Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання). - Раннап Яан Яанович 9 стр.


— Хіба я про це кажу! Невже не зрозуміло, що надмірна ситість веде до лінощів? А лінощі, сам знаєш, до чого.

До чого ведуть лінощі, кожний дурень знає. Але з Павликом я все ж не погодився. Якщо міркувати так, як він, то замість того, щоб учити уроки, досить просто не поснідати перед школою. Ось і будеш тямити на уроках краще за будь-якого відмінника. Але це не так. Отже, міркування Павлика, як сказав би його батько-філософ, позбавлені глузду і не мають під собою грунту.

До кінця тижня ми вже знали про своїх таємних підшефних ось що. Головний клопіт Гоші полягав не в тім, щоб побільше з'їсти, а в тім, щоб спекатися додаткових порцій, якими постійно напихають мама з тіткою. Щоправда, діяв він неправильно: вдома спекувався їжі, не наїдався як слід, тому і жував постійно в школі бутерброди і пиріжки. Але ж цими пиріжками він збирався нагодувати після школи бездомних псів і кішок. Треба пояснити йому це.

Худенька Світланка найбільше уваги приділяла своєму братикові Антону. Всюди тягла його за собою, хоча це було зовсім не обов'язково. Світланчина мама не працювала і дуже хвилювалася, коли Світланка брала з собою Антона. Але їй це було просто необхідно. Виявляється, Світланка вирішила стати вихователькою в дитячому садку і вже тепер готувалася до своєї майбутньої професії, виховуючи Антона. Тому в розмові з нами про Антона вона інколи називала його «неможливою» або «важкою» дитиною.

Руденька Оля, на відміну від Світланки, страшенно любила вертітися перед дзеркалом. І ще вона заздрила старшокласникам. Бо вони можуть приходити до школи в модних платтях, а другокласники — тільки в формі. Оля вважала це великою несправедливістю. Оля мені подобалася. Кожну нашу пропозицію вона приймала із захопленням і охоче робила все, що їй доручали. Вчилася Оля добре, тільки математика їй давалася важко.

А найбільш здивував нас Вадик. Він хоч і вчився абияк, виявився на диво різнобічною людиною. Напевне, тому, що любив читати і ходити на всілякі виставки і в походи. Минулого літа, на початку канікул, Вадик навіть зібрався втекти нишком з дому мандрувати. Наготував повний мішок сухарів, приховав дві банки «Сніданку туриста», коробку сірників, пачку солі. Але мандрувати самому скучно і небезпечно, особливо в тайзі або тундрі, де водяться хижі звірі, а намовити кого-небудь з товаришів не вдалося. Так мандрівка і не відбулася.

Вдома, під своїм ліжком, Вадик зберігав в ящику, якого сам зробив, усі надаровані йому іграшкові пістолети, пугачі, рушниці й автомати. Вони були укладені у строго визначеному порядку і блищали як новенькі. Це тому, що Вадик протирав їх по кілька разів на день.

Павлик вирішив, що Вадик буде військовим і винайде в цій галузі щось видатне, а я подумав, що ким би він не став, обов'язково буде ще й сатириком. Надто вже влучно він іноді висловлювався. В зоопарку, наприклад, зимову сплячку звірів Вадик порівняв з канікулами ледарів. Адже ледарі під час канікул теж сплять безпробудно. І під час нашої першої зустрічі, коли Вадик, зображуючи військового санітара, повз до дошки і весь вимастився, він напрочуд вдало висловився: «На фронті без втрат не можна». Та і деяким пістолетам зі своєї колекції він дав досить точні назви. Наприклад, автомат, в якого під час стрільби запалювався червоний вогник, він називав «банькатим торохкалом».

Не були ми тільки у ввічливого тишка Бориска. Павлик іти до нього не хотів.

— Дарма час змарнуємо. Він без недоліків.

— А ти знаєш, чим він цікавиться? — запитав я і цим переконав Павлика.

Ми вирушили до Бориска.

Бориско був удома разом з руденькою Олею. Вона прийшла до нього розібратися у важкій задачці.

