У цю мить виступили вперед представники кожної зі світових лож, пропонуючи своїх людей чи багатства задля успіху масонсько-республіканської справи під знаком lilia pedibus destrue, «топчи та знищуй французькі лілії».
У мене не виникало питання, чи змова між п'ятьма континентами — то не занадто для того, щоб змінити конституційний устрій Франції. Врешті, як і кожен тогочасний п'ємонтець, я був переконаний, що у світі існують лише Франція, звісно, Австрія, може, десь там далеко-далеко Кохінхіна, а більше жодної країни, гідної уваги, не налічувалося, хіба що, певна річ, Ватикан. Читаючи виставу, поставлену Дюма (я глибоко шаную цього великого письменника), я питав себе, чи не відкрив Вате лише одним прикладом змови Всесвітню модель узагалі будь-якої можливої в природі змови?
«Забудьмо про Гору Грому, рейнське лівобережжя, тодішні часи, — подумав я. — Згадаємо про змовників з усіх куточків світу, що є щупальцями цього таємного товариства, котре розрослося в кожній країні на землі. Зберемо їх на галявині серед гаю, у печері, у замку, на цвинтарі, у склепі, аби тільки там було доволі темно, даймо одному з них сказати слово, яке відкриє всім очі, і вселімо бажання завоювати світ…» У мене завжди були знайомі, які повсякчас боялися, що проти них змовиться якийсь прихований ворог — для діда це були євреї, для єзуїтів — масони, для мого батька-ґарібальдійця — єзуїти, карбонарії для королів половини Європи, король, підбурений церковниками, — для моїх товаришів мацціанців, баварські ілюмінати — для поліції половини світу, і хтозна-скільки ще люду вірить у те, що їм загрожує чиясь змова.
Дюма дійсно був надзвичайним знавцем людської душі. До чого прагне кожен, тим більше, чим він нещасніший і чим менше до нього прихильна доля? Грошей і влади, отриманої без жодного зусилля зі свого боку (як же солодко командувати собі подібним, принижуючи його), а ще відомщення за кожну несправедливість, якої зазнав у житті (кожну людину хоча б раз у житті ображали, байдуже, якою незначною була несправедливість). І ось у «Графі Монте-Крісто» Дюма демонструє, як, маючи незчисленний статок, можна отримати й надлюдську владу, й змусити всіх своїх кривдників заплатити їхній борг. Але ось кожен питає себе: а чому ж доля до мене не прихильна (чи менш прихильна, ніж я того бажаю), чому мені не щастить так, як щастить комусь, хто вартий цього менше за мене? А позаяк ніхто й не подумає, що всі його нещастя від його ж власної нікчемності, то починає шукати винного. І ось Дюма, доводячи до фрустрації (як окрему особу, так і цілі народи), пропонує пояснення їхніх невдач. Винний не ти, а хтось, хто, зібравшись на Горі Грому, планує твою згубу…
Втім, якщо як слід помізкувати, то Дюма не вигадав нічого нового, оправивши у повість те, що дідові розповів отець Баррюель. Завдяки цьому я усвідомив, що, аби якось продати розкриту змову, покупцю не потрібно давати нічого нового, а лише виключно те, що він або вже знав, або міг легко дізнатися у значно легший спосіб. Люди вірять лише в те, про що вже знають, і саме в цьому краса Всесвітньої моделі змови.
