Поза тим, здається, Симоніні, прибувши на острів наприкінці вересня, затримався там аж до березня наступного року, без угаву силкуючись покласти руку на журнали Ньєво й щодва тижні отримуючи дещо роздратовані депеші від Б'янко, котрий повсякчас питав, на якому той етапі.
Щораз сильніше відчуваючи тиск наклепницьких пліток, Ньєво тілом і душею присвятив себе тим бісовим рахункам, став уважніше прослідковувати, контролювати, пильно вичитувати тисячі квитанцій, аби бути цілковито впевненим у тому, що записує в журнал; тепер він мав неабиякий авторитет, позаяк наразі навіть Ґарібальді переймався, аби не зчинився скандал та не пішли плітки, тож надав Ньєво контору, чотирьох працівників і двох охоронців, поставивши одного на сходах, а іншого — прочісувати коридор, аби ніхто не міг, так би мовити, проникнути у його найдальші кабінети й шукати журнали.
Крім того, Ньєво дав зрозуміти, що комусь його звіт буде не до вподоби, тож він боявся, що хтось викраде або прочитає його записи, а тому з усіх сил старався заховати їх так, щоб ніхто не знайшов. Отже, задля того, щоб зрозуміти, як Ньєво збирається вчинити з цими клятими документами, у Симоніні не лишилось іншого виходу, як зав'язати ще міцнішу дружбу з поетом, з яким вони вже стали справжніми товаришами.
В осінньому Палермо, досі млосному від морських вітрів, вони проводили багато часу разом, посьорбуючи воду з анісовою настоянкою, аби лікер помалу розчинявся у воді, немов хмарина диму. Та, може, через те, що Ньєво відчував симпатію до Симоніні, а може, відчуваючи себе в'язнем у цьому місті, він мав потребу разом пофантазувати. Ньєво помалу полишав свій військовий стиль і починав звірятися. Розповідав про своє кохання, яке залишив у Мілані, — кохання нездійсненне, адже він любить дружину свого кузена, і не лише кузена, але й найкращого друга. Та нічого не вдієш, кохання щоразу доводить його до іпохондрії.
— Така вже я людина, і я приречений бути таким. Я завжди неймовірний, понурий, загадковий, злостивий. Мені вже тридцять, і я повсякчас, намагаючись відволіктися від світу, який я ненавиджу, йду на війну. Вдома я залишив недописаний рукопис роману. Я хочу побачити, як він вийде у світ, але не можу дописати його, бо мушу займатися цими бридкими рахунками. Якби я тільки був амбітний, якби мав жагу до насолод… Якби я хоч лиходієм був. Як Біксіо. Але ніц. Я залишаюся хлопчаком, живу сьогоднішнім днем, обожнюю пересуватися велосипедом, люблю вдихати повітря. Я прийму смерть задля самої смерті… І по всьому.
Симоніні не намагався втішити чоловіка. Він вважав його невиліковно хворим.
На початку жовтня відбулася битва у Вольтурно, під час якої Ґарібальді відбив останню атаку Бурбонів. Та тими ж днями генерал Чалдіні, перемігши при Кастельфідардо папську армію, вступив до Ареццо та Молізо, які вже входили до бурбонських земель. У Палермо Ньєво закусив віжки. Він дізнався, що серед тих, хто звинувачував його у П'ємонті, були прибічники Ла Фаріни, та ще й сам Ла Фаріна бризкав отрутою на все, що знав про червоносорочечників.
— Мені хочеться геть-чисто все покинути, — говорив Ньєво невтішним тоном, — але саме у такі хвилини не можна покидати штурвал.
Двадцять шостого жовтня здійснилася велика подія. Війська Ґарібальді у Теано зустрілися з армією Вітторіо Еммануеле. Ґарібальді фактично віддав королю Південну Італію. На думку Ньєво, він мав би зробити Ґарібальді королівським сенатором, але натомість, коли на початку листопада у Казерті Ґарібальді вишикував чотирнадцяти-тисячне військо й три сотні кінноти, сподіваючись, що король проведе огляд лав ґарібальдійського війська, він навіть носа не показав.
