— Можна! — дозволив я і подумав: «Сім бід — один одвіт. А може, все скінчиться благополучно. Проїдемо коло — і порядок».
Я почав підсаджувати дітей на візок. Виявилось, що у Вадика всі кишені наповнені камінням. І коли він устиг його набрати!
— Навіщо тобі це каміння? — запитав Павлик.
— Я буду кидати їх у ставок, де плавають качки, щоб вони підскакували,— пояснив Вадик.
— Качки? — жахнувся Павлик.
— Камінчики! — засміявся Вадик.— Якщо вдало кинути, вони довго стрибають по воді. На ній потім будуть кола.
— Даси попробувати? — відразу ж запитав Антон.
— Ще чого! — погрозила йому пальцем Світлана.
І правильно зробила. Зараз нам не вистачало тільки підбити водоплавну птицю. Але тут Гоша, немов справжній кучер, прицмокнув губами і крикнув грубим голосом:
— Но-о! Пі-шла!
І ми рушили.
Проїхали одне коло, почали друге. Гоша, очевидно, смикнув не ту віжку: поні звернув з кола і вийшов на доріжку зоопарку. Цокаючи маленькими підківками, він побіг по ній в глиб саду. Ми почали підстрибувати на візку, мов кавуни. Люди злякано кидалися врозтіч. Павлик перехопив у Гоші віжки і почав їх трошки натягувати і кричати: «тпру!» А я гукав до відвідувачів зоопарку, щоб давали дорогу. Поні добіг до своєї конюшні і став. Ми швидко зсадили дітей.
— Тікаймо! — шепнув я Павликові, та було вже пізно: з конюшні вийшов сторож і перегородив нам дорогу.
— Хто такі? — сердито запитав він,— Чому бешкетуєте?
— Ми заплатимо,— благально сказав Павлик.
— Ходімо в дирекцію! Там розберуться.— Сторож узяв нас за комірці курточок, немов щенят, які нашкодили, і повів у дирекцію.
Це було жахливо. В мене запашіли вуха. Жовтенята рушили за мною.
— Без вас обійдемося! — гримнув на них сторож і грюкнув дверима дирекції перед носом жовтенят.
Ми піднімалися по сходах попереду сторожа. Минули «Госпчастину» зоопарку, «Дирекцію» і зупинилися біля дверей з написом «Міліція». Мені стало кепсько.
— Сидіть тут — і ні з місця, а то буде гірше,— пригрозив сторож і зайшов до кімнати міліції.
— Для чого ти затіяв цю екскурсію! — дорікнув я Павликові, хоч відразу ж згадав, що екскурсію в зоопарк пропонував я.
Павлик огризнувся.
— Скажи краще, для чого ти відв'язав поні?!
Щоб припинити суперечку, я підійшов до вікна і... захвилювався ще більше. Поруч з нашими жовтенятами стояла Іраїда Кіндратівна. Очевидно, вона прийшла в зоопарк подивитися, як у нас відбувається екскурсія. Жовтенята щось говорили їй — напевне, про нас.
— Ну і прошпетить нас зараз Іраїда! — спохмурнів Павлик.
— Нехай шпетить,— сказав я,— все одно нам уже не бути вожатими.
Тут розчинились вхідні двері, і в коридор, де ми сиділи, ввійшла Іраїда Кіндратівна разом з жовтенятами. Ми зразу ж підвелися.
— Сидіть і не виправдовуйтеся,— сказала нам Іраїда Кіндратівна і, постукавши, зайшла в кімнату міліції.
— Це ти у всьому винен, ти! — накинулася на товстуна Гошу Світланка.
— Правити не вмієш,— додав Антон.
— Я правив як слід. Поні сам на доріжку вибіг.
— А нащо ти віжкою смикав! — не вгавав Антон.
— Ось я тебе зараз смикну! — засичав на нього Гоша.
— Побийтеся мені ще...— пригрозив їм Павлик.
— Коник захотів після обіду поспати, ось і пішов в конюшню,— сказала Антонові руденька Оля. Вона любила всіх мирити.
— Звичайно,— негайно підхопив Гоша,— а то чого б йому серед білого дня на конюшню бігати?
— Не коник спати захотів, а кучер куняв! — усміхнувся Вадик, кивнувши головою на Гошу.
В цей час двері кімнати міліції відчинилися, з неї вийшли Іраїда Кіндратівна і сторож.
Ми приготувалися до найгіршого, але сторож сказав:
— Дякуйте своїй учительці. Вибачилася вона за вашу негідну поведінку. І щоб, значить, надалі таке не повторювалося! — І вже зовсім ні до чого додав: — Лишенько ви моє, а не шефи. О-хо-хо...
Щоб жовтенята не слухали, як він нас шпетить, ми прискорили крок і постаралися найшвидше піти із зоопарку.
Як тільки ми розпрощалися з жовтенятами, Павлик сказав:
— Ходімо до мого батька, порадимося. Він мусить бути вдома.
— А чим твій батько нам допоможе? — спитав я.