— Він, здається, голова ради загону в «Б» класі? Тепер зрозуміло, чом їх нікого немає вдома,— сказав Сергій.— Напевно, вони пішли усі разом.
Звичайно, разом. І ми добре знали, куди вирушив їхній загін: до лісу. Бо інакше навіщо брати рюкзак? Кріймв'ярт уже давно нахвалявся, що вони готують цілковито робінзонний похід. Це має бути такий похід, у якому гребують усіма досягненнями цивілізації: купованими в магазині продуктами і брезентовими наметами. «Ми спатимемо в куренях із ялинових гілок, а їстимемо дари лісу!» — повідомив він нещодавно. Які ж це «дари», коли їх крадуть із чужої виставки?
— Може, ми даремно звинувачуємо їх? — мовив Сергій.— Це більше схоже не на крадіжку, а на пустощі. Та й, відверто кажучи, хіба може хтось із нас припустити, що піонери з паралельного класу приходили на вашу виставку, аби щось поцупити?
— Наприклад, я можу припустити,— зітхнула Марта.
— І я теж припускаю. Я навіть певен цього,— заявив Еймар.
Ми усі так вважали.
Ми вважали так тому, що справді вбачали у цій витівці не просто крадіжку, а прагнення насолити нам. Між нами й учнями паралельного класу вже давно пробіг чорний кіт. Відтоді як у школі почалося посилене змагання між загонами. Я навіть пам'ятаю, чому виникла ця чвара. Ми й вони одночасно написали листи до ровесників у Німецькій Демократичній Республіці. Ми — до Дрездена, а вони — до Лейпціга. Нам прийшла відповідь, а їм — ні. Але ж ми не винні, що їхній лист загубився чи потрапив до рук таких ровесників, які неохочі до листування. Ми, напевно, забагато вихвалялися поштовими марками, які нам прислали з НДР, але хто ж може нам це заборонити? Ну, а згодом додалася ще одна причина. Коли було оголошено про огляд загонів, ми одразу взялися за свою стройову підготовку. Цілий вечір марширували на спортмайданчику.
Наступного вечора і вони туди припхалися. Але не для того, щоб потренуватися самим, а єдино з тією метою, аби нас подратувати. Кріймв'ярт скомандував:
— Загін! За прикладом «А» класу — шикуйсь!
І тоді вони вишикувалися такою кривою лінією, що просто жах. А товстий Тидрік перекривляв наш рапорт:
Відтоді ми з усіх сил намагалися один одного переплюнути. Коли ми посадили довкола дослідного саду акацієвий живопліт, вони домовилися у колгоспі про коня і навозили на доріжки піску. Коли ми відремонтували дно басейну у живому куточку, вони полагодили шкільний флюгер. І лише на нашу виставку грибів вони нічим не зуміли відповісти.
Ми тоді кілька днів поспіль ходили після уроків із вчителькою біології в ліс, бродили по коліна в болоті, шукали рідкісні види грибів у дюнах. «Б» клас ті дні увесь був як хворий. Коли ми влаштували виставку, і директор при всіх хвалив нас, Кріймв'ярт стояв і кривився так, ніби в нього боліли одразу два зуби. Словом, тут усе зрозуміло. Наша виставка не давала їм спокою, і на зло нам вони вирішили просто на очах у чергового з'їсти найкращі гриби. Але, на лихо, замість шампіньйонів, їм потрапили до рук білі мухомори — найотруйніші з усіх грибів, які ростуть у наших краях.
Ми знали, що й раніше бували випадки, коли білі мухомори плутали з шампіньйонами. Про це розповідала вчителька природознавства. Ці гриби розрізнялися лише кольором перетинок зі споду шапки. Але звідки про це було знати загонові Кріймв'ярта? Може, в цей час вони вже десь ласують нашими Amanita Virosa'ми? Може, вони збираються ночувати десь у лісі — далеко від лікарні й лікарів? Я боявся й подумати, яка біда могла статися через ті сім білих мухоморів. І по очах Марти я бачив, що вона теж намагається не уявляти цього.
— Треба розшукати старшого вожатого,— мовила Марта. Очі в неї були червоні як після плачу, хоч досі вона не зронила жодної сльози.
— Чуєте! Треба знайти старшого вожатого!
Чи мали ми право гаяти час на це? Ми дивилися на Сергія — очікувано, з надією.
Найлегше в таких ситуаціях — покладатися на інших.
Сергій кусав губи. Нараз він махнув кулаком і кинувся до виходу. І, хоч він не кликав нас за собою, ми побігли слідом.
З нашого селища до лісу веде лише одна дорога. В інших місцях через річку Пармасйие нема ні мосту, ні кладки. Власне, те, по чому ми переходимо річку, важко назвати справжнім містком: коли десять пар наших ніг затупотіли по ньому, він увесь зарипів і захитався. На тому боці річки дорога роздвоювалася. Тут треба було добре обстежити грязький берег.
