— Але якщо я буду разом з ними, мене теж арештують, а якщо ні — то вони вмить утямлять, що зрадник саме я.
— Е ні, любий мій пане, ми ж не настільки недалекоглядні, аби цього не передбачити.
Як побачимо з часом, Б'янко дійсно про все гарно продумав. Але наш Симоніні теж неабияк умів розкидати розумом. Отож, уважненько вислухавши, що йому пропонують, Симоніно вигадав собі незвичну винагороду, тут-таки й розповівши Б'янко, яким саме він бачить вияв королівської щедрості.
— Бачте, кавалере, нотаріус Ребауденґо накоїв багацько незаконних речей ще до того, як я почав на нього працювати. Достатньо, щоб я знайшов кілька таких справ, які мають вагомі задокументовані докази і до яких непричетна жодна справді важлива особа, а лише дехто, хто вже віддав Богові душу, а потім я передав би, з вашою допомогою, звісно, анонімно, документи, які доводять провину, в державні судові органи. Цього вам стане для того, щоб звинуватити нотаріуса у неодноразовій підробці державних актів і надійно сховати його на розумний термін, якого старому цілком вистачить, адже природа бере своє, й брати їй лишилося недовго, з огляду на те, в якому старий зараз стані.
— А що потім?
— Потім, щойно нотаріус втрапить за ґрати, я пред'явлю документ, датований кількома днями до арешту, який засвідчуватиме, що, вже виплативши старому всі внески, я придбав у нього практику, яка тепер офіційно належить мені. Що ж до грошей, які фігуруватимуть у якості оплати, то всі подумають, що я отримав великий спадок від діда, адже єдина людина, котра знає правду, — це Ребауденґо.
— Цікаво, — відповів Б'янко. — Але суддя спитає, що сталося з грошима, які він від вас отримав.
— Ребауденґо не довіряє банкам, тому ховає гроші у сейфі в кабінеті, і, звісно, я знаю, як його відчинити, адже, повертаючись до мене спиною, він думає, якщо мене не бачить, то я не розберу, що він робить. Тоді юристи якимось чином відкриють сейф і побачать, що він порожній. Я б міг засвідчити, що Ребауденґо зробив пропозицію так несподівано, що я сам був здивований тим, наскільки мізерну ціну він правив, запідозривши, що у нього були причини, щоб покинути свої справи. Окрім спорожнілого сейфа, у каміні знайдуть купу попелу, й хтозна, що саме там палили, а ще у шухлядці столу лежатиме лист з готелю в Неаполі, в якому підтверджуватиметься бронювання номера. Тоді вже стане цілком зрозуміло, що Ребауденґо був свідомий того, що за ним стежать органи правосуддя, й хотів від них сховатися, поїхавши насолоджуватися своїми статками до Бурбонів, куди вже, мабуть, перевів свої грошенята.
— Але коли в присутності судді його спитають про цю угоду, він заперечуватиме…
— Бозна, скільки ще він усього заперечуватиме, тож великої довіри до нього не буде.
— Ви дуже передбачливо все спланували. Адвокате, ви мені до вподоби. Ви меткіший, зацікавленіший, рішучіший за Ребауденґо, а також, як би це мовити, значно багатогранніший. Отже, спочатку ви допоможете нам у справі з карбонаріями, а потім ми візьмемося за нотаріуса.
Арешт карбонаріїв виявився дитячою забавкою, хоча насправді дітьми були якраз ці ентузіасти, котрі лише у своїх найпалкіших мріях були карбонаріями. Симоне вже давно, хоч спочатку лише через марнославство (адже знав, що кожне його викриття спишуть на інформацію, яку він дізнався від свого батька-героя), розпатякував про карбонаріїв усілякі вигадки, які йому розповідав отець Берґамаскі. Єзуїт безугавно застерігав його від махінацій карбонаріїв, масонів, мацціанців, республіканців, юдеїв, замаскованих патріотами, які, ховаючись від поліції та всього світу, видають себе за торгівців вугіллям, збираючись у різних потаємних місцях під приводом проведення своїх комерційних операцій.
