Тут нарешті і Павлик отямився. Він зрозумів, що таке моя «спільна мова» і гукнув до дітей:
— Влаштуємо змагання військових санітарів! Біля дошки лежить поранений. Хто з кінця класу швидше доповзе до нього по-пластунському? Повзти по двоє. Підводитися не можна: над вами свищуть кулі.
До стіни між партами відразу підбігли стрілець-снайпер і товстун-акробат.
— Один! Два! Три! — скомандував Павлик.— До дошки повзи!
Товстун і снайпер лягли на підлогу і запрацювали ліктями. А щуплявий хлопчик з передостанньої парти відразу ж перетворився на ворожого кулеметника.
— Тра-та-та-та-та! — зацокотів він у бік пластунів.
— Не піднімайтесь! — попередив я.— Противник відкрив артвогонь.
Підбадьорений мною хлопчик-противник навіть кинув у пластунів зіжмаканою промокашкою і зашипів, мов запалювальна бомба. Товстун не проповз і півшляху, як ударився об парту. Він сів на підлогу і почав терти ушкоджене коліно. А снайпер — шмиг-шмиг — і вже біля дошки, перебинтовує пораненого.
— Перший переможець! — проголосив Павлик і підняв руку снайпера.
Всі відразу засміялись: рука в нього була вимащена, куртка зім'ята.
— Без втрат на фронті не можна,— вдало висловився снайпер, а Павлик скомандував:
— Друга пара, на старт!
— Потім будуть змагатися переможці, і ми з'ясуємо, хто перший пластун зірочки,— оголосив я.
Це надихнуло жовтенят. На старт вийшли худенька дівчинка та її руденька сусідка по парті. Вони поповзли, не чекаючи команди. Але Павлик не став їх повертати. Якщо одночасно почали, то яка різниця. Всі стежили за пластунами — навіть ворожий автоматник припинив стрілянину,— тому ми і не помітили, як до класу ввійшла Іраїда Кіндратівна.
— Що у вас коїться? Олю, Світланко, негайно встаньте! — зажадала вона.
— У нас змагання військових санітарів,— пояснив Іраїді Кіндратівні товстун з ушкодженим коліном,— ми виявляємо, хто перший пластун зірочки.
— Поки що я бачу тільки першого замазуру,— кивнула на снайпера Іраїда Кіндратівна і сказала мені і Павлику: — Ведіть хлопчиків митися, а я займуся дівчатками.
В класі залишився тільки ворожий автоматник.
Ми допомогли товстуну і снайперу вимити руки і почистити шкільну форму. Потім неохоче повернулися до класу. Адже там ми нічого втішного не чекали. Особливо я боявся, що Іраїда Кіндратівна почне нас вичитувати при жовтенятах. Тоді ми ніколи не зможемо завоювати в них авторитет. Краще було нам не затівати усього цього...
Але коли ми ввійшли до класу, Іраїда Кіндратівна вже відпустила додому дівчаток і ворожого автоматника, а при нас відправила до роздягальні снайпера з товстуном. Мене і Павлика попросила затриматися.
«Добре хоч без них вичитає»,— подумав я.
Але Іраїда Кіндратівна сказала:
— Я розумію, чому ви так вчинили. Вам захотілося якнайшвидше завоювати довір'я малюків. Але поспішати в такій справі не можна.
Ми і самі розуміли, що авторитет швидко не здобудеш. Треба діяти поступово, а головне, продумано. Ми полегшено зітхнули, і я запропонував Іраїді Кіндратівні:
— А що як повести жовтенят на екскурсію в зоопарк?
— До екскурсії ми прочитаємо про всіх диких тварин і вразимо жовтенят знаннями,— підтримав мене Павлик.
— Непогано придумали,— усміхнулась вчителька. Але як тільки Іраїда Кіндратівна нас відпустила, я сказав Павликові:
— Ми б уже сьогодні завоювали авторитет, якби Іраїда довше затрималася в роздягальні.
Павлик, як завжди, зі мною не погодився:
— Боюся, що сьогодні ми діяли не зовсім правильно,— замислено мовив він.
Два вечори просиділи ми з Павликом у шкільній бібліотеці за читанням праць відомого дослідника диких тварин Брема. Павлик вивчав хижих і декоративних птахів, а я — звірів.
У неділю я прийшов до школи раніше, ніж ми домовились. Але там уже були Павлик, вухатий снайпер Вадик і худенька, довгонога Світланка з якимось кучерявим карапузом.
— Ось, помилуйся,— кивнув у бік карапуза Павлик,— братика з собою привела. Навіть не розуміє, що в нас не розважальна прогулянка, а пізнавальний збір-екскурсія.
— Не піду без Антона! — тупнула ногою Світланка і заплакала.
Антон теж відразу ж насупився і підтримав її гучним ревінням. Павлик розгубився.
— Уявляєш, що буде, коли вони всі почнуть приводити на збори молодших братів і сестер!
— Не бійтеся,— сказав нам вухатий Вадим,— я не приведу. В мене їх нема.
— Гаразд, візьмемо Антона. Може, його нема з ким залишити,— примирливо сказав я і відвів Павлика в бік: — Не гарчи на них, а то ми не зуміємо завоювати авторитет!
Павлик тяжко зітхнув і сказав Світланці:
— Нехай іде, але щоб це було востаннє.
Антон миттю перестав плакати і смикнув сестру за рукав:
— Вони мене беруть, можеш не ревіти.
Світланка витерла сльози і вдячно глянула на мене.
Поки ми розв'язували цей конфлікт, підійшли руденька Оля і щуплявенький Бориско: так звали хлопчика, котрий під час першої нашої зустрічі з жовтенятами зображав ворожого кулеметника. Бориско і Оля були вдягнуті по-святковому. Він — у чорному новому костюмчику, а вона — в теплому платтячку темно-синього кольору, з блакитними стрічками в кісках. Останнім приплентався Гоша. На ходу він дожовував пиріжок.