— Як чим? — знизав плечима Павлик.— Він же філософ! Він обов'язково підкаже нам план дій. Тоді ми більше не зробимо помилок.
Іти до Павликового батька мені не хотілося. На мій погляд, філософи будь-яке, навіть найпростіше питання тільки заплутують. Один раз ми вже радилися з ним про те, як вивести нашу ланку в передові, і нічого вартого він не запропонував. Поговорив трохи про силу волі і людську гідність і побіг на лекцію. Ось батько Наді Полозової здорово нам поміг! Тільки завдяки йому ми підтягнули другорічника Батова.
— Може, до Надійки сходимо,— запропонував я.— У її батька теж вихідний.
— Ні, ходімо до нас,— наполягав Павлик,— заодно і пообідаємо.
Це мене переконало. Мама Павлика в філософію не вдається. Найбільше на світі любить пригощати.
Але, на превеликий жаль, Павликова мама кудись пішла, а батько був удома.
— Прийшов зі своїм товаришем по навчанню,— побачивши мене, сказав він Павликові.
Батько Павлика, Сергій Никодимович, чомусь усіх його однокласників називає товаришами по навчанню.
Квартира у Павлика велика, заблудитися можна. Це тому, що він живе не в простому будинку, а в експериментальному. З вібропанелей. Вони довгі. Ось і коридор в їхній квартирі довгий, але вузький. Вдвох з батьком Павлика нам навіть розійтися важко. Хоч він не дуже товстий. Ми вервечкою пройшли в першу кімнату. Сергій Никодимович показав мені на крісло і сказав, щоб я почувався як удома.
Я кивнув головою і присів на краєчок тумбочки — кружала з зеленою оббивкою. Я бачив батька Павлика, напевне, всього разів зо три, і то коли він поспішав. А тепер розгледів його спокійно. Виявляється, Павлик дуже на нього схожий. Ніс цілком такий же. Тільки горбинка менша. Не встигла ще вирости. І волосся таке ж прилизане з боків. У Павлика воно, правда, стирчить на маківці, але це тому, що не встигло ще вилізти, як у батька.
— Ну-с, молоді люди, які світові проблеми розв'язуємо? — звернувся до нас Сергій Никодимович. При цьому він погладив свою голу маківку. Напевне, вона мерзла без волосся.
— Тату, ти можеш приділити нам трохи часу? — запитав його Павлик і теж погладив свою маківку: вони навіть у жестах були схожими.
Сергій Никодимович глянув на свій наручний годинник, звірив його з тим, що висів на стіні, і сів у крісло навпроти мене.
— Розумієш, тату, ми з Петриком вожаті у жовтенят-другокласників. А що з ними робити, не знаємо.
— Чим би нам їх розважити? — поставив я перед Сергієм Никодимовичем конкретне запитання, але він ухопився за нього не з того боку.
— Робота з молодшими товаришами полягає зовсім не в тому, щоб їх розважати. Навіть блазні в цирку, коли потішають глядачів, водночас показують, як не треба чинити в тому чи тому випадку. Ви вожаті, а це означає — вожаки. Тобто люди, які ведуть за собою інших людей. У даному конкретному випадку — жовтенят.
Я почав нудитись. Все це ми і без нього знали.
— А куди нам їх вести? — запитав Павлик.— Ми вже були з ними в зоопарку, тільки...
Сергій Никодимович скривився, ніби з'їв кислу ягоду.
— Вести за собою — зовсім не означає кудись іти,— перебив він сина.— Можна, відповідаючи біля дошки, захопити своєю розповіддю весь клас і цим прикладом примусити інших дітей учитися краще. Це теж називається «вести за собою». Але для того, щоб повести за собою, потрібно добре вивчити ту категорію людей, з якою вам доведеться спілкуватися. В даному конкретному випадку — другокласників. Рокажіть-но мені про них щось конкретне.— Напевно, побоювався, що Павлик знову висловиться невлад.
— Різне можна сказати,— відповів я.— Товстун Гоша, наприклад, любить весь час жувати, а вперта Світланка скрізь тягає за собою свого маленького братика. Вони дуже дружні, завжди заступаються один за одного.