Був 1855 рік, мені вже було двадцять п'ять, я отримав диплом з юриспруденції й ще гадки не мав, що робити із власним життям. Я зустрічався зі старими товаришами, не надто переймаючись їхнім революційним трепетом, скептично чекаючи, що через кілька місяців вони розчаруються: ось у Римі знову панує папа, Пій IX, який з понтифіка-реформатора перетворився на ще більш відсталого за своїх попередників, ось розтають надії, чи то через безталання, чи то боягузтво, на те, що Карл-Альберт стане провісником об'єднаної Італії, ось після захопливо-стрімких виступів соціалістів, які запалювали безліч сердець, Франція знову стала імперією, а ось новий п'ємонтський уряд, замість того щоб звільнити Італію, посилає війська на нікому не потрібну Кримську війну…
І я вже не мав змоги читати романи, які вплинули на мою особистість більше, аніж спромігся вплинути будь-хто з моїх учителів-єзуїтів, бо у Франції під час Вищої ради університету, де не знати чому засідали троє архієпископів і єпископ, прийняли так звану поправку Р'єнсі, за якою кожна газета з додатком, яка випускає фейлетон, обкладається податком у п'ять сантимів за кожен номер. Для тих, хто мало знався на видавничих справах, ця звістка стала полегшенням, але ми з друзями швидко второпали, наскільки це важливо: податок був надто тяжким покаранням, тож французькі газети будуть вимушені відмовитися від публікації романів. Голоси тих, хто викривав суспільні болячки, таких, як Сю та Дюма, змовкли навіки.
Навіть дід, який з часом усе більше згасав, але іноді знову із запалом відзначав те, що йому видавалось ознаками повернення колишніх часів, жалівся, що п'ємонтський уряд, відколи їх схопили за рукав масони штибу Д'Адзельо та Кавура, перетворилися на сатанинську Синагогу.
— Ти усвідомлюєш, хлопче, що закони цього Сіккарді скасовують так звані привілеї духовенства. Нащо відміняти право прихищати людей у священних місцях? Чи, може, у церкви прав менше, ніж у жандармерії? Нащо відміняти церковний суд над тими, хто вчинив карні злочини? Може, церква не має права судити своїх? Нащо відміняти церковну цензуру у пресі? Чи тепер кожен може без угаву казати те, що заманеться, не поважаючи ані віри, ані моралі? А коли наш архієпископ Фальконе наказав туринському духовенству не дотримуватися цих заходів, то його засудили як злочинця до року ув'язнення! А зараз ми дожилися до того, що нами командують ордени старцювальників та споглядальників, усього з шість сотень священиків. Держава відчужує їхні багатства, запевняючи, що воно піде на сплачення платні приходським священикам, але якщо порахувати добро всіх тих орденів, то набіжить сума, яка вдесятеро, де там — у сотні разів перевищить загальну суму платні по всій державі; уряд витратить ці кошти на державні школи, де вчитимуть того, що біднякам геть не згодиться, а як згодиться, то лише для вимощення бруківки у гетто! І все це прикриваючись гаслом «Вільна церква у вільній державі», у державі, де єдиний, хто насправді вільний, — то це держава, яка вільна зловживати своїм становищем. Справжня свобода — це право людини йти за законом Божим і заслужити собі рай або пекло. А зараз під свободою розуміють право обирати собі те, у що вірити й про що думати, як тобі заманеться, коли й одне й інше варте одне одного, — і державі байдуже, чи ти масон, чи християнин, чи юдей, чи послідовник Великого Турка. Саме так правда стає байдужою.
— Отак, сину мій, — журливо заговорив якось увечері дід, через свій маразм уже плутаючи мене зі своїм сином, важко дихаючи, зі стогоном, — зникають з лиця землі лютеранські каноніки, каноніки спільноти Сант-Еджидіо, монахи ордену братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель та братів з ордену босих кармелітів, монахи-картезіанці, бенедиктинці з абатства Кассіно, цирсианці, олівети, відлюдники Святої Марії з Паоли, францисканці, капуцини, облати Святої Марії, монахи ордену Святої Марії Милосердної, служителі Святої Марії, монахи спільноти Страстей Христових, домініканці, ораторіанці, а разом з ними сестри Клариси, сестри-розп'ятниці, сестри бенедиктинки-селестинки, монашки ордену Благовіщення Богоматері, монашки-баттистинки.
