чого?»
«Екстракту шишковидної залози.» Він глянув на мене. «Звісно,» сказав він. «Гарна ідея. Одна затяжка тією хуйнею перетворить тебе на щось таке, про що не пишуть навіть в медичних енциклопедіях! Мужик, твоя голова розпухне, мов кавун, ти набереш сто фунтів за дві години… з’являться кігті, кровоточиві бородавки, а потім в тебе на спині виросте шість здоровенних волохатих цицьок…» Він категорично мотнув головою. «Чувак, я згоден спробувати все, що завгодно; але ні за яких обставин навіть не доторкнусь до шишковидної залози. Минулого Різдва хтось подарував мені кущик дурману – корінь важив щось із два фунти; річний запас – але я зжер усе за двадцять хвилин.» Найменша заминка виводила мене з себе, мені захотілося схопити його за горлянку й примусити говорити швидше. «І!» Випалив я. «Дурман! Що було далі?»
«На щастя, більшу частину я відразу ж виблював,» сказав він. «Але навіть при таких розкладах я осліп на три дні. Господи, я не міг навіть ходити! Моє тіло перетворилося на віск. Я був просто в какашку, тож їм довелося затягувати мене на ранчо тачкою… казали, що я намагався говорити, але пищав, мов єнот.»
«Неймовірно,» сказав я. Я вже майже не чув його. Мене так плющило, що руки, котрі лежали на ліжку, не слухались мене і автоматично висмикували покривало з-під мене. П’ятки загрузли в матраці, а коліна просто спаралізувало… я відчував, як очі почали вилазити з орбіт.
«Та закінчуй вже свою блядську історію!» Заревів я. «І що сталося? До чого тут шишковидні залози?» Він відійшов, не спускаючи очей з мене почав ходитии кімнатою. «Тобі, певно, треба випити ще чогось,» знервовано сказав він. «Боже, ця штука пробрала тебе до кісток, чи не так?» Я спробував усміхнутись. «Ну… вже не так… ні, знову почалось…» Я ледве рухав щелепами; язик був неначе палаючий магній. «Ні… нема чого боятись,» прошипів я. «Хіба що якби ти… вкинув мене у басейн, чи щось типу того…»
«Чорт забирай,» сказав він. «Ти перебрав. Ти зараз вибухнеш. Господи, тільки глянь на свою пику!» Я не міг поворухнутись. Повний параліч. Кожен м’яз стиснувся. Я навіть не міг рухати очима, вже не кажучи про те, щоб повертати голову чи балакати.
«Ще трішки,» сказав він. «перший приход завжди найгірший, ігноруй його. Якщо я кину тебе зараз у басей, ти підеш на дно, немов камінь.» Я був певен цього. Здавалося, навіть легені відмовили. Я потребував штучного дихання, але не міг відкрити рот, щоб сказати це. Я помирав. Сидячи паралізованим на ліжку… що ж, я хоча б не відчував болю.
Можливо я відкинусь за кілька секунд і більше нічого не матиме значення.
Мій адвокат повернувся до перегляду телевізора. Знову показували новини. Ніксонова пика заполонила екран, але його промова була очевидною фальшивкою. Єдине слово, яке я міг розібрати, було «пожертва». Знову і знову: «Пожертва… пожертва… пожертва…» Я чув власне важке дихання. Здається, мій адвокат помітив це. «Просто розслабся,» кинув він через плече. «Не намагайся боротися, а то мозок закипить… припадки, аневризми… ти просто зсохнешся й помреш.» Його рука протягнулась, щоб перемкнути канал.
Десь близько півночі я нарешті знову зміг говорити й рухатись… але наркотик все ще не відпускав; напруга знизилась з 220 до 110 вольт. Я був белькочучим, знервованим шматом лайна, котрий метався кімнатою, немов дикикй звір, обливаючись потом і намагаючись сконцентруватись на одній думці більш, ніж на дві-три секунди.
Мій адвокат, зробивши кілька дзвінків, поклав слухавку. «Є тільки одне місце де ми можемо дістати лосося,» сказав він, «але воно зачинене в неділю.»
«Як на рахунок «Процесу»?» запитав я. «У них є вільні місця? Може магазин кулінарії? Там може бути кілька столиків. У них просто неймовірне меню в Лондоні. Я колись там їв; просто чудова їжа.»
«Візьми себе в руки,» сказав він. «Ти не хочеш навіть згадувати «Процес» у цьому місті.»
«Ти правий, мовив я. «Виклич Інспектора Блура. Він розуміється на їжі. Думаю, в нього має бути список.»
«Краще викликати обслугу номерів,» сказав він. «Ми можемо замовити крабовий салат і кварту «Christian Brothers» всього за двадцять баксів.»
«Ні!» сказав я. «Нам треба піти звідси. Мені треба свіже повітря. Давай поїдемо в Ріно і замовимо великий салат з тунця… чорт, це ж не так далеко. Всього якихось чотириста миль; все-одно на дорогах нікого нема…»