«Забудь,» сказав він. «Це територія військових. Ядерні випробування, нервово паралітичний газ – це не для нас.» Ми знайши місце під назвою «The Big Flip» на півдорозі в центр. Я замовив «нью-йоркський стейк» за 1.88$. Мій адвокат замовив «койот буш баскет» за 2.09$... а після цього ми випили цілу кавоварку «Голден Весту» і дивилися як четверо п’яних ковбоїв забивали педика до напівсмерті між автоматами для пінболу.
«Це місто ніколи не спить,» сказав мій адвокат поки ми йшли до машини. «Людина з правильними зв’язками може дістати стільки адренохрому, скільки зможе, якщо просто повештається тут.» Я погодився, хоча й не дуже вникав у його слова. Я не спав уже близько восьмидесяти годин плюс ще це жахливе випробування тим наркотиком зовсім мене вимотало… на завтра намічався серйозний день. Наркоконференція починалась о полудні… а ми до цих пір не мали й уяви що будемо робити. Тож ми повернулися до готелю й сіли дивитись британський фільм жахів на нічному шоу.
«Від імені прокурорів нашого округу дозвольте привітати вас.» Ми сіли в дальньому кутку вщент заповненого залу готелю Дюнз. Далеко в іншому кінці, ледве видимий з наших місць, виконавчий директор Національної Асоціації Окружних Прокурорів – успішний, охайний республіканець середнього віку на ім’я Патрік Хілі – відкривав Третій Національний З’їзд присвячений наркотикам та небезпечним речовинам. Його голос долинав до нас із величезного старого динаміка, що знаходився недалеко. По периметру залу стояло близько дюжини таких штук, направлених прямісінько на ряди… тож не було ніякої різниці куди сідати, сховатись було ніде, ці жахливі динаміки були всюди.
Це призводило до дивного ефекту. Люди, де б вони не сиділи, дивилися на найближчий динамік, замість того, щоб спостерігати за промовцем. Таке розміщення апаратури за зразком 1935 року абсолютно деперсоналізувало зал. В цьому було щось від авторитаризму.
Той, хто керував цією системою був, напевно, запасним помічником техніка з авто кінотеатру в Маскогі, де адміністрація не могла дозволити собі таку розкіш, як окремі динаміки для кожного автомобіля і тому повісили десять здоровенних рупорів на стовпах по периметру стоянки. Роком раніше я був на фестивалі Скай Рівер у Вашингтоні, де група неймущих виродків з Визвольного Фронту Сіетлу налаштувала таку звукову систему, котра ловила кожну, навіть найтихішу, ноту акустичної гітари – навіть дихання виконавців чи стук черевиків об сцену – все для напівоглухлих жертв кислоти, що валялися в кущах за півмилі від сцени.
Але найкращим технікам конференції у Вегасі таке було не під силу. Такою системою як у них користувався напевно ще Уліс Грант під час осади Віксбурга. З динаміків долинало якесь скрипіння й шипіння, а затримка була такою, що слова не співпадали з жестами промовця.