— Усіма карбонаріями керує «Альта Вендіта», що складається з сорока чоловік, здебільшого (як жахливо про таке казати) то цвіт римських патриціїв і, певна річ, серед них є євреї. Очолював її Нубіус, шанований пан, чиєї корумпованості стало б на ціле довічне ув'язнення, але, дякуючи своїй репутації та щастю, він у Римі зробив собі таке становище, що був поза всілякими підозрами. У Парижі Буонаротті, генерал Лафайєт чи Сен-Симон радилися з ним, як з Дельфійським оракулом. З Мюнхена, як і з Дрездена, з Берліна, як і з Відня чи Петербурга, керівники головних «Вендіт» — Тшарнер, Хейман, Якобі, Ходзко, Лєвін, Муравйов, Штраус, Паллавічіні, Дрістен, Бьом, Басьяні, Опенгейм, Клаус та Каролус, питали у нього, що робити далі. Нубіус стернував «Вендітою» майже до самого 1844-го, поки його хтось не отруїв. Не думайте, що це ми, єзуїти. Підозрюють, що це був Мацціні, який прагнув, та й наразі за допомогою юдеїв прагне очолити всю карбонаріївську організацію. Наступником Нубіуса став Малий Тигр, єврейчик, який, як і його попередник, безугавно бігає туди-сюди, аби відправити своїх ворогів на Голгофу. Однак хто входить до «Альта Вендіти» й де вона знаходиться, тримають у таємниці. Ложі теж не мають про це знати, адже «Вендіта» є їхнім дороговказом і спонукою. Самі сорок членів «Вендіти» ніколи гадки не мали, звідки прийде наказ, який треба буде передати комусь чи виконати самим. А ще кажуть, що єзуїти — раби тих, хто стоїть вище за ієрархією. Це карбонарії — раби свого володаря, який не показується їм на очі, може, якийсь старець, що диригує цією підземною Європою.
Симоне перетворив Нубіуса на свого героя, майже на чоловічий варіант Бабетти Інтерлакен, й оправив у епічну поему те, що отець Берґамаскі розповів йому як готичну новелу. Симоне заворожував Нубіусом своїх товаришів, щоправда, не згадуючи про те, що він уже давно помер.
Аж ось одного дня він показав листа, зробити якого йому не коштувало жодних зусиль, у якому Нубіус повідомляв, що незабаром у всьому П'ємонті, у місті за містом відбудуться повстання. У загону, який очолював Симоне, було складне й водночас захопливе завдання. Якщо вони визначеного ранку зберуться у дворищі шинку «Золотий рак», то побачать там шаблі, рушниці та чотири вози, повні старих меблів та матраців, озброївшись якими, вони мають піти до завулку Барбаро й спорудити там барикаду, яка перекриє дорогу до площі Кастелло. І чекати подальших наказів.
Щоб запалити серця двадцятьох студентів, годі було шукати чогось іншого, тож того провісницького ранку вони, зібравшись у дворищі шинку, знайшли у кількох бочках обіцяну зброю. А поки вони роззиралися навколо, шукаючи вози з домашнім приладдям, навіть не подумавши зарядити рушниці, на подвір'я висипало з півсотні жандармів, що тримали в руках наведену на них зброю. Нездатні чинити опір, молодики здалися. У них забрали зброю, наказали йти вперед, стати обличчям до стіни з обидвох боків вхідних дверей. «Вперед, негідники, руки вгору, мовчати!» — горланив насуплений жандарм у штатському.
І хоч здавалося, що змовники зібралися разом майже випадково, двійко жандармів наказали Симоне стати у самісінькому кінці ряду, просто на розі вулички, а потім їх раптом покликав сержант, і вони відійшли до самого входу до дворища. Трапилася слушна нагода. Симоне, повернувшись до товариша, який стояв найближче, щось тому прошепотів. Хлопці кинули погляд на жандармів, що стояли далеченько, а потім умить завернули за ріг і пустилися навтьоки.
— Стріляй, тікають! — хтось прокричав. Утікаючи, хлопці зауважили кроки й вигуки жандармів, які теж завертали за ріг. Симоне почув два постріли. Один з них поцілив у його напарника, але йому було байдуже, чи була та рана смертельною. Йому було досить, що вдруге стріляли у повітря, достоту так, як вони вмовились.