Сьомого листопада король переможно увійшов у Неаполь, а Ґарібальді, сучасний Цинциннат, відійшов зі своїм військом на острів Капрера.
— Оце так чоловік, — казав Ньєво, ридаючи, як іноді трапляється з поетами (і ця його особливість найбільше дратувала Симоніні).
За кілька днів військо Ґарібальді розформували, двадцять тисяч добровольців разом з трьомастами бурбонських офіцерів приєдналися до савойської армії.
— Так має бути, — казав Ньєво, — врешті, вони теж італійці, проте для нашої епопеї — це сумний кінець. Але я більше не найматимусь, візьму піврічну платню, і бувайте здорові. У мене є шість місяців, щоб довести до кінця моє доручення, сподіваюсь, я впораюсь.
Імовірно, то була пекельна робота, бо наприкінці листопада Ньєво заледве встиг з липневими рахунками. На око, йому ще потрібно було місяців зо три або й більше.
Коли у грудні Вітторіо Еммануеле прибув до Палермо, Ньєво сказав Симоніні таке:
— У цих краях я останній червоносорочечник, і на мене всі дивляться, як на дикуна. Крім того, я маю віддячити прихильникам Ла Фаріни за наклепи. Якби я тільки знав, що все так скінчиться, тоді, у Ґенуї, замість того, щоб сісти у цю галеру, я б утопився, й то було б краще.
Дотепер Симоніні не мав нагоди дістатися до журналів Ньєво. І ось раптом у середині грудня Ньєво повідомив Симоніні, що ненадовго повертається до Мілана. Лишаючи журнали у Палермо? Забираючи їх із собою? Дізнатися про це було абсолютно неможливо.
Ньєво не повертався майже два місяці, тож Симоніні вирішив скористатися цим журливим часом (й не тільки у сенсі почуттів, казав він собі, адже що то за Різдво, коли ти у пустелі, вкритій колючими грушами, де геть немає снігу?), щоб роздивитися околиці Палермо. Симоніні купив собі мула, знову вбрався у сутану падре Берґамаскі й вирушив із села в село, частково аби позбирати плітки у місцевих кюре та селян, але передовсім, щоб опанувати секрети сицилійської кухні.
Знаходив незалюднені таверни за межею містечка, де подавали дикі й дешеві делікатеси (але з чудовим ароматом), як-от грибний суп з хлібом: треба кинути до супниці кілька окрайців хліба, щедро приправлених олією та щойно змеленим перцем, закип'ятити у трьох чвертях підсоленої води нарізану цибулю, м'якуш томатів та мелісу, через двадцять хвилин полити хліб, потім дати трохи настоятися — і ось вам готова перша страва.
На в'їзді у містечко Баґерія Симоніні надибав шинок, у якому було небагацько столиків і похмурий вхід, одначе у тій приємній, навіть у зимові місяці, тьмавості шинкар, як видавалось (а може, по суті так воно й було), досить брудна особа, готував смачні страви з потруху, як-от фаршироване серце, холодець зі свинини, субпродуктів й усіляких тельбухів.
У тому шинку він познайомився з парою досить несхожих між собою персонажів, що дозволило йому завдяки своїм надзвичайним здібностям згодом поєднати їх у цілісний план. Але не забігаймо наперед.
Перший видавався бідолашним недоумком. Шинкар попросив нагодувати його й прихистити, як годиться милосердним людям, навіть якщо він спроможний на чимало корисних послуг. Його називали Бронте, й дійсно, цілком можливо, що він урятувався від різанини в Бронте. Він завжди захоплено згадував повстання й, перехиливши кілька склянок вина, стукав кулаком по столу й горлав: «Бааті, остегайтеся, гудина спрадивості' ближається, люде не' баряться на переклик!», тобто: «Багатії, остерігайтеся, година справедливості наближається, люди не забаряться на переклик». Саме ці слова перед повстанням горланив його друзяка Нунціо Чіральдо Фраїунко — один з четвірки, яку пізніше розстріляв Біксіо.