Куди вони подалися? Яку з двох доріг обрали?
Якийсь час ми топталися на розпутті, аж тут Лесні, придивившись до землі між коліями, вигукнула:
— Ну, звичайно! Тидрік! Сьогодні він напхав кишеню бобами!
Лесні підняла з дороги довгасте брунатне зернятко. Це була дуже непевна ознака того, що ми натрапили на слід. Але це — єдина ознака, за якою можна було приймати рішення. І ми повернули праворуч.
— Ех, було б нам узяти продавцевого вовкодава! — зітхала Анне. На відміну від своєї сусідки по парті Лори, яка завжди передбачала майбутнє, Анне говорила про минуле. Як кажуть, заднім числом. І найчастіше говорила дурниці. Як оце й зараз. Ну що б ми дали собаці понюхати, аби вона взяла слід? Отого нещасного боба? Собака його ковтнув би, та й усе.
— Хто стомився, хай вертається. Без зайвих балачок.— Вилицювате обличчя Сергія враз посуворішало.
Не змовляючись, ми повелися так, як на змаганнях з орієнтування на місцевості. Чергували ходу й біг. Де земля твердіша — пришвидшували крок. Починалося болото — стрибали з купини на купину. Зрідка робили перепочинок.
— Та вони досі уже й сконали,— шепотіла Лора.
— Коли б ми начепили на шапку кожного отруйного гриба табличку з намальованим черепом, цього б не сталося,— приказувала її сусідка по парті.
Як на мене, і те, й те — дурість.
Ознаки отруєння білими мухоморами стають помітними лише через сім-вісім годин. Про це чітко і ясно було написано у книжці про гриби. А що стосується табличок з черепами, то другокласники і їх могли переставити.
Хоча крихти лише у казках виводили до мети, ми все ж не втрачали надії знайти ще хоч кілька бобів. Це було необхідно нам для певності, що ми обрали правильний шлях, і ми навіть на бігу шукали очима по землі. Але надалі Тидрік, певно, став ощадливіше витрачати свої їстівні припаси. А ймовірніше — він їх устиг пожерти до останнього боба.
На краю мішаного лісу й вирубки дорога знову розійшлася надвоє. Тут треба було добре помізкувати. Нижня просіка, як ми знали, вела до пагорба чи, точніше, острова, який випинався посеред болота. Той, хто шукав пригод і місця для ночівлі, цілком міг обрати цей шлях. Ліва, вища стежина вела до Ниммепалу. І там було чимало затишних куточків для багаття.
— Перепочинемо трошки,— сказав Сергій.— Подумати треба.
Він сів на пень. Ми поприсідали довкруги нього, наче курчата біля квочки.
Коли була гра на орієнтування, ми здолали не одну лісову стежку. Продиралися через гущавину, брели через болото. Але тоді напрям підказували нам і шишки, і камінці, і квіти, і стеблинки. На кожному повороті нас чекали вказівники, на деяких аж по два. То було зовсім інше. А тут — гонитва за загоном, який не лишив по собі ніяких слідів.
— Треба подумати,— повторив Сергій.— Так... А чи немає у когось із них якоїсь такої звички, яка б...
І він розповів про шкапу Ірну із заготконтори. Та шкапа, коли йде лісом, на кожному кроці хапає зубами кору на стовбурах.
Такої звички ні в кого з «Б» класу не було. Навіть Тидрік, хоч би й був голодний, навряд чи гриз би кору... Але звичка тієї коняки нагадала мені дещо інше.
— Хлопці! Сергію!.. Якщо з ними Пайкре, треба шукати обламані гілки.
Це справді була слушна думка. Пайкре не міг так ходити лісом, щоб не смикати за гілки. Скільки я його пам'ятаю, ця звичка в нього завжди: іде, нахиляє кущ, ковзає по гілці рукою, як по перилах, а найтонший кінчик наостанку візьме й обломить. Він навіть у шкільному саду не міг стриматися, ми недавно чули, як Кріймв'ярт сварився на нього за це.
З новою надією дивилися ми вслід Сергієві й Еймарові, які бігцем подалися перевіряти: один одну стежку, другий — другу. Врешті-решт ми відставали від загону Кріймв'ярта не більше, ніж на півтори години. Якщо вони збираються, як годиться, підсмажити гриби на вогнищі, ми можемо встигнути вчасно.
— Може, в засмаженому вигляді наші мухомори вже не такі отруйні? — трохи повеселішала Марта, яка почувалася найбільшою винуватицею.— І якщо вони розділять їх на всю компанію, то кожен отримає лише по малесенькому шматочку.
— Коли б на нашій виставці було лише одне сімейство грибів...— завела своє Анне, але тут майже одночасно повернулися Сергій та Еймар. Вони не знайшли жодної обламаної гілочки.
— Це Кріймв'ярт винен,— похмуро мовив Еймар.— Він пообіцяв Пайкре, що намалює його в стінгазеті за шкоду природі.