— Ви не хвилюйтеся,— спробував зупинити її Павлик,— Боря більше не зачепить вашу кішку. Ми його на збо... ми за нього ручаємось.
— Ні, я з ним сама розберуся,— відсторонила Павлика бабуся.— Іч, що вигадав — брешу я! — Вона поправила хустку, яка з'їхала на обличчя, і поспішно пішла.
— Цього я не чекав від Бориска,— сказав Павлик, як тільки за бабусею зачинилися двері,— загнав кішку на залізний дах! Їй там навіть нема за що зачепитися.
— І я не чекала,— тихо призналася Оля.— Він такий скромний, сором'язливий.
— В тихому болоті чорти водяться,— прорік Павлик і звернувся до мене: — Ось і попробуй знайти таку справу, яка їх усіх об'єднає...
Три дні ламали ми голови і нічого не могли придумати. Раптом в неділю, щойно почало світати, дзвінок. Я підвівся з ліжка, відчинив двері і побачив Павлика.
— Придумав! — сказав він з усмішкою до вух.
— Що? — не зрозумів я спросоння.
— Ми всі повинні стати санітарами,— випалив Павлик.
— Хто ми? — запитав я.
— Ти, я і наші таємні підшефні,— стишивши голос, промовив Павлик.
— Для чого? Це ти хочеш стати лікарем, а ніхто з нас не збирається в медичний інститут або на курси медсестер,— заперечив я, здогадавшись, до чого хилить Павлик.
— Хіба в цьому річ?! — розсердився на мене Павлик.— Якщо жовтенята стануть помічниками Червоного Хреста, то цим ми об'єднаємо їхні уподобання.
— Яким же чином? — не зрозумів я.
— Таким, що всі люди в житті падають, дістають гулі, розтягують собі сухожилля і навіть ламають кістки,— починаючи сердитися, став пояснювати Павлик свою ідею.— А допомагати потерпілому повинен кожний. Ось і виходить, що Червоний Хрест може об'єднати уподобання наших жовтенят. І користь від цього буде більша. Ми навчимо їх надавати першу допомогу.
— Навчити надавати першу допомогу, звичайно, корисно,— погодився я,— тільки це ж...
— Ага! — зачепився за мої слова Павлик.— Виходить, і твої уподобання збігаються тут з нашими.
— Зачекай,— зупинив я його,— цим ми жовтенят не захопимо.— Тут я згадав тишка Бориска, який загнав на дах сусідську кішку, і запропонував Павликові: — Давай краще постараємося зробити так, щоб наші жовтенята полюбили тварин. Адже той, хто дбає про тварин, виросте доброю і чуйною людиною.— Напередодні я гортав зоологію, вичитав там це і тепер дуже доречно додав для переконливості.— Будуть вони дбати про тварин, будуть і захищати їх від злих людей, і...
— І лікувати їх будуть! — підхопив Павлик і відразу ж із задоволенням зробив висновок: — Гаразд, згоден! У нас буде не Червоний Хрест, а Синій.
— Що за синій? — не зрозумів я.
— Невіглас,— накинувся на мене Павлик.— «Синій хрест» — це така ж швидка допомога, але тільки для тварин.
— Справді? — недовірливо запитав я.
— Ти що, ніколи не бачив машини з синім хрестом? — здивувався в свою чергу Павлик.
— Може, і бачив, тільки не замислювався, що це означає.
— Треба нам провести екскурсію до ветлікарні,— вирішив Павлик.— Як побачать жовтенята хворих собак, кішок і птахів, обов'язково їх пожаліють. А Борискові така екскурсія вкрай необхідна. Давай складемо план підготовки і проведення цієї екскурсії.— І Павлик увійшов до передпокою.
— Зараз? Ти що? — запротестував я.— Я ще спати хочу! Давай краще поспимо.
— О ні, тоді я сам подумаю над планом.— Павлик вийшов на сходи і наказав мені звідти: — Нікуди не йди, я незабаром повернуся. Обговоримо план.
Я ліг досипати, але з цього нічого не вийшло. Павлик розігнав мені весь сон. Я теж став думати про «Синій хрест». Згадав навіть Османа тьоті Клави, якого ми з моїм сільським приятелем Яшею дресирували цього літа. Ось би нам для зірочки такого собаку! Взимку він міг би катати жовтенят на санчатах, а влітку ходити з нами в походи. Я став мріяти, як весело ми проводили б час з таким собакою, і зовсім розбурхався. Та й час було вставати: мама вже кілька разів кликала мене снідати.
Тільки я сів за стіл, як знову з'явився Павлик. Він поліз у свій портфель, хотів, мабуть, зачитати мені план екскурсії до ветлікарні, але мама налила йому склянку какао і звеліла випити. Через цей план він напевне ще не снідав. Павлик швидко випив какао і сказав:
— Тільки що я був у ветлікарні. Вона зовсім недалеко. Хотів попередньо все уточнити, щоб ми не пропустили щось цікаве.
— Уточнив? — запитав я.
Павлик спохмурнів і розповів ось що.
Зайшовши до ветлікарні, він не побачив майже жодної тварини. В довгому коридорі біля своїх господарів сиділо лише двоє цуциків доберман-пінчера з обвислими вухами і довгими худими хвостами. Павлик зразу здогадався, що господарі привели їх підрізати вуха і хвости. Павлик пройшов повз них і зазирнув до сусіднього кабінету. Там нікого не було. Прочинивши двері іншого кабінету, Павлик побачив маленького песика, якого тримали хазяйка і санітар, а лікар забинтовував йому шию. Павлик хотів запитати, що з песиком, але не встиг.
— Зачини двері, хлопчику, і чекай виклику! — строго сказав йому санітар.
Павлик пішов далі коридором. У наступному кабінеті молодий лікар вистригав шерсть на спині лайки і висловив здивування з приводу того, що він виявив у сибірської лайки простудний фурункул. Тут лікар побачив Павлика і запитав хазяйку:
— Цей хлопчик з вами?
— Ні,— відповіла хазяйка.
— Тоді вийди і почекай зі своїм собакою у коридорі,— сказав лікар Павликові.— А якщо в нього жар, піди до ветсанітара. Нехай зміряє йому температуру.
Павлик причинив двері і зразу зіткнувся з високим широкоплечим чоловіком у лікарняному халаті.
— Ти чого у всі двері заглядаєш? — запитав він.— Когось загубив?
— Ні,— відповів Павлик,— я тут сам.
— Чого ж ти сюди прийшов? — поцікавився чоловік.
Павлик пояснив. Чоловік заусміхався і сказав:
— Екскурсію до ветлікарні проводити не варто. Малюки напевне будуть галасувати, а нашим хворим пацієнтам потрібен спокій. І ветлікарям ви заважатимете. Так що екскурсію до нас відміни. А власникам здорових тварин неодмінно допомагайте.