Тепер не лишалося нічого іншого, як розділити загін на дві частини. Тоді одна з груп піде правильним шляхом. Але Сергій не поспішав давати такої вказівки.
— А взуття? Чи немає у когось із них чобіт із примітним слідом?
Ми сердито поглянули на руді черевики Великого Вольперта. Батько привіз йому їх з Чехословаччини. Товстезні підошви ребристі, як автомобільні скати. Ех, коли б хтось із «Б» класу мав такі! Та як на зло всі вони носили звичайне взуття.
Але цей останній висновок ми зробили без Руути. Вона схопила Сергія за рукав так, що вожатий здригнувся.
— А залізки для ковзанів лишають сліди? На Кріймв'яртові сьогодні були чоботи з залізками для ковзанів.
Ці залізки, за словами батька, належать до тих часів, коли ковзани продавалися не з ботинками, а окремо, і їх треба було якось прикріпляти до чобіт. Такі чоботи носив тільки Кріймв'ярт і один хлопець з четвертого класу, у їхніх каблуках були такі гнізда, тобто ямки, кожна з яких облямована чотирикутним залізком. А на п'ятці старого ковзана був шип, який вставлявся у те гніздо...
Взагалі-то ми мали запитати в Руути, звідки їй відомо, що Кріймв'ярт осінньої пори та взувся у чоботи з залізками, але ніхто не став гаяти на це часу. Адже і це знов була соломинка, за яку ми сподівалися вхопитися!
Ми всі кинулися колінкувати між кущами, придивляючись: де вона, та соломинка?
Слід каблука з чотирикутним залізком Еймар знайшов на стежині, що повертала у бік Ниммепалу.
І тут ми всі побачили ці сліди. Аж тоді, коли стежка вийшла з лісу і грунт став твердий, сліди стали непомітними, але ми вже знали, що вони ще будуть.
Поступово до Марти повернулася її задерикуватість, і вона вголос пообіцяла показати нашим суперникам, і де раки зимують, щоб вони назавжди втратили звичку красти гриби. А ще нахвалялася нагодувати головного винуватця, навіть коли той опиратиметься, бодай одним мухомором. Щоб йому зробили промивання шлунка.
Вона ще хотіла щось пообіцяти, але несподівана знахідка змусила її закрити рота. Сергій підняв зі стежки ніжку гриба — білу, завбільшки, як палець.
— Ой горечко! — зойкнула Марта зовсім чужим голосом.— Вони з'їли шапку гриба!
Ніхто більше не сказав ні слова, ми знову рвонули бігом. Цього разу так швидко, що Анне зі своєю сусідкою по парті скоро лишилися далеко позаду. Вони щось жалібно гукали, але цього ніби ніхто не чув. Серце трохи не вискакувало через горло, коли ми добігли до місця нашого літнього табору. З останніх сил ми видряпалися порослим соснами схилом пагорба вгору. На вершині мовби заклякли. Унизу на галявині між двома друмлінами, довкола простеленої на траві хустини сидів увесь шостий «Б» і підвечерював. Вони їли!!!
Ми кинулися вниз, наче вжалені.
— Зупиніться! — гукнула Марта.
— Не їжте! — волав Еймар.
Всі інші теж горлали щось, можна собі уявити, який там був ґвалт.
У шостого «Б» були такі обличчя, ніби на них налетіла хмара сарани вкупі з іще якимось стихійним лихом. Вони ошелешено витріщілися на Марту, яка вихопила з рук найближчих із них бутерброди й закинула геть, а тоді враз сіла, як підкошена. Вона вгледіла свої експонати!
Усі мухомори лежали у маленькому кошику, тільки один був без ніжки.
— Слава небові! — зітхнула Марта зовсім не по-піонерському і зайшлася плачем. Плач — теж зовсім не піонерське діло, але ніхто їй не ставив того на карб. Бо в цей час ми навперебій і дуже плутано пояснювали, як хтось переставив таблички шампіньйонів і білих мухоморів і як ми спершу знайшли біб, а тоді шукали обламані гілочки й потім знайшли слід від каблука з залізком для ковзана.
— Оце так пригода! — сказав Сергій.— Про таке й у газеті не вичитаєш!
— Оце так пригода! — мовив і Кріймв'ярт. Він завважив кошик із сімома грибами і враз почервонів. Він, виявляється, не хотів обікрасти нашу виставку. Вони просто позичили ці гриби до вечора. Узяли їх як зразок шампіньйонів, щоб за цим зразком шукати такі самі. Бо вони й не збиралися вдавати з себе робінзонів, а хотіли принести цілу купу найкращих їстівних грибів. Оскільки ж найкращі з них — шампіньйони, то... ну... тоді й узяли.
Коли двоє наших дівчат, які відстали, захекані, видерлися нарешті на верхівку пагорба, ми разом із суперниками доїдали їхні бутерброди.
— Я так і знала, що всі вони живі! — повідомила Лора.
Її розумна заднім числом сусідка додала:
— Була б у нас із собою сурма, можна було б з цієї нагоди просурмити!
Ми всі разом наповнили грибами кошики «Б» класу. Разом винесли їх з лісу. Разом прилаштували на старе місце біля пенька сім Amanita Virosa, один з них — без ніжки.
Останнє, що ми зробили разом того вечора — це висновок про те, що Сергія все ж таки не можна вважати таким, як ми.
На зворотному шляху він хитро бив себе в поли й приказував:
— За моїми даними, у вас із «Б» класом якісь чвари. Ви ж на них страшенно сердиті! Ви ж мали обминати один одного десятою дорогою!..
І час від часу повторював:
— А все ж таки буває користь і від отруйних грибів, що там балакать!
Ці його марні слова дуже відгонили вчительською.
Після літніх канікул до нас прийшла нова вчителька англійської мови. Це вже третя за півтора року, вважай. І кожного разу для зустрічі ми придумували щось новеньке.
Прихід нового вчителя — це така подія, з якою мало що може зрівнятися. Ще до того, як Ірина Койксаар переступила поріг нашого класу, ми вже знали, що вона дуже молода, ходить у картатому костюмі й туфлях на високих підборах, що в неї ямочки на щоках і родимка під оком. Це — за даними спостережень, що велися здаля. Про все інше ми мали дізнатися під час першої зустрічі. У відповідний день. Ми знали, що новеньку приведе до класу директор. Знали, що він нічого особливого не скаже, а вона скаже: «How do you do?» Так було завжди.
Не знали ми тільки того, що буде, коли вона лишиться з класом сам на сам. Тут можливі кілька варіантів.
Вона могла схопити крейду й кинутися до дошки з явним наміром негайно почати навантажувати на наші плечі непосильний тягар знань. Вона також могла взяти книжку і вдатися в крайнощі: почати доводити нам, що ми — безнадійні бовдури і що попередня вчителька марно згаяла з нами час. І, звичайно, вона могла повестися просто по-людськи.
Нова вчителька повелася по-людськи. Вона всміхнулася до нас і мовила ще раз: «How do you do?»
Побільше було б таких запитань, на які можна було б відповідати тим же запитанням, з яким до тебе звернулися!
— How do you do? — цвірінькнули дівчата з першої парти.
— How do you do? — засяяв Тихий Мюргел.
— How do you do? — почулося звідусіль.
Еймар Ринда, який сидить на третій парті, обернувся. Коли ми приймаємо нового вчителя, Еймар забуває про те, що він — голова ради загону.