Тоді він повернув на іншу вулицю, потім ще на одну, чуючи здаля крики переслідувачів, котрі, слухаючись наказу, повернули на неправильний шлях. Незабаром він уже проходив площею Кастелло, повертаючись додому, наче пересічний городянин. Для своїх товаришів, яких у цю мить волокли геть, він був утікачем, а позаяк, арештувавши їх цілою юрбою, юнаків відразу поставили обличчям до стіни, то цілком очевидно, що ніхто з представників закону його не впізнає. Тож природно, що й покидати Турин йому не потрібно, й він може продовжити працювати, навіть навідуючись у родини арештованих товаришів, аби розрадити їх.
Тепер нічого не лишалося, як узятися за знищення нотаріуса Ребауденґо, якого здихалися саме так, як планувалося. За рік у в'язниці у старого зупинилося серце, але Симоніні не відчував у тому жодної провини: вони квити. Ребауденґо звів зі світу його діда, а Симоне — його.
Отож, це саме те, що абат Далла Піккола відкрив Симоніні. Те, що ці спогади геть знесилили чоловіка, довів той факт, що його запис у щоденнику обірвався на недописаній фразі, ніби, пишучи, він несподівано став розпливатися.
28 березня 1897 року
Пане абате!
Кумедно, що те, що мало б бути щоденником (який читає лише той, кому він належить), перетворюється на обмінник повідомленнями. Ось я пишу вам листа й певен, що якось, мимохідь зазирнувши сюди, ви його прочитаєте. Ви забагато про мене знаєте. Ви надзвичайно неприємний свідок. До того ж — надто суворий.
Звісно, я визнаю, що зі своїми друзяками, запеклими карбонаріями, як і з нотаріусом Ребауденґо, я поводився не так, як Ви наставляєте у своїх проповідях. Утім, погляньмо правді у вічі: Ребауденґо був негідником, отож усе, що я накоїв після знайомства з ним, гадаю, було лише обшахраюванням негідників. Що ж до тих хлопчиків, то вони були фанатиками, а фанатики — то світова негідь, через хисткі принципи, за які вони фанатіють, вони власними руками творять війни та революції. А позаяк я вже давно втямив, що фанатики з цього світу ніколи не зникнуть, то чому б не отримати користь з їхнього фанатизму.
Отож, якщо дозволите, я повернуся до власних спогадів. Пригадую, як керував конторою покійного Ребауденґо, й у тому, що я вже тоді клепав фальшиві документи, немає нічого дивного, адже саме цим я займаюся наразі у Парижі. А зараз я бачу перед собою кавалера Б'янко. Одного дня він повів таку розмову:
— Бачте, адвокате, попри те, що єзуїтів вигнали з Сардинського королівства, всім відомо, що вони й надалі продовжать свою справу, діючи як адепти під удаваною личиною. Таке відбувається у всіх країнах, куди їх вирядили, й мені нещодавно показали надзвичайно кумедну карикатуру з однієї іноземної газети: щороку єзуїти вдають, що прагнуть повернутися у рідну землю (вочевидь, на кордоні їх зупиняють), аж поки не втямлять, що вже мають братів у цій країні, й вони розгулюють у сутанах інших орденів без жодних запобіжних заходів. Отже, вони є всюди, а ми маємо знати, де саме. Наразі нам відомо, що відколи утворилася Римська республіка, декотрі з них відвідують маєток вашого вельмишановного діда. І нам видається малоймовірним, щоб ви не зав'язали знайомство з кимось із них, тож ми просимо вас прослідкувати чутки й плани, оскільки, на нашу думку, у Франції орден знову набрав впливу, й те, що коїться там, цілком імовірно, станеться і в Турині.
Б'янко помилявся щодо того, що я маю стосунок до доброчесних отців, однак я отримував про них достовірні відомості з надійного джерела. У той період Ежен Сю опублікував свій останній шедевр «Таємниці народу», який дописав просто перед смертю у вигнанні у містечку Аннесі у Верхній Савойї, позаяк довгий час підтримував соціалістів і був палким противником влади й проголошення імперії Луї Наполеоном. З огляду на те, що через закон Р'єнсі фейлетонів більше не публікували, останній роман Сю вийшов окремими випусками, і кожен з них у П'ємонті також піддали жорсткій цензурі, тож умудритися зібрати їх усі докупи було надзвичайно важко. Пригадую, мені було до смерті нудно читати ту бридку історію про родини Франкі та Ґаллі, що жили ще до правління Наполеона III. У книзі родина Франкі була справжніми гнобителями, а Ґаллі всі як один — соціалісти ще з часів Верцингеторикса, однак Сю, як і всі інші ідеалісти, вже був у полоні єдиної своєї пристрасті.
