«Ні, все-таки Гоша ненажера,— подумав я.— Перед школою їв, і знову... А всього ж півгодини минуло». І я тихо сказав Гоші:
— Тобі б тільки їсти!
Але тільки-но ми вийшли з учительської і мама Гоші заспішила додому, щоб устигнути до великої перерви принести йому новий сніданок, Гоша сказав мені:
— Нічого ви не розумієте. Мама пообіцяла вигнати вранці щенятко. Ось я і нагодував його про запас. Вчора вечерю віддав, а вранці весь сніданок. У мене у роті з учорашнього дня ні риски.
— Не сумуй! — плеснув я по плечу Гошу.— Це тобі лише на користь. Головне, тепер у тебе є друг!
— Ага,— простягнув задоволений Гоша.
Ми з Павликом теж були задоволені. Але цього разу, як кажуть дорослі, ми відбулись легким переляком.
Та щойно піднялися ми на свій поверх, як побачили вожату. Вона стояла до нас спиною і розмовляла з двома хлопчиками з п'ятого «В». Це були Костя Колтинін і Яша Скобцов, ті самі хлопці, яких вона ладила жовтенятам замість нас. Ми сховалися за коридорними дверима, а як тільки вожата пішла, підскочили до них, і я сказав словами старшокласника — господаря степового їжачка:
— Ну що, влипли, братики? Жовтенята доскіпливі, лише самими «чому» та «чого» зі світу зживуть.
— Самі знаємо! — буркнув довгов'язий Костя.
А Яша Скобцов смішно розвів своїми повними короткими руками і здивувався вголос:
— Чому вона думає, що ми подружимось з ними?
«Те саме і нам казала»,— пригадав я і засмутився.
Павлика це теж вразило, тому що він запитав з викликом:
— І коли ви збираєтеся до жовтенят?
— Можливо, завтра...— почав було Яша, але Костя перебив його:
— Ти що? Раніше наступного тижня не підемо, у нас же в понеділок контрольна з математики.
— Це так,— погодився Яша і сказав нам дружелюбно: — На тому тижні підемо, чого поспішати.
— Звичайно! — охоче підтримали ми Яшу.— Встигнете ще намучитись.
Хлопці пішли в свій клас, а ми відразу задумалися. Тиждень — строк невеликий. Треба було терміново щось придумати. Павлик, як завжди в таких випадках, мовчки втупився в мене. Я хотів розізлитися, але несподівано для себе сказав:
— У мене, здається, виникла ідея, Я придумав, що зробити, аби вожата від них відступилася.
— Що? —схопив мене за руку Павлик.
— Почекай, дай я ще все обміркую. Треба продумати деякі деталі,— сказав я Павликові і разом з ним пішов у клас.
Павлик ледь висидів останні два уроки — так йому нетерпеливилося дізнатися, що я задумав. На останньому уроці він навіть написав мені записку: «Поясни коротко, що задумав». Але я відповів: «Коротко не поясниш». І він відступився. Але вже в роздягальні зажадав:
— Ну, що ти пропонуєш?
Ми вийшли зі школи, відстали від інших товаришів, і тільки після цього я зовсім тихо сказав Павликові:
— Нам необхідно на якийсь час стати цими п'ятикласниками.
— Якими п'ятикласниками? — не зрозумів Павлик.
— Тими, які повинні замість нас шефствувати над жовтенятами,— розшифрував я.
— Як же ми це зробимо? — усміхнувся Павлик.— Загримуємося під них, чи що?
— Ще чого? — фиркнув я.— В Яшки Скобцова такий кирпатий ніс, що з незвички навіть дивитися на нього смішно. Загинається догори, ніби перевернута кома. А Костик Колтипін рудий, і на щоці в нього бородавка мов ціла копійка. Дуже треба під таких гримуватися! Ми без усякого гриму назвемось їхніми іменами.
— Що ти вигадав! — замахав на мене руками Павлик.— Нащо нам це?
— Як нащо? — обурила мене недогадливість Павлика, і я почав докладно, як нетямущому учневі, розтлумачувати йому мій задум.
— Уяви собі, що ти, Павло Хохолков, зовсім не Павло Хохолков, а учень п'ятого «В» Костя Колтипін. (Павлик теж добряче витягнувся за літо.) А я, Петро Мошкін,— ніякий не Петро Мошкін, а Яків Скобцов. Уявив?
Павлик кивнув головою і нетерпляче знизав плечима:
— Ну то й що?
— А тепер скажи: чи буде в цьому випадку вожата заперечувати, щоб ми займалися жовтенятами?
— Звичайно не буде,— сказав Павлик.— Адже вона сама цього хоче.
— Ось і виходить: якщо ми тимчасово назвемося цими хлопцями, вожата подумає, що Костя і Яша вже займаються з жовтенятами, і відчепиться від нас. А нам цього і треба. Без її нагадувань вони нізащо не підуть до жовтенят. Ти ж бачив, що їм цього не дуже і хочеться.
— Здорово придумав! — несподівано захопився моєю ідеєю Павлик, але тут же заявив: — Тільки з цього нічого не вийде. Це нездійсненно.
— Чому? — здивувався я.
— Тому що ми не можемо назватись Яшею і Костею. Жовтенята вже знають, що я — Павло, а ти — Петро.
— Хай це тебе не бентежить,— запевнив я Павлика.— Вони будуть у захваті від нашого перевтілення.
— Ти хочеш відкрити їм усе? — запитав Павлик.