— Тут, у нас,— не досить упевнено відповів Павлик і поспішно запитав Олену: — Як звуть твоїх папужок?
— Франтик і Франтиха,— відповіла Олена. Папужки зрозуміли, що говорять про них, і почали на всі лади повторювати:
— Франтик!
— Фран-ти-ха!
Їхні викрики стали сигналом канаркам. Тошко завертів хвостом, півкнув, а потім відповів папугам треллю з переливами. Його відразу ж підтримала Буравочка. Та в неї вийшло лише тоненьке «пі-пі», як у курчати, і ніяких трелей. Папуги залопотіли щось незрозуміле.
— Напевне, по-африканському,— припустив Антон. І Гошин Кубарик, дивлячись на пташок, загавкав.
Тошко у відповідь роздув груди і заспівав ще голосніше.
— Соловей! — захоплено сказав Бориско.
— Я ж казала, що він у мене особливий,— з гордістю оголосила Тонечка і взялася підсвистувати своєму пернатому другові.
Піднятий птахами і Кубариком гамір змусив принишклих морських свинок знову забігати по колу. До них відразу приєднались хом'ячки, покинувши стерегти свої запаси. Всім стало дуже весело: і тваринам, і людям. І раптом з під'їзду вийшла Людка зі своїм Маїсом. Маїс устиг вже зарекомендувати себе з найгіршого боку. Він виявився ще і страшним злодюгою. Досить комусь під час його перебування у дворі залишити хоча б на хвилинку сумку з продуктами без нагляду, як він обов'язково щось поцупить. А вийде у двір малюк з бутербродом, відкусить і покладе його на лавку — бутерброда як і не було. Замість нього сидить на лавці Маїс і облизується. Не раз залізав він у квартири першого поверху, коли в них були відкриті вікна. Цілі погроми там влаштовував. Людці навіть заборонили спускати його з мотузочка, щоб між забіякою котом і собаками не було бійок. І ось знову він походжав по двору.
Дошкільниця Тонечка зразу кинулася до кліток з канарками. Бориско з Гошею озброїлися палками і стали біля вольєри.
Але Маїса і його хазяйку на цей раз ніхто не цікавив. На радість усім, вони попрямували на вулицю. Лише проходячи поряд з Арсом, який спокійно лежав біля свого господаря, Маїс ніби між іншим ударив його лапою по морді. Арс досить байдуже глянув на Маїса, потер морду об землю і поклав знову на лапи. Не діставши відсічі, Маїс знахабнів і знову підскочив до Арса. Але на цей раз він навіть не встиг змахнути лапою, як увесь його тулуб опинився в пащі Арса. З неї лише стирчали з одного боку передні лапи Маїса, а з другого — хвіст. Арс мотнув головою, і в ту ж секунду Маїс гепнувся кроків за десять від лавки на асфальтовану доріжку. Полежавши трохи, він підвівся і, припадаючи на задні лапи, задріботів до свого під'їзду. Задавака Людка, вся червона і злякана, поспішила за ним.
— Ось і настав кінець царюванню Маїса-безстрашного,— порушив мовчанку снайпер Вадик.— Здорово його Арс провчив!
Вадик завжди умів вчасно і влучно висловитися. На те він і снайпер! Ось доточив до Маїса слово «безстрашний», і всі усміхнулись. І у дворі знову стало весело.
Ні, у нас просто не вистачає духу розповісти Степанові Григоровичу про наше таємне шефство. Піднялися ми з Павликом на другий поверх. Потопталися нерішуче біля дверей його квартири і спустилися назад у двір. Ми не боялися, що Степан Григорович не зрозуміє нас і стане на бік вожатої. Він людина справедлива і в усьому розбереться. Мало які невдачі можуть бути спочатку! Але ж розповісти йому про все — значить, поскаржитися, як нам не везе і попросити допомоги. А я терпіти не можу скаржитися. Сам собі стаєш противним. Чи не краще намагатися такий авторитет у жовтенят здобути, щоб вони нікого, крім нас, собі вожатими не захотіли. А для цього необхідно якомога швидше придумати те цікаве завдання, яке ми пообіцяли жовтенятам, змінивши свої імена. А то їм набридне чекати, і вожата може нас застати разом з ними — тоді всьому кінець.
Для конспірації ми перенесли наші збори з двору в міський парк, який починався в кінці нашої вулиці. Парк був великий, тінистий, як справжній ліс. І хоча вже настав жовтень, погода стояла гарна. Листя на деревах було майже все зелене і не збиралося опадати. Ми зробили курінь з ялинових гілок, а коли радились, виставляли вартового кроків за тридцять від куреня. Вартовий маскувався в кущах і мав попередити нас про наближення сторонніх голосом якого-небудь птаха. Вадик для цього навчався пугукати пугачем. Бориско дуже схоже кричав сойкою. А в Гоші ніякий птах не виходив, і він вирішив кукурікати півнем. Світланка теж могла тільки цвірінькати, як горобець. Але її цвірінькання в курені не було чути, і вона сказала, що буде квакати жабою. Зате Оля чудово кувала. Мені так і хотілося її запитати: «Зозулько, зозулько, скільки я одержу за контрольну з математики?»