«Для початку нам варто ознайомитися з основними поняттями й термінами наркокультури!... культури… культури…» Слова хвилями долинали до наших рядів. «Кінчик косяка часто називають ’тарганом’, тому що він нагадує таргана… таргана… таргана…»
«Що за хуйню він городить?» прошепотів мій адвокат. «Потрібно зовсім одуріти від кислоти, щоб називати косяк сраним тарганом!» Я стиснув плечима. Було очевидно, що ми натикнулися на зібрання людей, котрі не мали жодного поняття про предмет. Тим часом голос «експерта», ім’я якого було Блумквіст, продовжував квакати з гучномовців: «…пацієнт ніколи не здогадується про раптові повтори; він думає, що все вже добре і він очистився за ці півроку… аж раптом він знову береться за старе.» Боже, будь прокляте це жахливе ЛСД! Доктор Е. Р. Блумквіст був головним доповідачем та найбільшою зіркою всієї конференції. Він був автором книжки під назвою «Марихуана», в котрій – якщо вірити обкладинці – «розповідалось усе як є.» (Він також був винахідником теорії таргана…) На звороті книжки писалося, що він був «Почесним професором Хірургії (Анестезіології) Південнокаліфорнійського медичного університету»… а також «широковідомим спеціалістом з наркотичних передозувань.» Др. Блумквіст був «ведучим на національному телебаченні, урядовим радником, а також членом Комітету з питань алкоголізму та наркоманії Ради психічного здоров’я Американської Медичної Асоціації.» Його книги видаються масовими тиражами, стверджував видавець. Очевидно, що він був одним з тих другосортних шахраїв, котрі отримують від 500 до 1000 доларів роз’їжджаючи з лекціями для копів. Книга др. Блумквіста була ні чим іншим як суцільною маячнею. На 49 сторінці він пояснює «чотири ранги ієрархії» в спільноті наркоманів: «Крутий, Кльовий, Прошарений і Новачок» - в порядку спадання. «Новачок зустрічається рідше, ніж крутий,» писав Блумквіст. «Він ще ’не в темі’ й тому ще не розуміє ’що відбувається’. Коли йому нарешті вдається у всьому розібратись, він просувається на один щабель вгору і стає ’прошареним’. Якщо ж він починає сприймати все, що відбувається, він стає ’кльовим’. І лише після того, будучи великим щасливчиком і прикладаючи багато зусиль, він підіймається до рангу ’крутого’.» Блумкуіст писав, неначе якийсь чувак, котрий одного разу зустрів Тіма Лірі в барі і пригостив його випивкою. А Лірі сказав йому, з цілком серйозним виразом обличчя, що головним елементом наркокультури є темні окуляри. Це нагадувало ту маячню, що писалася у пам’ятках для поліцейських, котрі вивішувались в роздягалках кожного відділку.
ЗНАЙ, ХТО ТАКИЙ НАРКОМАН. ТВОЄ ЖИТТЯ МОЖЕ ЗАЛЕЖАТИ ВІД НЬОГО! Його очей ніколи не видно, так як вони заховані за окулярами, кістяшки його пальців завжди білі від внутрішнього напруження, а на його штанах видно сліди сперми від постійної мастурбації, коли він не в змозі знайти собі жертву для зґвалтування. Він заминається і незв’язно белькоче, коли йому задають питання. Він не поважає Ваш значок. Наркоман не боїться нічого. Він нападає без жодної на те причини, використовуючи будь-яку доступну зброю – в тому числі й вашу. БУДЬТЕ НАПОГОТОВІ. Кожен офіцер, помітивши наркомана, повинен негайно ж застосувати силу. Вчасно вжиті заходи – запорука успіху. Нехай щастить.
Начальник.
Справді. Вдача ніколи не буває зайвою, особливо у Лас-Вегасі… а наші справи тим часом погіршувались. Відразу ж було видно, що ця конференція була зовсім не тим, на що ми розраховували. Вона була занадто відкритою, занадто змішаною. Здавалося, ніби третина відвідувачів були тут просто проїздом на матч-реванш Алі проти Фрейзера у «Вегас Конвеншн Сентрі». Або на зустріч торговців героїном між Лістоном та Маршаллом.
Зал просто ряснів бородами, вусами та суперстильними нарядами. Конференція очевидно зібрала непоганий контингент потайних наркоманів та інших виродків. Помічник прокурора з Чікаго був одягнений у світлий костюм з коротким рукавом. Його дружина була зіркою казино «Дюни»; в цьому залі вона виглядала, немов Грейс Слік на зустрічі випускників Коледжу Фінч. Вони були класичною парою; заядлі життєлюби.
Тільки якщо ти коп, це ще не означає, що ти не можеш іти в ногу з часом. На цій конференції були присутні доволі рідкісні екземпляри – я у своєму костюмі за 40$ виглядав якраз нейтрально; на кожного міського жителя тут припадало близько двадцяти грубих селюків, що мали вигляд помічників футбольних тренерів з Міссісіпі.
Саме ці песонажі змусили мого адвоката нервувати. «Насправді вони непогані люди,» сказав я, «тобі варто познайомитись з ними ближче.» Він посміхнувся: «Познайомитись з ними? Ти жартуєш? Чувак, я ж бачу їх наскрізь!»