А потім, читаючи цей перелік, немов молитву, чимраз швидше й швидше, ніби забувши набрати у груди повітря, він виклав на стіл циветту: із беконом, маслом, борошном, петрушкою, півлітрою барбери, кролячим м'ясом, порізаним на великі шматки, завбільшки з яйце, укупі з серцем та печінкою, невеличкими цибулинками, сіллю, перцем, спеціями та цукром. Він уже майже втішився, але в якусь мить, широко розплющивши очі, ледь чутно відригнувши, згас.
Дзиґар пробив північ, нагадуючи мені, як довго я вже пишу, майже без упину. Наразі, як би я не старався, я вже не можу пригадати нічого, що відбувалося у роки по смерті діда.
У мене паморочиться в голові.
Уночі 27 березня 1897 року
Даруйте мені, капітане Симоніні, що встряю у ваш щоденник, який я не міг не прочитати. Але ж я не з власної волі прокинувся сьогодні вранці у вашому ліжку. Ви вже второпали, що я (принаймні сам себе ним вважаю) — абат Далла Піккола.
Я прокинувся у чужому ліжку, у незнайомому помешканні, не знайшовши жодного сліду ані своєї сутани, ані перуки. Поряд з ліжком знайшлася лише накладна борода. Яка ще накладна борода?
Кілька днів тому зі мною вже траплялося, що я прокидався, не розуміючи, хто я, тільки тоді це відбувалося у моїй власній оселі, а от сьогодні зранку я прокинувся в чужій. У мене було таке відчуття, ніби на очах гнійники. Болів язик, наче я його собі прикусив.
Визирнувши у вікно, я зрозумів, що воно дивиться на завулок Мобер, котрий розташований за рогом вулиці Метр-Альбер, де мешкаю я.
Я почав порпатися по всій квартирі, в якій, як виявляється, мешкає мирянин, вочевидь, той, якому належить накладна борода, а отже (пробачте вже мені), людина сумнівних моральних принципів. Я пройшов у кабінет, обставлений дещо хвалькувато; за завісою у глибині кімнати я побачив маленькі дверцята, крізь які потрапив до коридору. Коридор видавався театральними лаштунками, де було повно костюмів та перук, і був точнісінько такий, як той, де я кілька днів тому знайшов свою сутану. Тепер я зрозумів, що цей коридор, яким я пройшов того дня у зворотному напрямку, веде до моєї оселі.
На моєму столі я знайшов купу списаних нотатками аркушів, які, якщо вірити вашому відтворенню подій, я певно зробив 22 березня, коли я, так само, як і сьогодні вранці, прокинувся безпам'ятним. І що означає, питався я, мій останній запис, який я зробив того дня, про Отьой та Діану? Яку ще Діану?
Кумедно. Ви гадаєте, що ми двоє — одна особа. Однак у вас чимало спогадів про своє власне життя, а от я про себе знаю дуже мало. І якщо вірити вашому щоденнику, ви про мене нічого не знаєте, а ось я, здається, навпаки, пригадую про вас багацько, і — який збіг — саме про той час, про який, здається, ви анічогісінько не змогли пригадати. Тож тепер я маю сказати, що, позаяк у мене про вас стільки споминів, я — це ви?
А може, й ні, можливо, з якоїсь незбагненної причини у нас ніби співжиття, врешті, я священик, тож можу знати про вас те, що, під таємницею сповіді, ви самі мені розповіли. То я той, хто замість лікаря Фройда витяг з вашого нутра те, що ви бажали залишити там навіки похованим, а ви цього навіть не підозрюєте?
Хай там як, а мій обов'язок як священика — розповісти вам про те, що сталося після смерті вашого вельмишановного дідуся, й про те, що Господь благословив його праведним спокоєм. Звісно, якби ви у цю мить віддали Богові душу, то Він би не обдарував її цим спокоєм, адже мені здається, що ви ставитеся до собі подібних геть не по-доброму, й саме тому ваша пам'ять не хоче повертати вам спогади, які не роблять вам честі.
