— А ти? — замість відповіді знову запитав Павлик.
Я зрозумів, що він нічого не придумав, і дорікнув Павлику:
— Все ж я не такий, як ти. В мене є думки...
— От здорово! — зрадів Павлик.— Я завжди казав, що твоя голова — Академія наук.— Павлик любить перебільшувати. Тільки б самому нічого не придумувати.— Ну, давай свої думки,— затермосив він мене.
— На першій зустрічі з жовтенятами нам треба справити враження,— солідно почав я.
— Як ми це зробимо? — нетерпляче запитав Павлик.
Я витримав необхідну для ефекту паузу і сказав:
— Нам потрібно знайти з жовтенятами спільну мову.
— Яку мову? Не говори загадками,— почав сердитись Павлик.
— Ти дивився фільм «Педагогічна поема»? — дав я навідне запитання.— Пам'ятаєш, як там директор колонії на безпритульних впливав? Насамперед знаходив з ними спільну мову. Вихованець злодюжка, а він йому великі гроші довіряє. Ось і нам треба так діяти!
— Але у нас ніяких злодюжок і грошей таких нема,— заперечив Павлик.
— Байдуже. Справа в повному довір'ї. Покладись на мене, і все буде гаразд.
— Поясни до ладу, що ти придумав,— зажадав Павлик.
— Не хвилюйся, ти все збагнеш по ходу зустрічі,— відмахнувся я. Павликові до часу краще нічого не пояснювати, а то він обов'язково почне заперечувати і ставити все з ніг на голову.
До другокласників ми пішли одразу після уроків. Іраїда Кіндратівна дуже зраділа.
— Подумати тільки, адже нещодавно ви самі були такими ж, а тепер стали моїми помічниками,— оглядаючи мене з Павликом, усміхнулася вона.
— Нічого не вдієш, час летить,— промовив якимось дерев'яним голосом Павлик і неприродно широко розвів руками. І мало не зачепив вазу з квітами, що стояла на вчительському столику.
Павлик взагалі, як зайшов до другокласників, одразу змінився. Шию витягнув, брови насупив і заговорив басом. Напевно, від хвилювання, а може, хотів здаватися вищим на зріст і серйознішим. Тільки для чого? Він і так дуже вимахав за літо. Став як ходуля.
— В якій зірочці у нас ще немає вожатих? — звернулася до дітей Іраїда Кіндратівна.
— У нас!
— Ми без вожатого! — закричали діти з третього ряду.
— Так от. Петрик і Павлик з п'ятого класу «А» будуть вашими вожатими,— сказала Іраїда Кіндратівна.— Тепер третя зірочка залишається знайомитись зі своїми вожатими, а решта піде зі мною в роздягальню.
Як тільки Іраїда Кіндратівна повела в роздягальню другокласників, а ми залишились зі своєю зірочкою, Павлик ще більше зблід. І я, дивлячись на нього, відчув, як у мене зрадливо жижки задрижали.
— Ось, значить, ми — ваші вожаті.— Переборюючи тремтіння, проказав я і глянув на дітей.
П'ять пар очей, зовсім різних, але однаково допитливих, дивилися на мене з Павликом і чекали від нас чогось незвичайного. Але замість цього Павлик якимось не своїм, до смерті переляканим голосом нащось повторив цю незграбну фразу:
— Значить, ось ми — вожаті ваші...
Худюсінька дівчинка з першої парти хихикнула, а вухатий хлопчак, який сидів біля підвіконня, поряд з квіткою бегонії, справедливо зауважив:
— Це ми знаємо. Нам Іраїда Кіндратівна сказала.
— Я зголоднів! — несподівано оголосив на весь клас добродушний товстун з третьої парти. І вийняв з портфеля булку з маслом.
— Потерпи! Їсти слід у строго визначені години,— грізно сказав Павлик.
Сам він завжди дотримувався режиму. Але навіщо ж сердитися? Так ми не сподобаємось жовтенятам. І я смикнув Павлика за рукав.
Павлик обернувся до мене і мовчки, одним поглядом, зажадав:
«Де ж твоя спільна мова? Давай знаходь її швидше».
І я наче прокинувся:
— Діти! — вигукнув я.— Як відомо, всі люди ходять ногами. А ще можна ходити і так.— Я швидко зробив стійку і пройшовся від класної дошки до дверей на руках.
Жовтенята весело застрибали на своїх лавах і загрюкали віками парт. А рожевощокий товстун з третьої парти облишив свою булку з маслом, вийшов у прохід і спробував звестися на руках. Але в нього нічого не вийшло. Тільки звалився і всіх насмішив.
— Не журись! — заспокоїв я товстуна і пообіцяв: — До кінця чверті ви всі будете ходити на руках!
— А я вас на двоколісному велосипеді навчу їздити,— пообіцяв Павлик.
— Справді?! — радісно вигукнула руденька дівчинка з бантом на голові.
Але тут я помітив, що вухатого хлопчика, який сидів за партою біля вікна, акробатика і велоспорт не цікавлять. Він, напевно, мріяв стати снайпером, тому що цілився авторучкою у вазон на підвіконні.
Я підійшов до нього. Хлопчак злякано закліпав віями і сховав ручку за спину.
— Хіба так уцілиш? — посміхнувся я.— Треба заплющити одне око і цілитися не поспішаючи. А лікоть поклади на парту. Необхідна тверда опора. Ось глянь!
Я навмисно відійшов подалі, до вчительського столика, і прицілився звідти, щоб показати свою влучність. Раз! — і пущена мною ручка затріпотіла у вазоні.
Власник ручки був задоволений. Він глянув на мене з повагою і почав цілитися так, як я пояснив.