— Аж ніяк! — замахав я перед носом Павлика пальцем.— Ми ще не настільки завоювали авторитет, щоб так вчинити.
— Тоді як же це ти зробиш? — поцікавився Павлик.
Я вже придумав, як це зробити, але розповісти Павликові — значить, почати непотрібне обговорення, яке напевне перейде в суперечку. Він же кожну мою ідею спочатку відкидає. Навіть зараз похвалив і відразу ж взявся заперечувати. І тому я сказав упевненим голосом:
— Придумаю! Ось побачиш, що придумаю. Ще є час.
Павлик допитливо подивився на мене і нагадав:
— Не забудь, що ми зустрічаємося з жовтенятами в нашому таємному штабі відразу після школи.
— Я знаю,— хитнув я головою, і ми розійшлися по домівках.
Та тільки-но ми прийшли в наш штаб, як Павлик запитав:
— Придумав, що сказати жовтенятам? Тоді давай обговоримо твій план. Я повинен бути в курсі.
На щастя, тільки я розкрив рот, як у дровітню вбігли Світланка з Антоном, а за ними вся зірочка, і Павлик сам зупинив мене. Він тільки запитав голосно:
— Зараз скажемо їм про нашу конспірацію чи наприкінці збору?
— Краще зараз,— запропонував я і, закривши щільніше двері, запитав жовтенят таємничий голосом: — Ви всі дивилися по телевізору «Сімнадцять миттєвостей весни»?
— Дивилися! — хором відповіли жовтенята.
— А «Щит і меч»? — запитав я так само таємниче.
«Щит і меч» дивилися не всі, але це вже не мало значення. І я продовжував:
— Коли наші радянські розвідники діють у ворожому тилу, вони обов'язково беруть собі інше ім'я, щоб їх не впізнали.
— А то їх зразу заберуть,— висловився Антон.
— Правильно,— вперше за весь час знайомства похвалив Антона Павлик.
— Так, заберуть,— підхопив я,— і вони не виконають завдання, яке їм доручили.— Тут я пильно глянув на дітей, мовби перевіряв, чи можна їм довірити важливу таємницю, і сказав зовсім тихо: — Незабаром ми з вами теж одержимо дуже відповідальне завдання.
— Від Степана Григоровича? — запитав Вадик.
— Не будемо зараз уточнювати, від кого. Коли настане час, ви все будете знати,— вставив Павлик.
— Від сьогодні ми повинні почати підготовку до цього завдання,— сказав я,— і почнеться вона з випробування.
— З якого? — підвівшись з сучкуватої колоди, запитала Оля.
— Насамперед ви повинні запам'ятати, що з цієї хвилини для всіх, крім вас, ми з Павликом будемо мати інші імена. Павлик від цієї хвилини — Костя, а я — Яша.
— Якщо вас хтось запитає: «Як звуть ваших вожатих?»— ви повинні чітко і твердо відповісти: «Яша і Костя!» — повторив Павлик.
— Так! — підтвердив я.— І ніяких Петриків і Павликів. Так нас можете називати, тільки коли ми самі.
— Ми теж повинні змінити свої імена? — запитав Гоша.
А маленький Антон, не дочекавшись відповіді, сказав:
— Я буду Карлсоном, який живе на даху!
— Краще будь Карлсоном, який живе вдома,— пожартував Павлик.
А я дуже серйозно сказав:
— Поки що такого наказу не було. Я тільки знаю, що перше важливе завдання, яке нам скоро доручать, ви будете виконувати в масках, щоб вас ніхто не впізнав.— І тут же додав: — Але якщо хтось з вас проговориться і скаже, що вожаті вашої зірочки Павлик і Петрик, ніякого завдання нам не одержати.
— Не хвилюйся!
— Ми не проговоримося! — гаряче запевнили нас жовтенята.
— Ото і добре,— полегшено зітхнув Павлик і поліз у свій портфель за зошитом: на збір зірочки він завжди приходив з портфелем.— А тепер я вам повідомлю про наших підшефних. Я підрахував усіх, у кого ми були,— І Павлик оголосив: — У трьох будинках нашого двору живуть двадцять три собаки, тридцять шість котів, сім'я морських свинок, чотири черепахи, три хом'ячки, п'ять щигликів, канарка з кенаром, двоє хвилястих папуг, степовий їжак і тимчасовий мешканець півень Філя венеціанської породи.— Він відклав свій список і запитав дітей: — А що коли зробимо у дворі невеликий загончик? У клітці багато не набігаєшся, а в загончику хом'ячки і морські свинки можуть гратися.
— Морським свинкам треба вирити ставок, великий, як море,— розреготався Гоша.
Довелося пояснити йому, що морські свинки тільки так називаються, тому що колись давним-давно їх привезли до нас із-за тисячі морів. А води вони бояться більше ніж коти. Гоша дуже здивувався і заявив, що тоді морських свинок треба називати сухопутними.
Ми закінчили нашу нараду і відправилися на пошуки будматеріалів для загончика, який Павлик назвав вольєрою. Ходили понад годину, але ніде не знайшли жодної пристойної дошки. Тоді ми повернулися, щоб поговорити з техніком-доглядачем. Він жив у домі навпроти. Але як тільки ввійшли до себе у двір, від подиву просто руками розвели. Там працював бульдозер. Він наїжджав на дровітню і розвалював її. Біля бульдозера метушився і давав вказівки технік-доглядач.
— А як же наш таємний штаб? — закричав товстун Гоша.
— Перенесемо збір в інше місце,— сказав Павлик.— Зате в нас буде багато будматеріалів. Ми таку вольєру зробимо, не гірше, ніж у зоопарку.
Це заспокоїло дітей. Ми дочекалися, коли бульдозерист завершить роботу, і взялися відбирати вцілілі дошки. Назносили цілу купу та й розійшлися по домівках обідати і робити уроки.
Але я ще не почав їсти суп, як до мене прибіг захеканий Гоша.
— Приїхала вантажівка і все відвозить,— повідомив він з порогу,— наші дошки теж вантажать!
Ми помчали у двір. Вантажівки, яка відвезла частину наших дощок, вже не було. В кабіні бульдозера сидів молодий хлопець і позіхав.