Утім, Далла Піккола розповів Симоніні лише доволі куценьку черговість фактів, записаних дрібним почерком, який так відрізнявся від руки самого Симоніні; проте ці факти стали для Симоніні ніби вішалкою, на яку він вішав хмару тих образів та слів, які раптово виринали у його свідомості. Оповідач намагатиметься переказати це, чи то пак до пуття все розширити, аби ця гра спонукань та відповідей стала більш логічною й аби не нав'язувати читачеві лицемірно-доброчесний тон, яким абат, нагадуючи, занадто улесливо докоряв своєму альтер еґо за огріхи.
Здається, що Симоніні не надто приголомшило ані те, що розігнали орден босих кармелітів, ані навіть те, що відійшов його дід. Можливо, він і був прив'язаний до діда, але, проживши дитинство та юність у домівці, яку, здається, придумали саме для того, щоб гнітити його, де дід та його вчителі у чорних сутанах тільки й робили, що вселяли хлопцеві недовіру, злість та образу на світ, Симоніно все менше й менше був спроможний виплекати у собі будь-які інші почуття, окрім підозріливого себелюбства, яке помалу набуло спокійної безсторонності філософського судження.
Позбавившись клопотів, пов'язаних з дідовим похороном, на який прийшов дехто з найповажніших представників духівництва й кращі із шляхетних посланців п'ємонтського товариства, що були пов'язані з Ancien Régime, Симоніно звернувся до такого собі Ребауденґо — чоловіка, який здавна був їхнім сімейним нотаріусом, котрий прочитав заповіт, за яким дід залишав онукові все своє майно. Тільки от, повідомив нотаріус (неабияк з того тішачись), через те, що старий постійно брав заставу, та через кілька невдалих інвестицій від того майна майже нічого не лишилося, хіба будинок з усім умеблюванням, яке, втім, уже давно мало відійти кредиторам, але з поваги до такого вельмишановного добродія дотепер ніхто його звідти не забирав, однак тепер на онука вони не зважатимуть.
— Бачте, адвокате, зараз уже не те, що колись було, і навіть уродженці шляхетних родин мають гнути спину задля того, щоб мати роботу. І якщо буде Ваша ласка пристати на мою пропозицію, хоч, щиро кажучи, й принизливу, я б міг запропонувати Вам місце у себе, мені б згодився молодий помічник із хоч якеньким знанням права, звісно, я не в змозі платити вам стільки, скільки варті ваші здібності, але цієї суми стало б вам, аби винайняти іншу оселю й жити скромно, але гідно.
Симоніно враз утямив, що нотаріус прикарманив чимало з того, що дід вважав утраченим через свої необережні іпотеки, але не міг цього довести, та й мав якось виживати. Він переконав себе, що, працюючи пліч-о-пліч з нотаріусом, він колись зможе віддячити тим же карбом, забравши назад усе, що той, безсумнівно, вкрав. Тож він призвичаївся мешкати у парі кімнатчин на вулиці Барбаро, заощаджувати на відвідинах усіляких ґенделиків, де збиралися його товариші, що теж прийшли працювати до Ребауденґо — жадібного, владного, недовірливого чоловіка, який ураз перестав звертатися до нього «адвокате» чи «ви», звучи просто «Симоніні», аби хлопець знав, хто тут хазяїн. Утім, пропрацювавши кілька років табеліоном (так зазвичай називали цю роботу), Симоніно набрався юридичного досвіду, й хазяїн, хоч і з пересторогою, та почав йому довіряти, а хлопець уторопав, що нотаріус головно займався не стільки безпосередньо нотаріальними справами, як йому годиться, — завіренням заповітів, дарчих, угод купівлі-продажу та інших контрактів, скільки завіренням заповітів, дарчих та угод купівлі-продажу, яких ніколи на світі не існувало. Іншими словами, нотаріус Ребауденґо за пристойну платню складав фальшиві акти, підробляючи, де потрібно, чужі почерки й забезпечуючи свідків, яких вербував у шинках неподалік.