«Не зважай на маячню, яку тут говорять,» сказав я. «Ти їм сподобаєшся.» Він кивнув. «Ти правий. Я бачив таких уродів у ’Безпечному їздці’ (Easy rider), проте не вірив, що вони справді існують. Їх же ж сотні!» Мій адвокат був одягений у двобортний синій костюм, набагато більш стильний, ніж у мене… і це його дуже непокоїло. Бути стильно вдягненим у такому натовпі означало, шо ти коп під прикриттям, а мій адвокат заробляв на життя на людях, котрі були надзвичайно чутливими до цього. «Це йобаний жах!» продовжував він.
«Я знаходжусь на сраній конференці Свиней і впевнений на всі сто, що в цьому місті є якийсь мудак-наркоман, що впізнає мене і розбокає усім, що я тут розважаюсь в компанії тисячі копів!» Кожен з нас мав іменний бейдж. Ми отримали їх після внесення плати за реєстрацію. На моєму було написано, що я був «приватним слідчим» з Л.А. – що в деякій мірі було правдою; бейдж мого адвоката стверджував, що він був експертом з «аналізу наркотичних речовин.» І це також було частково правдою.
Але, здавалося, що всім було байдуже хто ким був. Охорона не зважала на такі дрібниці. Але ми дещо нервували через те, що розплатилися фальшивим чеком. Це був чек, який моєму адвокату дав один з його клієнтів-збоченців.
Перше відділення – привітання учасників – тривало увесь полудень. Ми терпляче висиділи перші дві години, хоча з самого початку було зрозуміло, що ми нічого звідти не винесемо і ще більш очевидним було те, що було б дурістю, якби ми вирішили виступити самі. Було зовсім неважко сидіти там накачаним мескаліном і годину за годиною слухати всю ту несусвітню маянчю… В цьому не було жодного ризику для нас. Ті нещасні придурки не відрізнять мескалін від макарон.
Думаю, ми б навіть могли закинутись кислотою… але тільки не в оточенні цих людей; в цьому натовпі були такі екземпляри, яких я б не зміг витримати. Вигляд 344-фунтового шефа поліції з Вако, Техас, котрий відкрито обжимався зі своєю 290-фунтовою дружиною (чи якоюсь іншою бабою, що сиділа поряд з ним) коли вимкнули світло для перегляду фільму про наркоманію ще хоч якось сприймався під мескаліном – наркотиком, що тільки підсилює відчуття реальності, а не змінює його – але спостерігати як двоє ожирівших людських істот зажимаються, поки тисяча копів дивиться фільм про «небезпеку марихуани» - це було б уже занадто для моєї емоційної стабільності, якби я був під кислотою. Мозок не сприйняв би цього. Довгастий мозочок спробував би закритися від сигналів з лобної долі… а середній мозок, тим часом, відчайдушно намагався б протлумачити цю сцену перед тим як відправити її назад до довгастого, ризикуючи пошкодити його.
Кислота зі своїм ефектом - складний наркотик, в той час як мескалін доволі простий і прямолінійний – в подібній ситуації різниця просто грандіозна. На цій конференції не говорили ні про що, окрім легких речей: Спіди, Трава, Бухло, все тому, що програму складали люди, котрі жили реаліями 1964 року.
Тут були присутні більше тисячі копів найвищого рівня, котрі казали одне одному «нам треба влитися в довіру до наркокультури», проте вони не знали з чого починати. Вони навіть не знали де цю культуру знайти. По залу ходили чутки, ніби-то за усім цим стоїть мафія. Чи можливо Бітлз. Нарешті хтось запитав у Блумквіста чи не думав він часом, що «дивна поведінка» Маргарет Мід спричинена залежністю від марихуани.
«Я дійсно не знаю,» відповів Блумквіст. «Але якщо вона курить траву в своєму віці, її непогано шторить.» У відповідь зал вибухнув несамовитим реготом.
Мій адвокат нахилився і сказав, що хоче піти. «Я буду в казино,» сказав він. «Я знаю набагато кращий спосіб провести свій час, замість того, щоб слухати цю хуйню.» Він підвівся, перекинувши попільничку з підлокітника свого крісла і попрямував до виходу.