Його інтелектуальне життя не було напруженим, але у нього принаймні була чітко визначена пристрасть — убити Ніно Біксіо.
Для Симоніні Бронте був лише диваком, який потрібен тільки для того, щоб перебути в його оточенні кілька галасливих зимових вечорів. З першого ж погляду його набагато більше зацікавила інша особа, персонаж волохатий і попервах відлюдькуватий, котрий, однак, щойно почувши, як чоловік питає у хазяїна таверни рецепти різноманітних страв, виказав пристрасну любов до смачного столу, так само, як і Симоніні, розповівши, як робляться аньєлотті по-п'ємонтськи; а той відкрив усі секрети приготування капонати, або тушкованих баклажанів по-сицилійському. Симоніні повів мову про сире м'ясо, й самої лишень згадки вистачило, щоб його новий знайомий зголоднів, як вовк, і заходився розповідати про алхімію приготування марципанів.
Майстер Нінуццо говорив майже італійською, даючи зрозуміти, що він побачив світ. Щоб продемонструвати свою пристрасну любов до різноманітних див з місцевих храмів і виявити пошану до духовного сану Симоніні, чоловік розповів йому про свій надзвичайно кумедний чин: він був піротехніком при Бурбонах, але не як військовий, а радше, знаючись на кустарному виробництві, стеріг і завідував пороховим складом неподалік. Гарібальдійці повиганяли звідти бурбонських вояків, конфіскувавши порох і запаси, та, аби не знищувати увесь каземат, залишили Нінуццо наглядачем, поклавши йому платню військового інтенданта. І він наглядав, очікуючи на накази й нудьгуючи, плекаючи ненависть до окупантів з Півночі, ностальгічно згадуючи про часи короля й мріючи про заколоти та повстання.
— Я б міг ще пів-Палермо підняти, якби захотів, — шепотів він Симоніні, щойно второпавши, що той теж не на боці п'ємонтців. Більше того, зауваживши здивування чоловіка, Нінуццо розповів, що узурпатори й гадки не мають, що під пороховим складом є печера, де повнісінько пороху, гранат та іншого військового приладдя. Їх треба зберегти до реваншу, який незабаром здійсниться, позаяк, аби ускладнити життя п'ємонтським загарбникам, у горах уже збирається повстанська армія.
Під час розповіді чоловікові пласкі риси обличчя й тьмяні очі мало-помалу ставали майже привабливими. Якось Нінуццо навіть повів Симоніні до свого каземату й, повернувшись після перевірки своїх схованок, показав йому сіруваті гранули на долоні.
— Ох, превелебний отче, — казав він, — немає нічого кращого за високоякісний порох. Дивіться, який колір сірий, як шиферина, й він не кришиться, якщо його придушиш пальцем. Якби ви мали аркуш паперу, я б поклав на нього ось цей порох, підпалив, він би згорів, не зачепивши папірця. Колись його виготовляли з сімдесяти п'яти часток селітри, дванадцяти часток вугілля й дванадцяти часток сірки, а потім перейшли на порох в англійських пропорціях, як його називають, — п'ятнадцять часток вугілля, десять часток сірки, й отак програєш війни, бо твої гармати не стріляють. Зараз ми, піротехніки (на жаль чи дяка Богові, нас лишилось небагато), кладемо замість селітри нітронатрит, а то вже зовсім інша справа.
— Кращий?
— Найкращий. Ось дивіться, падре, зараз виготовляють одну вибухівку на день, і одна гірша за іншу. Якось один королівський офіцер (звісно, справжній) удавав великого знайка, радячи мені використовувати найновіший винахід — пірогліцерин. Не знав-бо, що він використовується лише для детонації, а отже, його надзвичайно складно детонувати, тож треба було б стати поруч і гепнути молотком, але тоді злетиш у повітря раніше за ядро. Послухайте, якщо ви надумаєте висадити когось у повітря, немає кращого засобу, як старий порох. Поза тим, це ще й надзвичайне видовище.
Майстер Нінуццо видавався таким вдоволеним, ніби на всім білім світі не існувало нічого кращого. Спочатку Симоніні не зважив на ці його вигадки. Та пізніше, у січні, він знову про них згадав.
