— Ми будемо допомагати йому тренуватися,— невлад зголосився Гоша.
— Як? — запитав я.
— Будемо годувати його під час тренувань, щоб він не відволікався на це,— пояснив Гоша.— Я бачив у кіно, як підживлювали дорослих гонщиків, коли вони змагалися.
— Це роблять тільки на великих дистанціях,— сказав я Гоші,— а на тренуваннях ніхто нікого не підгодовує. Втомився — зупинись і поїж сам.
Але Гоша зі мною не погодився і заявив, що після уроків він винесе з дому пиріжки з капустою і бутерброди.
— А я лимонад принесу,— сказав Бориско,— вчора мама три пляшки купила.
На першому ж уроці я передав Павликові нашу розмову. Після цього він вирішив тренуватися не в нас у дворі, де його можуть побачити діти, а в парку, за куренем. Там і народу зараз стало менше, та і велокрос намічено провести саме в парку. Ось Павлик і вирішив об'їздити всі доріжки. Однак коли наступного дня я подивився план його тренувань, то аж жахнувся.
Вранці, перед школою, Павлик намітив собі проїжджати два кілометри. (Це називалося в нього розминкою.) Зразу після школи ще чотири. (Ранкову відстань він збільшував удвічі.) Потім Павлик повинен був робити уроки, а після них бігати в парку. Це було потрібно йому, щоб зміцнити м'язи ніг. Відразу ж після бігу він намітив проїхати ще п'ять кілометрів. А ввечері, перед сном, завершити тренування контрольним кросом, під час якого не допускати зроблених удень помилок і закріпляти досягнуті зрушення.
— Ти що — з глузду з'їхав? — запитав я Павлика.— Перед школою, після школи, перед сном, під час сну... Тьху, аж заплутався! Хіба можна стільки тренуватися?
— А ти як думаєш? — розсердився на мене Павлик.— Навіть у книзі «Велосипедні кроси» чорним по білому написано: «Успіх приходить тільки після наполегливої праці».
— Правильно,— погодився я,— наполегливої, але не виснажливої.
— Що ти розумієш?! — накинувся на мене Павлик.— Тут уже якось я обійдуся без твоїх порад.— І вже примирливо сказав: — Зрозумій: якщо я не посяду перше місце, то взагалі все пропало!
Я був з ним не згоден. Звісно, якщо Павлик стане чемпіоном школи, його авторитет буде значно вищим, проте і зараз ніхто з жовтенят не вважає його розтелепою і поганим вожатим. Павлик просто вбив це собі в голову після випадку з Аделькою. Що ж, коли він мені не вірить, хай тренується, але все-таки треба знати міру. За такого графіку, який він склав, можна лише нашкодити собі.
Та Павлик нічого не хотів слухати. Тоді я скликав після уроків усю нашу зірочку і розповів жовтенятам про графік тренувань, який намітив собі Павлик.
Вони були в захваті.
— Павлик посяде перше місце! — радісно оголосив Гоша.
— Обов'язково посяде! — підтримали його жовтенята.
Отже, вони мене не зрозуміли, і я взявся пояснювати, що перетренування ведуть не до перемоги, а до поразок. Для більшої переконливості я навіть придумав декілька випадків, коли втомлені від надмірних занять спортсмени вибували із змагань задовго до фінішу.
Приклади вплинули. Жовтенята засмутилися.
— Він нізащо не посяде перше місце! — змінив свою думку Гоша.
— Взагалі ніяке не посяде! — вирішила Світланка.
— Він втомиться і буде плентатися в хвості,— висловився Антон.
— Наш вожатий не повинен плентатись у хвості,— заперечив Бориско.
Тут я і запропонував жовтенятам свій план. Усі погодилися з ним, і вже наступного дня ми почали діяти.
Перед школою і після неї ми давали Павликові спокійно готуватися до велокросу. А ось коли він приходив у парк на своє четверте, вечірнє тренування, ми теж рушали туди. Помічаючи нас, Павлик одразу повертався у двір, сподіваючись, що ми тут йому не заважатимемо. А ми прямували за ним. Так що Павликові нічого не залишалося, як тренуватися у нас на виду. І ми всіляко намагалися заважати йому. Тільки-но Павлик сідав на велосипед і наближався до грибів-парасолей, під якими ми здебільшого сиділи, Гоша з Вадиком підбігали до нього, ставали поперек дороги і наперебій запитували і радили:
— Як ти дихаєш? Коли сідаєш на велосипед, потрібно обов'язково глибоко вдихати, тоді більше буде сил.
— Ото диваки! — усміхнувся Павлик.— Звісно, треба зробити вдох, а то що ж я видихну?
Павлик знову сідав на велосипед, щоб продовжити тренування, але тут його затримував Гоша зі своїми бутербродами.
— Ти їдь,— пропонував він,— а я буду бігти поруч і годувати тебе, щоб ти підживлявся на ходу. Так завжди годують велосипедистів під час змагань. Я по телевізору бачив.
— Так це якщо вони їдуть на велику дистанцію,— заперечував йому Павлик, починаючи сердитись,— а мене навіщо годувати? Я недавно обідав.
— І все ж підживися,— кричали ми хором,— ти сьогодні вже вчетверте тренуєшся!
Що міг вдіяти Павлик з жовтенятами? Не сваритися ж з ними! Доводилося припиняти тренування, йти додому й аналізувати свої денні помилки подумки. А вже вранці, перед школою, закріпляти досягнення. Так ми дошкуляли Павликові кілька вечорів. Потім ми змінили свою тактику. Як тільки надходила пора вечірнього тренування Павлика, до нього заходив хтось з жовтенят і просив пояснити задачку або якесь незрозуміле граматичне правило.
— Нехай Петрик пояснить, іди до нього,— вмовляв прибулого Павлик,— мені тренуватися потрібно.
— Петрика нема вдома,— зітхало жовтеня і супилося. Ось-ось зарюмсає.
— Гаразд, давай підручник,— здавався Павлик і сідав пояснювати.
І раптом за три дні до змагань, перед вечірнім тренуванням, Павлик з'явився до мене страшенно збудженим. «Зараз зажадає, щоб я не виходив у ці години з жовтенятами у двір «допомагати» тренуватися, а замість нього розібрав з ними важкий матеріал»,— подумав я, але помилився. Павлик заговорив зі мною зовсім про інше.
Павлик озирнувся навколо, хоч у квартирі, крім нас, більше нікого не було. Сказав пошепки:
— Щойно я тренувався в парку і побачив там старшокласника, який має степового їжака...
— Ну і що? — запитав я.
— Не перебивай, а слухай, — зробив мені зауваження Павлик. — Цей хлопець ішов зі своїм дружком алеєю і постійно озирався. Мені це здалося підозрілим, і я, ховаючись за деревами, почав за ними стежити. І що ж ти думаєш? Вони прийшли на дитячий майданчик і замінували там усі атракціони.
— Як замінували? — остовпів я.
— Підклали між крутильними металічними деталями пістони,— пояснив Павлик,— запорохували їх.
— Навіщо? — не зрозумів я.
— Щоб малюків налякати. Почнуть вони кататися, а пістони як бабахнуть від тертя! Уявляєш? Я хотів сторожові сказати, але не знайшов його.