Місця розсташовувались так, що вийти було неможливо. Люди намагалися якось пропустити його, але все-одно майже не було місця, щоб вільно просуватись.
«Обережніше!» крикнув хтось, коли він проштовхувався повз нього.
«Пішов нахуй!» відгаркнувся він.
«Ану тихіше там!» почувся ще одни голос.
Він був уже майже біля дверей. «Мені треба вийти!» крикнув він. «Мені тут не місце!»
«Яка чудова втрата,» сказав голос.
Він зупинився й озирнувся навкруги – потім подумав і рушив далі. До того часу як він дістався виходу, він переполошив увесь наш ряд. Навіть Блумквіст зі свого віддаленого кінця, здається, почав хвилюватися, щоб чогось не сталося. Він замовк і стурбовано подивився в напрямку, звідки долинав шум. Він боявся, що можливо почалась якась перебранка – можливо навіть міжрасовий конфлікт чи ще щось, чому не можна зарадити.
Я піднявся і поштовхався до дверей. Мені здалось, що це найкращий час для втечі. «Вибачте, мені недобре,» сказав я першій нозі, на яку наступив. Вона швидко відсунулась і я повторив: «Вибачте, мені погано… мене нудить… так, вибачте, почуваюсь зле…» Мій шлях відразу ж звільнився. Жодного заперечення. Мені навіть допомагали руками. Вони боялися, що я можу наблювати, а цього нікому не хотілося – принаймні, щоб я наблював на них. Я дістався до дверей за сорок п’ять секунд.
Мій адвокат розмовляв у барі з копом спортивної комплекції приблизно сорока років, на чиєму бейджику було написано, що він окружний прокурор звідкись із Джорджії. «Я сам любитель віскі,» казав він. «Там, звідки я приїхав, у нас нема жодних проблем з наркотиками.»
«Ще будуть,» сказав мій адвокат. «Однієї ночі ти прокинешся і побачиш, як якийсь нарколига обчищає твою спальню.»
«Нє!» сказав Джорджіанець. «Тільки не в моєму окрузі.» Я приєднався до них і замовив склянку рому з льодом.
«Ти один з тих каліфорнійців,» сказав він. «Твій друг якраз розповідав мені про наркоманів.»
«Вони скрізь,» сказав я. «Ніхто не може бути в безпеці. Особливо на півдні. Вони люблять теплий клімат.» «Вони діють парами,» сказав мій адвокат. «Інколи навіть бандами. Вони продираються прямісінько до твоєї кімнати і сідають тобі на груди, погрожуючи великими ножами.» Він торжествено кивнув. «Вони можуть навіть сісти на груди твоєї дружини і приставити їй ніж до горла.»
«Господи-Боже всемогутній,» сказав южанин. «Що ж в дідька коїться з цією країною?»
«Ти не повіриш,» сказав мій адвокат. «В Л.А. все вже вийшло з-під контролю. Спочатку були наркотики, а зараз окультизм.»
«Окультизм? Чорт, та ти жартуєш!»
«Почитай газети,» сказав я. «Друже, ти не знаєш, що таке біда, поки не зтикнешся з кодлом цих клятих нариків, звихнутих на жертвопринесеннях!»
«Та нє!» відповів він. «Це щось з розряду фантастики!»
«Тільки не там, де ми працюємо,» сказав мій адвокат. «Чорт, тільки в одному Малібу ці кляті прислужники Сатани вбивають по шість-вісім чоловік щодня.» Він зупинився і відпив зі склянки. «А все, що їм потрібно – це кров,» продовжив він. «Вони викрадають людей прямо на вулиці, якщо їм дуже закортить.» Він кивнув. «Таки так. Якраз нещодавно у нас був випадок, коли вони викрали дівчину прямісінько біля «Макдональдсу». Вона була офіціанткою. Їй було шістнадцять років… і все це на очах у багатьох людей!»
«І що сталось?» запитав наш приятель. «Що вони з нею зробили?» Він був заінтригований історією.
«Що зробили?» сказав мій адвокат. «Господи-Боже, друже мій. Вони відрубали їй голову прямісінько там, на парковці! Вони зрешетили її тіло і висмоктали кров!»