Безперечно, останні розділи він дописував у вигнанні, коли Луї Наполеон уже помалу захоплював владу, перетворюючись на імператора. А щоб показати, які мерзенні у нього плани, Сю спала на думку геніальна ідея: позаяк з часів Французької революції найбільшим ворогом Французької республіки були єзуїти, то не лишалося нічого іншого, як показати, що Луї Наполеон захоплює владу за заохоченням та настановами єзуїтів. Єзуїтів справді ще після Липневої революції 1830-го вигнали й із Франції також, та вони досі таємно були в країні, а відколи Луї Наполеон почав своє сходження до влади, ставлячись до них поблажливо, аби не зіпсувати стосунки з папою, їх навіть побільшало.
Отож у романі було наведено довжелезний лист падре Родіна (про котрий уже писалося в «Агасфері») Ротану, генералу єзуїтського ордену, в якому до цяточки розкривалася їхня змова. У романі є найсвіжіші події повстання соціалістів та республіканців проти державного перевороту, тож складається враження, що те, що дійсно зробить Луї Наполеон, у листі описується так, ніби все ще тільки планується. Отож, коли читач читає про те, що вже здійснилося, пророцтво видається ще більш приголомшливим.
Певна річ, мені відразу спав на гадку початок «Джузеппе Бальзамо» Дюма: варто лишень замінити Гору Грому якоюсь більш звичною для попів місциною, хоч би монастирською криптою, зібрати у ній разом не масонів, а синів Лойоли, котрі поз'їжджалися докупи з цілого світу, а замість Бальзамо неодмінно має проказувати слово Родін — і ось вам древній змовницький сценарій, адаптований під наші дні.
Ось звідки у мене з'явилася думка про те, що я міг би продати Б'янко не лише плітки, позбирані з миру по нитці, а цілий документ, який я буцімто поцупив у єзуїтів. Звісно, треба буде дещо змінити: викинути Родіна, в якому хтось міг би впізнати книжкового героя, замінивши його на падре Берґамаскі, який уже бозна-де дівся, але комусь у Турині його ім'я обов'язково буде знайомим. Крім того, коли Сю писав свій роман, генералом ордену ще був Ротан, а зараз, за чутками, на його місце став такий собі падре Бекс.
Треба, щоб документ вважали майже дослівним цитуванням надійного джерела, але у жодному разі не шпигунського (адже всі знають, що єзуїти ніколи не зрадять своє Товариство), а радше, скажімо, всі б думали, що то якийсь дідів старий друг, який відкрив йому все це як доказ величі й могутності свого ордену.
Я хотів був приплутати туди ще й євреїв, як данину дідовій пам'яті, але Сю нічого про них не писав, а приплести їх до єзуїтів я не зміг ніяким боком, утім, у ті часи у П'ємонті євреї взагалі мало кого цікавили. Не треба членам уряду забивати голову зайвою інформацією, їм потрібні думки прості й зрозумілі, чорне та біле, хороші й погані хлопці, й бажано, щоб поганець був лише один.
Проте я не хотів відмовлятися від наміру вплутати у справу євреїв, тож я послався на них задля антуражу. Таким чином, я просто намагався викликати у Б'янко підозри щодо юдеїв.
Я переконався, що тим, що трапилось у Парижі, ба навіть гірше — у Турині, можна було б керувати. Я лише мав зібрати своїх єзуїтів у такому місці, до якого навіть п'ємонтським секретним службам важко буде дістатись і про яке вони чули лише за чутками. Тоді як єзуїти — всюди; спрути Господні, вони дісталися своїми покрученими щупальцями навіть протестантських країн.