— Щоб ти знав, Симоне, — пояснював він, уже називаючи хлопця на «ти», — я не роблю фальшивок, а створюю нові копії документів, які або ж загубили, або ж просто випадково ніколи не складали, але вони могли й мали б існувати. Я б підробив документ, якби склав свідоцтво про народження, в якому б зазначалося, даруй мені за приклад, що ти син шльондри з Одаленґо Пікколо (чоловік загигикав, зробивши таке припущення). Я б ніколи не наважився на злочин, бо я людина честі. Але припустімо, якийсь твій ворог — це я так, для прикладу, — заявляє права на твій спадок, а ти впевнений, що він не син ані твоєму батькові, ані матері, а що його мати — куртизанка з Одаленґо Пікколо, а він просто загубив своє свідоцтво про народження, щоб мати змогу претендувати на твій спадок, то хіба ти не прийшов би до мене, аби я зробив нове свідоцтво, щоб ти міг збити лиходія з пантелику; таким чином я, створивши свідоцтво про те, що й так, як ми знаємо напевне, є правдою, допоможу правді взяти гору й не матиму докорів сумління.
— Але як же ви дізнаєтеся, чий насправді той тип син?
— Але ж ти сам мені сказав, ти ж його добре знаєш.
— І ви мені повірите?
— Я завжди вірю своїм клієнтам, адже допомагаю завжди лише людям честі.
— А якщо клієнт збрехав?
— Отож, то він учинив гріх, а не я. Якщо я ще розмірковуватиму над тим, що мої клієнти можуть виявитися брехунами, то не займатимуся цією справою, адже вона ґрунтується на довірі.
Симоніні зовсім не був певен, що справу, якою займається Ребауденґо, інші б вважали чесною, але відколи йому відкрили секрети цієї науки, він уже не раз фальшував документи, й незабаром, перевершивши свого вчителя, відкрив у собі феноменальні здібності до підробки чужих почерків.
Крім того, нотаріус, чи то ніби вибачаючись за свої слова, чи то визначивши вразливе місце свого співробітника, частенько запрошував хлопця до «Камбіо» (туди навіть Кавур ходив) і посвятив його в секрети фінанцієри: поєднання півнячих гребенів, потрухів, телячих мізків та яєчок, яловичого філе, білих грибів з половиною келиха марсали, борошном, сіллю, олією й маслом, а щоб усе стало трішки терпкуватим — слід додати чарівну краплинку оцту, та для того, щоб насолодитися стравою сповна, вони мають вдягтися так, як того вимагає їхня репутація, — у сюртук, чи то редингот, байдуже, як називати.
Імовірно, попри батьківські заклики, Симоніно не набрався героїзму та жертовності, та за такі вечори хлопець був готовий служити своєму роботодавцю хоч до скону — принаймні, як побачимо згодом, ребауденґового, як не власного.
Тим часом зарплатня Симоніно, хоч і помалу, зросла ще й тому, що його роботодавець почав страшенно швидко старітися: у нього погіршувався зір, тремтіли руки, тож незабаром хлопець став для старого незамінним. Однак саме через те, що зараз Симоніні міг дозволити собі більше комфорту, не маючи сил відмовитися від найвідоміших туринських ресторацій (ох, яка ж то смакота — аньолотті по-п'ємонтськи: з начинкою з печені з білого та червоного м'яса, вареною яловичиною, курятиною без кісточок, головчастою капустою, тушкованою у печені, чотирма цілими яєчками, пармезаном з Реджіа-Емілії, мускатним горіхом, сіллю та перцем, під соусом з поливки з-під печені, змішаної з маслом, зубчиком часнику та гілочкою розмарину), тож, аби вдовольнити те, що вже ставало для юнака найсильнішою й найсуттєвішою пристрастю, молодий Симоніні не міг ходити туди в дранті, а отже, що більше росли його можливості, то більшими були хлопцеві запити.
