Я коротко розповів, у чому справа.
— Зараз усе буде гаразд,— сказав Степан Григорович.— Я ловив диких звірів, невже не впораюсь з оцією симпатичною дворнягою! — Він відвернувся і несподівано дуже схоже занявчав по-котячому.
Буян і Кубарик одразу настовбурчили вуха. Тоді Степан Григорович зняв з голови кепку, зім'яв її і просунув собі під лікоть. Продовжуючи нявкати, він став дражнити нею Буяна. Той трохи почекав і раптом як кинеться на кепку! Але Степан Григорович випередив пса, спритно насунув кепку на морду Буяна і знизу стиснув її. Буян сторопіло присів на задні лапи.
— Вийміть у мене з кишені мотузок — наказав Степан Григорович.
Я швидко подав йому тонкий, скручений мотузок. Степан Григорович обмотав ним кілька разів навколо собачої морди, потім просунув через рант кепки і взяв мотузок в руку, мов поводок. Буян спробував було стягнути мотузок лапами, але Степан Григорович натягнув його і впевнено повів Буяна до лікарні. Той зрозумів, що опиратися марно, і покірно поплентався за Степаном Григоровичем. Ми, стрибаючи від радості, пішли слідом...
Через півгодини Світланка вже мала в руках висновок ветеринарного лікаря, в якому значилося, що пес, за кличкою Буян, помість дворняги з московською сторожовою, здоровий.
— Отже, твоєму покусаному братикові робити уколи необов'язково,— усміхнувся Степан Григорович.
Він радів з цього не менше ніж ми. З усіх дорослих, з якими я знайомий, ніхто, мабуть, так добре і уважно не ставився до дітей, як Степан Григорович. Ось недавно Степан Григорович показав Гоші, як розмонтувати колесо від старої інвалідної коляски. Гоша десь знайшов його і хотів розібрати. Тільки нічого не виходило. Це дуже складна штука — розмонтувати колесо. А Степан Григорович швидко зняв шину, камеру і роз'єднав диски. І поговорити з ним можна про що завгодно. Завжди щось цікаве розповість. Як тоді про тераріум, наприклад. А головне, він ставиться до нас з повагою, як до товаришів. Доведеться розповісти йому, в якому становищі ми перебуваємо. І чим швидше, тим краще. Адже завтра старша вожата вже до школи прийде. А ми, по-моєму, почали завойовувати в жовтенят авторитет. Я сказав про це Павликові, і він розвеселився:
— Звичайно, потроху завойовуємо. Помітив, як вони дивилися на нас, коли Світланка одержала довідку про здоров'я Буяна? Ото ж бо воно! Так що нема чого тягти. Розкажемо.
Неділя видалася теплою і сонячною. Ми навіть пожалкували, що не змогли поїхати за місто. Та коли повернулися до себе в двір і побачили там майже всіх наших підопічних зі своїми господарями, одразу забули про нездійснену поїздку.
Біля мешканців, що сиділи на лавах, лежала красуня Найда і злюка Дамка. Пойнтер Лоцман і двоє коротконогих щенят-боксерів, один з яких щойно перехворів на чумку, йшли асфальтованою доріжкою зі своїми хазяйками. А біля нашої вольєри поряд зі Степаном Григоровичем сидів Арс.
— Лише Кубарика не вистачає! — засміявся снайпер Вадик, і Гоша відразу побіг за ним.
Вискочивши через кілька хвилин зі свого під'їзду, Кубарик завищав від захоплення. Він ще ні разу не бачив стільки собак. Кубарик то дзявках на них, то підбігав, припадав на передні лапи, а потім підстрибував, намагаючись схопити за вухо. Собаки ставились до його витівок байдуже. Тільки Дамка несподівано завертіла хвостом і лизнула Кубарика в ніс. Оце так злюка!
Біля дверей одного з під'їздів з'явилася дошкільниця Тонечка. Вона несла дві маленькі клітки з жовтенькими пташками. Бориско поспішив допомогти Тонечці і взяв одну з кліток. Дівчинка відразу попередила його:
— Не тряси клітку. В Тошка голова закрутиться. І воду не розлий, клітку намочиш.