Той, чия робота полягає у фальшуванні паперів, має підтверджувати свої підробки документально, саме тому я відвідую бібліотеки. Бібліотеки — то неймовірна штука: часом здається, ніби стоїш на вокзальній платформі і, читаючи з книжкових сторінок про екзотичні місця, подорожуєш далекими країнами. Так я в якійсь книзі знайшов чудові гравіювання про єврейське кладовище у Празі. На незначній території лежить майже дванадцять тисяч занедбаних надгробків, але насправді поховань там, певно, набагато більше, оскільки за декілька століть їх укрило не одним шаром землі. Коли цвинтар було покинуто, хтось попіднімав могили разом з надгробками, тож тепер вони стирчать з-під землі, ніби безладне нагромадження могильних каменів, що понахилялися вусібіч (чи, може, то євреї, від природи начисто позбавлені відчуття краси й порядку, самі їх так повстромлювали).
Це місце здавалося мені слушним ще через свою невідповідність: чому б це єзуїти збиралися у священному для юдеїв місці? І яку владу мали над цим забутим людьми й, найімовірніше, недоступним місцем? На жодне з цих питань відповіді немає, й саме завдяки цьому в мою розповідь повірити було б легше, адже я знаю, що Б'янко має непохитну віру в те, що якщо факти скидаються на правду і їх можна легко пояснити, значить, уся історія — вигадка.
Мені, як здібному учневі Дюма, подобалося змальовувати ту ніч та їхнє бенкетування похмурими й жаскими, описувати поховальну територію, ледь освітлену чахлим місячним серпом, та єзуїтів, що стоять напівколом у своїх старих капелюхах з широкими полями, і від того згори здається, що земля кишить тарганами. Чи розповідати, як злостиво шкірився Бекс, виголошуючи темні наміри цих ворогів людства (у цю мить дух мого батька радітиме у небесній височині, та де там — у пекельних глибинах, куди, гадаю, Господь кидає всіх мацціанців та республіканців), викриваючи потім усіх мерзенних посланців, що роєм розсипаються вусібіч, аби повідати своїм родам, розкиданим по цілісінькому світові, новий бісівський план завоювання світу, ніби зловісне птаство, що здіймається, щойно займеться блідий світанок, аби довершити цей нічний шабаш.
Утім, розповідь моя, як справжня секретна доповідь, має бути кострубатою й викладати лише найсуттєвіше, адже, як відомо, поліцейські агенти не вельми грамотні у письменництві й не осилять більше двох-трьох сторінок.
Отже, моє уявне джерело розповіло, що тієї ночі члени Товариства з різних країн світу зібралися в Празі, аби вислухати падре Бекса, який представив усім присутнім отця Берґамаскі, котрий завдяки кільком сприятливим збігам обставин став радником Луї Наполеона.
Пославшись на накази ордену, вірність котрим виказує Луї Наполеон, отець мовив:
— Мусимо відзначити те, як хитромудро Бонапарт ошукав революціонерів, удаючи, що пристає на їхні погляди, те, як хвацько він змовився проти Луї Філіпа, підтримуючи повалення влади тих безбожників і вірність нашим порадам, коли він на виборах 1848-го, аби його обрали президентом Республіки, постав перед виборцями, як щирий республіканець. Не варто забувати ще й те, яким був внесок Луї Наполеона у знищення Римської республіки й відновлення Святійшого папи на Папському престолі.
— Наполеон збирався, — вів далі Берґамаскі, — знищити соціалістів, революціонерів, атеїстів, філософів і всіх мерзенних раціоналістів, які проголошують суверенність нації, свободу слова, релігійну, політичну та соціальну свободу, зібрати законодавчі збори, заарештувати, прикриваючись змовою, народних представників, оголосити в Парижі облогу, дозволити розстрілювати без суду людей, яких узяли при зброї на барикадах, відправити найнебезпечніших до Кайєнни, придушити свободу преси й зборів, дати наказ відтягнути збройні сили у фортеці й уже звідти обстрілювати столицю, спопеляючи її, не лишаючи від міста каменя на камені, забезпечивши таким чином тріумф папської католицької церкви на руїнах сучасного Вавилона. Потім скликати людей на всенародне голосування, аби йому продовжили його президентські повноваження на десятиліття, і з часом таким чином перетворити республіку на новітню імперію: всенародне голосування — єдина протидія демократії, позаяк у ньому беруть участь селяни, які ще пильно дослухаються до слів своїх парафіяльних священиків.