— А тепер я вже на пенсії,— продовжував Степан Григорович,— іноді їздимо з Арсом на полювання. Гарний пес.
— А у нас кішка Мурка чудова,— сказала Світланка,— навіть шкода, що зараз вона живе у бабусі. Вона теж на чужих злиться. А своїм радіє. Як тільки прийду зі школи, вона підходить і починає біля моїх ніг тертися. І муркоче.
— Всі кішки підлизи,— висловився Бориско,— прийдуть додому — муркочуть, а самі, либонь, гніздо розпотрошили або м'ясо поцупили. Навіть мишку як слід з'їсти не можуть. Спочатку пограються з нею... Шкодливі вони!
— А ось у Древньому Єгипті,— сказав Степан Григорович,— кішка вважалася священною твариною. За вбивство кішки належала смертна кара.
— Це чому ж? — сторопів Бориско.
— Тому що, коли щезали кішки, з'являлися миші і пацюки. Вони з'їдали цілі врожаї.
— Що, з'їв? — шепнула Світланка Борискові.— Смертна кара!
— А я б все одно їх переслідував,— войовничо заявив Бориско.
Всі засміялись, а Павлик сказав Степану Григоровичу:
— Нам би дуже хотілося чим-небудь помогти вам.
— Поки що заходьте частіше, щоб Арс до вас звик. А там подивимося,— відповів наш новий знайомий.
Ми підвелись і почали прощатися. Арс разом зі Степаном Григоровичем провели нас до дверей.
Як тільки ми вийшли на сходовий майданчик, Павлик сказав:
— Діти, чи не здалося вам, що Степан Григорович хоче доручити нам щось важливе? Бо ж нащо він сказав: «Там подивимося»? — І, обернувшись до мене, Павлик додав: — Тобі не доведеться брати участі у цій справі.
— Чому? — здивувався я.
— Сам же чув, що Арс тебе підозрює.
— Нічого, Арс мене ще швидше, ніж тебе, полюбить,— відповів я Павлику, але подумав з тривогою: «Невже я сам собі нашкодив?»
Не знаю, як до Павлика, а до мене неприємності ніколи не приходять поодинці. Трапилася одна — чекай іншої. Тільки-но я прийшов уранці до школи, як Павлик каже:
— Ходімо до вчительської. Іраїда викликає.
— Чого? — запитав я.
— Сам хіба не знаєш,— пошепки сказав Павлик.
Звичайно, я його від хвилювання запитав, і так усе було зрозуміло. Вожата сказала вчительці, що в жовтенят будуть інші шефи. І вона хоче заборонити нам з ними зустрічатися.
— Про всяк випадок скажемо: гралися разом просто так, як мешканці одного будинку,— попередив Павлик.— Цього нам уже ніхто не може заборонити.
В учительській ми побачили Іраїду Кіндратівну, заплаканого Гошу і пахкаючу, мов маневровий паровоз, його маму. Вона відразу ж підвелася з дивана і, показуючи на нас, затрубила своїм гучним голосом:
— Оце вони! Вони! Вони підмовили.
Гоша заплакав ще голосніше. Я зразу здогадався, що він щось скоїв і, виправдовуючись перед матір'ю, вплутав в цю справу нас.
— Нащо ви це зробили? — запитала нас Іраїда Кіндратівна.
Я стенув плечима, бо не знав, про що нас запитують. Але не встиг я і рота розкрити, як Гошина мама сказала:
— Дитина втрачає апетит, зовсім відмовляється їсти. А тепер ще й захворіти може. Від щеняти бруд, блохи. Для чого воно нам?
— А в книжці «Рідна мова» написано, що собака — друг людини,— розмазуючи по обличчю сльози, протягнув Гоша,— я хочу друга.
— Заведи двоногого,— наказала йому мама.
— Двоногого? — переставши плакати, здивувався Гоша.— Хіба такі собаки бувають?
— Нащо ви веліли Гоші та іншим жовтенятам завести собі щенят? — запитала Іраїда Кіндратівна.
— Ми не веліли,— вирвалося в Павлика.
Я ледь-ледь не сказав те саме. Ми справді нічого не наказували. Тільки говорити так зараз — значить, засипати Гошу остаточно. А це не по-товариському.
— Гоша нас не зовсім правильно зрозумів,— почав я і розповів Іраїді Кіндратівні про наш «Синій хрест».
В кінці своєї розповіді я навмисне підкреслив, що жовтенята тут ні при чому.
— Це ми з Павликом помічники «Синього хреста»,— сказав я.— А Гоша просто, як наш сусід, дізнався про це і теж захотів доглядати тварин і птахів, які є в мешканців нашого будинку.
— Хіба це погано? — запитав Павлик Іраїду Кіндратівну.
А я, щоб не продовжувати розмову на цю тему, сказав Гошиній мамі:
— Про щеня не хвилюйтеся. Ми можемо віддати його кому-небудь хоч сьогодні. У нас є багато бажаючих.
— Ні, навіщо ж! — раптом заперечила Гошина мама.— Якщо ваш «Синій хрест» буде про нього піклуватися, нехай щеня залишається. Але з умовою,— сказала вона вже звеселілому Гоші,— коли він буде їсти, ти теж з ним під'їси.
Гоша поспішно захитав головою і для більшої переконливості заявив:
— Я і зараз їсти хочу.