— А ти під ногами не метушись,— добродушно зауважив їй Бориско.— А то я впаду з кліткою.
— Покажи ж нам своїх щигликів,— сказав я Тонечці.
— Це не щиглики, а канарки,— поправила вона мене.— Он цей, Тошко — кенар, самець тобто. Мене звуть Тоня, а його — Тошко. Тато так придумав. Бо він його мені на день народження подарував... Ой! А котів тут нема? — озираючись, спохопилася Тонечка.— Мій Тошко дуже їх боїться. Бачите, він без хвоста. Це кіт вирвав.
— Ні, ні! Не хвилюйся,— поспішив її заспокоїти Бориско,— мене всі коти бояться. Ми їх сюди не підпускаємо.
— Дуже правильно робите,— сказала Тонечка і знову защебетала: — Мій Тошко страшенно розумний! Все-все розуміє. Дивіться! — Вона дістала з кишені платтячка насінину і подала кенару. Той відразу схопив частування.— Зараз він обчистить шкірку і з'їсть.
Але Тошко не став чистити насінину, а недбало впустив її на підлогу клітки.
— Тошко, візьми, негайно візьми! — зажадала Тонечка.
Тошко і дзьобом не повів. Натомість він поліз у купалочку і затріпотів у ній, здійнявши фонтан бризок.
— Фу! — відскочив від клітки Бориско.— Забризкав усього.
— А ти не стій поряд,— заступилася за птаху Тонечка.— Сам же, мабуть, умивався вранці, а Тошко не встиг.
— А це хто? — кивнув я на другу клітку.
— Канарка Буравочка,— охоче пояснила дівчинка,— У мене є улюблена подружка Соня Буравцева. Тепер вона переїхала в інший район, а перед від'їздом подарувала мені цю канарку. Тому я так і назвала її — Буравочка. Вона зовсім ще молоденька. Їй усього півроку. Але теж дуже розумна! Ви це самі побачите.
В цей час з крайнього під'їзду Світланка з Олею і Антоном винесли якийсь дерев'яний ящик з дірками. Гоша побіг до них і радісно оголосив:
— Морські свинки! З двісті другої квартири!
— Випустіть їх з ящика у вольєру,— запропонував я, вішаючи клітку з кенарем на гілку тополі.
— А не втечуть? — занепокоїлась Оля.
— Ми за них головою поручились,— сказав мені Антон.
— Тепер не втечуть. Усі дірки закладені.
Я поклав ящик у вольєру і випустив їх на пісок. Їх було п'ятеро. Спочатку вони трохи примружувалися від яскравого сонця, потім найбільша свинка з чорними плямками пискнула і побігла вздовж загончика. За нею відразу промчала друга свинка, трошки менша. А далі до них приєдналося троє маленьких свинок. Так вони і бігали одне за одним.
— Цілий поїзд! — засміявся Антон.
— Почепи мої клітки в тіні,— попросила мене Тонечка,— щоб маківки пташкам не напекло.
Поки ми чіпляли клітки в тіні, Павлик ще з одним дошкільником приніс до нашої вольєри двох хом'ячків.
— Як розтовстіли! — вигукнула Оля.
— Це вони про запас їжу за щоки сховали. Там у них спеціальні мішечки,— пояснив дошкільник.
Хом'ячків пустили до морських свинок. Вони почали рити в піску ямки, а потім виплюнули в них свої їстивні запаси, зарили і присіли поряд стерегти.
У двір вийшла десятикласниця Олена Фролова. В клітці, яку вона тримала, сиділи на жердині два хвилястих папужки. Папужки були зелені з фіолетовими чубчиками і хвостиками, які переливалися на сонці.
— Давай, я їх теж у тінь почеплю,— запропонував Гоша,— а то сонце їм маківки напече.
— Нехай напече, папужки люблять тепло. Їх батьківщина — Африка.
— А де батьківщина канарок? — запитав Павлика Гоша.