— І дуже добре, що не знайшов,— зрадів я,— ми розмінуємо дитячий майданчик разом з жовтенятами. Це і буде те важливе завдання, якого вони чекають.
Я поліз під тахту, де в одній з картонних коробок лежали новорічні ялинкові прикраси і разом з ними карнавальні маски. Відібравши сім напівмасок, які закривали очі і половину носа, я загорнув їх у газету і сказав Павликові:
— Ходімо! Жовтенята вже чекають у дворі. В цей час ми завжди прогулюємося.
— Може, мені не йти? Адже до змагань я б не хотів з ними зустрічатися як вожатий,— засумнівався на сходовому майданчику Павлик.
— Як це не йти? — обурився я.— Ти вислідив зловмисника, і я скажу їм про це. Знаєш як твій авторитет виросте!
— Ти гадаєш? — невпевнено запитав Павлик і поплівся за мною.
Жовтенята вже були в дворі. Вони зраділи, побачивши Павлика без велосипеда,— значить, все-таки скучали за ним. І тут я сказав їм:
— Павлик у ці дні не був з нами не тільки через підготовку до змагання. Він ще висліджував злочинця. І вислідив. Навіть двох.
Жовтенята так і ахнули.
— Зараз роздамо вам маски,— продовжував я,— ви надінете їх, як тільки зайдемо в парк. Нам слід здійснити операцію під секретним кодом «МП».
— А що це означає «МП»? — запитав Вадик.
— «МП» означає «мінне поле». Диверсанти замінували на дитячому майданчику парку атракціони, і ми повинні їх розмінувати. Інакше може трапитися лихо.
— Міна може розірвати людину на шматки,— сказав Гоша.
— Так, справжня військова міна розірве,— підтвердив я,— а ті, що на дитячому майданчику, можуть дуже налякати малюків пострілами, бо зроблені з пістонів для пугачів.
— А якщо диверсанти побачать нас? — запитав Бориско.
Мені здалося, що він боїться.
— Якщо побачать, то їм будуть непереливки,— сказав я войовничо і додав:— Розмінування дитячого майданчика — це лише половина операції. Головне, ми повинні розвінчати зловмисників.
І ми пішли в парк. Але не вулицею, як завжди, а дворами, переходячи від будинку до будинку короткими перебіжками. Біля входу в парк, діждавшись, поки пройдуть перехожі, я скомандував:
— Надіти маски і пробратися до дитячого майданчика, тобто до «мінного поля»,— поправив я сам себе,— ховаючись за деревами. Нас ніхто не повинен бачити, а тим більше впізнати!
Дерева в парку були великі, завдяки цьому ми добралися до дитячого майданчика непомітно.
— Зараз я відверну в цій каталці верхню планку, і ви побачите під нею пістони,— сказав нам Павлик.
Він відкрутив гайку кліщами, які я взяв з дому, і зняв верхню планку. Під нею справді лежала жменька пістонів.
— Невже вони можуть бабахнути? — засумнівався Гоша.
— А ти сядь і покрутись,— сказав йому Павлик,— тоді побачимо.
Гоша не наважився. Це не на поні в зоопарку кататися, раптом разом з пострілами сам злетиш!
— Давай ми покружляємо,— запропонував я Павликові і знову надів на вісь металічну планку, прикривши нею пістони.
— Відійдіть усі на десять кроків! — розпорядився Павлик.— Мало що може статися.
Жовтенята відбігли, і ми з Павликом почали кружляти. Покружляли кілька разів, але ніяких пострілів не пролунало.
— Напевне, пістони відсиріли,— висловив припущення Павлик і відштовхнувся ще раз.
І тут один за одним пролунали постріли. Звичайно, ми їх не злякалися. Нам навіть стало весело, бо ми чекали цього і думали, що бабахне набагато сильніше. Однак малюків така стрільба могла справді налякати.
Ми розрядили таким же чином ще дві каталки, на яких уже кружляли жовтенята, і взялися за «гігантські кроки». В них пістони були заховані нагорі, між крутильними дисками. Ми це визначили за пострілами, які прогриміли над нашими головами. «Гігантські кроки» стріляли найгучніше. З першим пострілом Бориско навіть кинув мотузок і відбіг убік. Коли стрільба закінчилася, вдоволений Павлик сказав:
— От і порядок!
А я нагадав:
— Тепер маємо розвінчати зловмисників.
— А вони хто? — запитала Оля.
— Одного не знаю, а другий — той самий шкіднюга, що вколов Гошу їжаком,— сказав Павлик.
— Ти дивись! — з обуренням мовила Світланка.
— Як же ми його розвінчаємо? — запитав Бориско. Він уже перестав боятися.
— Давайте порадимося зі Степаном Григоровичем,— запропонував я.— Нам може стати в пригоді його Арс.
— І мій Кубарик теж,— додав Гоша.
Ми зняли маски і пішли до свого будинку. Степан Григорович гуляв у дворі з Арсом. Ми розповіли йому про те, що сталося. Степан Григорович подумав і запропонував нам вивести цього хлопця на чисту воду.
— Заодно й Арс згадає давнину,— підсумував він і сказав нам: — Дізнайтеся, чи вдома цей бешкетник. Тільки так дізнайтесь, щоб його не злякати. А то він миттю щезне.
Оце завдання! Якщо зайдемо до нього додому — все зіпсуємо. А інакше як дізнаєшся, чи він удома. З двору не видно, що діється на його четвертому поверсі. Павлик зразу на мене глипнув, як тоді в класі під час нашого знайомства з жовтенятами. А мені теж не завжди потрібні думки в голову приходять. І раптом Вадик сказав:
— У мене дві копійки є!