— Цей дошкільник Антон страшенний капосник,— додав Павлик,— всюди стромляє свого носа!
— Ось-ось,— підхопив Сергій Никодимович,— вам потрібно глибше вивчити своїх підшефних. Для цього ви частіше повинні бути разом не тільки на зборах, а і на пришкільній ділянці, у них вдома, в кіно. Не забувайте, ви вихователі майбутніх будівників нашого життя.
— Про що нам провести з ними перший збір? — запитав Павлик.
— Спочатку добре було б поговорити з жовтенятами про те, яким вони хочуть бачити свій перший збір,— сказав батько Павлика і пожартував: — Тоді ваш перший збір буде вже другим.
— Тобі добре жартувати,— закопилив губу Павлик,— а нам що робити?
Але я вловив думку Сергія Никодимовича. Вона видалася мені слушною.
— Ми так і зробимо,— сказав я.— Може, жовтенята самі підкажуть нам щось цікаве.
— Резонно,— підтримав мене батько Павлика.— Запитайте їх, наприклад: чим би вони хотіли зайнятися, про що дізнатися? І так далі. У відповідях на ці запитання виявиться індивідуальність кожного. А коли ви з'ясуєте їхні захоплення, то легко складете план роботи, який, безумовно, їм сподобається.
«Це правильно,— подумав я.— Ось не запитали ми жовтенят, чи були вони в зоопарку, і тільки даремно готувалися». І ще я здогадався, звідки у Павлика звичка складати плани з усякого приводу. Від батька перейняв.
— А якщо ви зумієте об'єднати їхні захоплення якоюсь загальною і важливою справою, то, безсумнівно, станете добрими вожатими. Адже таке завдання під силу далеко не всім.— 3 цими словами Сергій Никодимович піднявся і пішов до свого кабінету. Біля дверей він обернувся і попередив нас: — Готуватимусь до лекції, так що будьте трохи тихіш.
Павлик хитнув головою і відразу ж поліз у стіл по зошит і олівець.
— Га?! Що я тобі казав?! Давай складемо план. І такий, щоб Іраїда охнула!
— Який план? — здивувався я.— Ми ж ще не вияснили їхні ці... індивідуальності...
— Ось і треба скласти план вияснення оцих індивідуальностей.— Павлик вирвав із зошита чистий аркуш.— Записую: «Перший пункт: зустрічатися з жовтенятами, крім зборів, щодня на великій перерві. Пункт другий: з'ясувати характер і нахили кожного. Пункт третій: об'єднати захоплення жовтенят однією важливою і корисною працею».
Цього разу батько Павлика насправді допоміг нам. У мене вже виникла думка, як відучити Гошу від цілоденного жування. А Павлик сказав, що в нього визрів план, як нам справити на жовтенят незгладиме враження. Треба тільки вийти на вулицю, щоб освіжити мозок, тоді його план дозріє остаточно.
Ми вийшли на вулицю, щоб продовжити важливу для нас розмову, і зустріли старшу вожату.
З її вигляду я зрозумів, що вона знає про нас усе. І це відразу ж підтвердилося.
— Більше до жовтенят не ходіть,— сказала вожата офіційним тоном,— у вас справді нема до цього хисту. Лише бешкетництво! — І вона пішла далі провулком, навіть не глянувши на наші ошелешені обличчя.
— Ми не можемо залишити жовтенят тепер, коли в нас уже вироблено план дій,— сказав мені Павлик, як тільки він оговтався від слів вожатої.— Чому ти мовчав і стояв як укопаний?
— А ти чого мовчав? — запитав я Павлика і додав: — Може, займемося чимось іншим? Подумаєш, жовтенята...
— Як можна займатися чимось іншим, якщо ми тепер знаємо, що нам робити,— розпалився Павлик.
— Ми, може, і знаємо, а вожата цього не знає,— заперечив я,— вона ж заборонила нам ходити до жовтенят.
— Подумаєш, заборонила,— гмикнув Павлик і випалив: — А ми будемо керувати жовтенятами таємно!