Працюючи у нотаріуса, Симоніні зрозумів, що той не лише виконує конфіденційні замовлення своїх приватних клієнтів, а й, мабуть, заради прикриття, якщо раптом про якийсь з аспектів його не зовсім чесної діяльності стане відомо владі, іноді надавав послуги представникам карної поліції, позаяк, як він говорив, часом, щоб винести підозрюваному правильний вирок, треба надати суддям який-небудь задокументований доказ того, що поліціянти не висмоктали свої висновки з пальця. Отак він почав спілкуватися з непевними особистостями, яких сам нотаріус називав «добродії з Кабінету», й не треба бути надто кебетливим, аби здогадатися, що йшлося про таємні справи, якими займався уряд.
Одним з цих людей був кавалер Б'янко, котрий якось заявив, що надзвичайно задоволений тим, як Ребауденґо зробив один неспростовний документ. Вочевидь, чоловік був з тої когорти, що, перш ніж зав'язати з кимось знайомство, дізнається про цю людину якнайправдивішу інформацію, позаяк одного дня він, відтягнувши Симоніні убік, спитав, чи той ще відвідує «Caffè Bicerin», позвавши хлопця туди, як він висловився, «для приватної розмови». А тоді сказав таке:
— Любий наш адвокате, ми чудово знаємо, що ви — онук щиро вірного підданого Його Величності, а тому отримали правильну освіту. Ми навіть знаємо, що ваш дорогий батько поклав життя за те, що ми теж вважаємо ділом праведним, навіть попри те, що зробив він це, як би то краще висловитися, занадто випереджаючи події. Тож ми розраховуємо на вашу щирість та прагнення до співпраці, навіть усвідомлюючи, що ми надто поблажливі до вас, адже вже давно могли притягти вас та нотаріуса Ребауденґо до суду за не надто вже схвальні справи. Ми знаємо, що ви зустрічаєтеся зі своїми друзями, колегами, духовними товаришами, як же ж бо це, — мацціанцями, ґарібальдійцями, карбонаріями. Це, видається, цілком природна річ для молодих поколінь. Але ось у чому заковика: ми не хочемо, щоб ці молоді люди капризували, принаймні не раніше, ніж це буде корисно й слушно. Наш уряд дуже стурбований тією божевільною витівкою, яку утнув той Пізакане, котрий кілька місяців тому сів на борт разом з іншими двадцятьма чотирма бунтівниками й, висадившись у Понці, почав розмахувати триколором, допоміг утекти з-під варти трьом сотням в'язнів і поїхав у містечко Сапрі, сподіваючись, що місцеві зустрінуть його вже озброєними. Прихильники називають його чоловіком хоробрим, скептики — дурнем, а насправді його обдурили. Ті невігласи, яких він хотів звільнити, зарізали його разом зі своїми. Бачте, куди можуть завести добрі наміри, якщо не оцінювати реальний стан речей.
— Розумію, — відповів Симоніні. — Але чого ви від мене хочете?
— Справа ось у чім. Якщо ми хочемо вберегти цих молодиків від помилок, то найкращий спосіб зробити це — посадити їх на деякий час у в'язницю за звинуваченням у зазіханнях на державний лад, а пізніше, коли дійсно знадобляться хоробрі серця, — звільнити. Треба заскочити їх за неспростовними змовницькими діями. Ви, певна річ, знаєте, кому з командирів вони довіряють. Достатньо, щоб вони отримали наказ від одного зі своїх командирів зібратися у певному місці, повністю озброєними, прихопивши з собою кокарди, стяги та інші свої цяцьки, за якими видно, що це — озброєні карбонарії. Приїде поліція, всіх арештує, та й по всьому.