— Бориско вже все мені пояснив,— сказала Оля.

Діти ще вважали нас своїми вожатими. Очевидно, старша вожата повідомила про нашу відставку лише нас, а жовтенята дізнаються про це, коли вона пришле їм нових вожатих.

— Молодці! — похвалив їх Павлик.— Ваша зірочка повинна бути у всіх справах першою.

— А перша зірочка зі своїм вожатим до цирку їздила,— сказала Оля і захоплено додала: — Там гімнастка з кільцями виступає, вся в срібному костюмі!

— А ми в цирк поїдемо? — запитав Бориско.

— Не все зразу,— сказав я.— Зате перша зірочка в зоопарку не була і на поні не каталася. А ви...— Тут я побачив, що мені моргає Павлик, і осікся. Справді, нащо було згадувати цей випадок. Я проковтнув незакінчену фразу і запитав жовтенят: — Чим тепер будемо займатися?

— Бориско обіцяв мені показати, як робити паперові півники,— сказала Оля,— він їх швидко робить.

— Якщо можна, я покажу? — запитав ввічливий Бориско.

— Звичайно, звичайно,— поспішно промовив я,— займайтеся чим хочете. Ми до тебе просто так зайшли.

— На вогник,— пожартував Павлик.

— Вони в мене позавчора були,— повідомила Борискові Оля,— мама їх чаєм з вишневим варенням пригощала.

— У мене мама пізно прийде,— сказав Бориско,— але якщо хочете, я поставлю чайник!

— Що ти, що ти! — замахали ми з Павликом руками.— Не хочемо ми чаю.

— Ми і в Олі відмовлялися, тільки її мама вмовила,— сказав Павлик.— Покажи-но краще, як ти цих півників робиш.

Бориско дістав кольоровий папір, відрізав квадратний шматочок і дуже швидко склав з нього півника.

— Ти повільніше,— попросила Оля,— так я нічого не зрозуміла.

Бориско взявся терпляче складати квадратний шматочок паперу, щоб Оля запам'ятала, як робиться півник. 

«Ось, напевне, його захоплення»,— подумав я і запитав Бориска:

— Тобі подобається робити саморобки з паперу?

— Не дуже,— заперечив він, розгладжуючи півника, щоб він стояв рівно,— Оля попросила, я і показую.

— А що ти найбільше в світі любиш? — запитав Павлик, але відповіді не одержав, тому що різко розчинилися двері кімнати і ввійшла бабуся в чорній хустці.

Побачивши її, Бориско миттю заліз під стіл. Очевидно, він хотів вилізти з іншого кінця і втекти, але бабуся вже знала його повадки і загородила собою двері.

— Ану вилізай, душогубе! — наказала вона.— Не піду я звідси, поки твоєї матері не діждуся.

— Його мама працює сьогодні в другу зміну. Вона о дванадцятій ночі прийде,— сказала за Бориска Оля.

— Я і до дванадцяти сидітиму,— заявила розгнівана гостя,— а тебе, паскуднику, виведу на чисту воду!

— А що Боря зробив? — вийшовши трохи вперед, запитав Павлик.— Ми його старші товариші... вчимося в одній школі.

— Теж, либонь, бешкетники нівроку,— оглядаючи нас, пробурчала бабуся.

— Що ви,— ніяково заперечила їй Оля.— Це вожаті нашої зірочки.

— Чого ж ви, вожаті, так погано працюєте! — відразу накинулася на нас сварлива бабуся.— Адже він, душогуб, моїй Мурці життя не дає! То ногою штурхоне, то за хвіст смикне... А вчора загнав її на дровітню по драбині, а драбину зіпхнув. Дах на дровітні залізний, кішка на ній, мабуть, півдня мучилася. Поки я її жалібне нявчання не почула... У, мучитель котячий! — І вона підняла скатертину, щоб поглянути на принишклого Бориска.

— Бреше вона все! — викрикнув він і, вискочивши з-під столу, втік на вулицю.

— Це я брешу? Ну, зачекай, халамиднику, я тобі намну вуха! — І вона жваво задріботіла до дверей.

Назад Дальше