Власне, вивчаючи можливості заволодіти бухгалтерією експедиції, Симоніні казав собі: або ж ці рахунки зараз знаходяться у Палермо, або ж знову тут з'являться, коли Ньєво повернеться з Півночі. А потім він муситиме відправити їх до Турина морем. Отож немає сенсу ходити за ним по п'ятах удень і вночі, тим паче, що документи заховано до сейфа, до якого я не дістанусь, а як і дістанусь, то все одно не відчиню. А якщо таки дістанусь і відчиню, зчиниться скандал, Ньєво розповість усім, що папери зникли, й у крадіжці можуть звинуватити моїх туринських роботодавців. Або ж усе пройде тихо, якщо я заскочу Ньєво зненацька з рахунками у руці й всаджу йому ножа у спину. Такий мрець, як Ньєво — це завжди дуже дітклива штука. «Треба, щоб журнали здиміли», — так сказали у Турині. Одначе разом з документами має здиміти й сам Ньєво, та ще й так, що на тлі його зникнення (яке має, звісно, бути цілком випадковим і природним) зникнення паперів стало б другорядним. Отже вчинити підпал чи висадити у повітря інтендантський штаб? Надто кидається в очі. Значить, немає іншого варіанта, як прибрати Ньєво, папери й усе, що має до нього стосунок, коли він знову пливтиме з Палермо до Турина. Коли йдуть на дно п'ятдесят чи шістдесят душ, нікому й на думку не спаде, що метою були чотири аркуші чернеток.
Це, звісно, фантастична й смілива думка, але, здається, Симоніні ставав не лише старшим, але й мудрішим, і тепер уже був не час для дрібних забавок з кількома університетськими друзяками.
Він уже пізнав війну, звик до смерті, на щастя, чужої, й жваво був зацікавлений у тому, щоб не скінчити у фортецях, про які йому казав Неґрі ді Сенфрон.
Певна річ, що над цим задумом Симоніні мусив помізкувати не один день, тим паче, що все одно не мав іншої справи. Тим часом за смачними сніданками він питався поради у майстра Нінуццо.
— Маестро Нінуццо, ви, мабуть, спитаєте, чому я тут, а я відповім вам, що я прибув за наказом Святого Отця, прагнучи відновлення правління нашого суверена, короля обох Сицилій.
— Отче, я до ваших послуг, скажіть, що я маю робити?
— Отже, у день, який я поки напевне не знаю, з Палермо на континент відпливе пароплав. На його борту у сейфі лежатимуть накази й плани, завдяки яким авторитет нашого Святого Отця буде навіки зруйновано, а короля — знеславлено. Так-от, цей пароплав має затонути раніше, ніж прибуде до Турина, й жодна ані душа, ані річ не повинні вціліти.
— Як раку ногу одірвать, падре. Для цього використовують найновішу розробку, яку, якщо я не помиляюсь, вигадали американці. «Вугільна торпеда». Це бомба, яка нагадує купу вугілля. Ховаєш це вугілля поміж копалин, якими будуть топити на кораблі, а щойно торпеда опиниться у грубі, розігрівшись до потрібної температури, вона спричиняє вибух.
— Непогано. Але цю купу вугілля треба відправити у грубу в потрібний момент. Не варто, щоб корабель вибухнув раніше чи пізніше, ніж треба, тобто він не має злетіти в повітря невдовзі після відплиття чи майже перед самісіньким прибуттям, аби це не сталося привселюдно. Вибух має статися на півдорозі, подалі від непотрібних очей.
— Це найважче. Адже підкупити кочегара ми не зможемо, позаяк саме він стане першою жертвою, отже, доведеться розраховувати точний час, коли вугілля покладуть у грубу. А тут нам і чаклунка не зарадить…
— І що ж тепер робити?
— Тепер, любий отче, треба знову скористатися засобом, який неодмінно спрацьовує: барильцем з порохом, до якого приєднано гарненький бікфордів шнур.
— Але хто ж погодиться запалити шнур, знаючи, що його звинуватять у вчиненні вибуху?