Наша перша нарада в курені минула спокійно. Черговому вартовому Світланці навіть не довелося квакати. Ми спокійно прочитали всі намічені мною і Павликом уривки з книжки «Твої четвероногі друзі», яку взяли у Степана Григоровича. Деякі дані з цієї книжки дуже вразили жовтенят. Виявляється, ніхто з них не знав, що на земній кулі є декілька пам'ятників, поставлених собакам за їхню вірну службу людям. Іще жовтенята дізналися, що добре дресировані собаки передають засвоєні ними навички у спадок. І їхнє потомство легко і швидко піддається дресируванню. З цього Гоша зробив висновок, що батьки Кубарика були собаками-шукачами. Саме тому Кубарик так добре все розшукує. Гоша був надзвичайно радий і тому, що всі описані в книзі ознаки здорового, правильного розвитку цуцика несподівано підходили до Кубарика. Він був рухливим, великим для свого місячного віку щеням і мав прекрасний слух. Гоша навіть назвав його так, як рекомендувала книжка: кличкою, в якій є літера «р». Для собак це, виявляється, дуже важливо. Адже коли вони зляться, то самі рикають.
Закінчивши збір, ми пішли до Степана Григоровича віддати книжку. Піднімаючись сходами, перед тим як подзвонити, Павлик багатозначно перезирнувся зі мною і попередив жовтенят:
— Якщо у Степана Григоровича хтось є, віддамо книжку і зразу йдемо.
Я зрозумів, кого він мав на увазі. Звичайно, старшу вожату.
Ми потопталися біля дверей, прислухалися. Ніби нікого. Тихо. Та ледве Павлик торкнувся дзвоника, як з квартири навпроти викотилася якась дивна істота, з голови до ніг закутана у клітчастий плед. З пледа стирчали тільки очі, ніс і домашні туфлі.
— Здається, це ви з «Синього хреста»? — запитала істота хрипким голосом.
— Ми! — відповіли хором.
— Тоді я попрошу вас зробити невелику послугу.
— У вас захворіла лисиця? — вигукнув Павлик, упізнавши в закутаній істоті помічника режисера кіностудії Ніну Петрівну.
— Захворіла не лисиця, а я,— поправила його Ніна Петрівна.— Ви не могли б поїхати до хазяйки, попросити, щоб вона забрала в мене Адель і відвезла на зйомки?
— А ми самі її відвеземо,— охоче зголосився Павлик,— ви тільки скажіть, де кіностудія.
— Адель дуже хитра. Вона може втекти. Я вам не можу її довірити. Вона слухає тільки хазяйку і мене.
— Вона одного разу вже втікала від нас,— згадав Антон.
Павлик смикнув його за рукав курточки і суворо сказав:
— Це тому, що з вами не було старших. А підійшов я, і ми її зразу впіймали.
— Її мій Кубарик упіймав, а не ти,— заперечив Гоша,— він як понюхав стрічку, так і...
— Я зараз вам дам адресу її хазяйки,— не дослухавши Гошу, сказала Ніна Петрівна і пішла до себе.
— Вічно ти зі своїм Кубариком влізеш! — розізлився на Гошу Павлик.— Хіба зараз у цьому справа? Головне, щоб нам Адельку дали. Завжди ти сперечаєшся!
— Таж не ти лисицю впіймав, а Кубарик,— стояв на своєму Гоша.
— Давайте умовимо Ніну Петрівну дати лисицю нам,— перервав суперечку Павлик. — Ми повинні навчитись поводитися з тваринами в будь-яких умовах, навіть уміти транспортувати звірів.
«Транспортувати звірів» — ці слова Павлика справили враження і на мене. Нам усім дуже захотілося самим відвезти лисицю на кіностудію.
На сходовому майданчику знову з'явилася Ніна Петрівна. В її руках був папірець з адресою хазяйки лисиці.
— Ось, візьміть,— простягнула вона папірця Павликові і додала: — В її хазяйки нема телефону, а то все було б простіше.
— А до котрої години треба привезти лисицю на кіностудію? — запитав я.
— До четвертої, не пізніше пів на п'яту.
— Тоді ми не встигнемо,— відразу ж сказав Павлик,— поки бабуся збереться, поки вона до вас приїде...
— А раптом ми її вдома не застанемо? Адже вона не знає, що до неї приїдуть,— дуже доречно висловився Вадик. Взагалі він був кмітливішим од усіх жовтенят.
Ніна Петрівна навіть завагалася: