Жандарм перестав чухати перенісся і, зупинивши двох солдатів, які йшли з валізками в напрямі вокзалу, сердито зажадав від них перепустки.
А обер-лейтенант з денщиком підійшли до старовинного п'ятиповерхового будинку, його красою і розкішшю колись пишалися усі мешканці цієї вулиці; приїжджим вони так пояснювали, де живуть: «Віа Гегга? Вам треба пройти за ріг і повернути ліворуч… Ви одразу побачите п'ятиповерховий будинок — дуже красивий. Через три будинки від нього перейдете вулицю… Там ми й живемо». А тепер старожили віа Гегга намагалися навіть не дивитися на цей будинок. Він мав назву: «Дойче зольдатенхайм», і мешканці вулиці вважали його найпаскуднішим закутком міста. «Ех, краще б його зовсім не було!» бідкалися бабусі, немовби цей будинок і привів німців у Трієст.
Коли обер-лейтенант і його білявий супутник увійшли в «Дойче зольдатенхайм», літня словенка, яка шкандибала тротуаром, подивилася їм услід зеленуватими сльозливими очима і непомітно плюнула в їхній бік. «Бодай він провалився, цей дім, щоб він завалився на вас, клятих! Коли б не ви, вбивці, мій би Митрій залишився живим!»
З невеличкого вестибюля, такого чистого, що аж блищав, нагору ведуть широкі сходи з позолоченими поручнями. Колони з голубуватого мармуру здаються прозорими, невагомими. Сліпуче сяють велетенські люстри. Звідкись линуть звуки музики і чути шипіння заграної патефонної пластинки. Пахне кухнею. Присадкуватий офіцер, скинувши шинель, пробує дотягнутися до високої вішалки. Повз нього йдуть — навіть не йдуть, а майже біжать — офіціантки в накрохмалених фартухах і мереживних чепцях. Усі вони німкені. В цей дім можуть увійти тільки німці. Присадкуватий офіцер затримує офіціантку, жартома бере її за підборіддя. На обличчі офіціантки терпляча завчена посмішка.
Обер-лейтенант і Малюк зупинилися біля навстіж розчинених дверей першого залу — їдальні для солдатів і нижніх чинів. Тут ще тільки починали збиратися на обід. Кілька солдатів, оточивши патефон, лупали очима на пластинку, наче вони й справді могли побачити красуню, що виспівувала жартівливу пісеньку.
— А вийди-но до нас, фрейлейн! — сказав один із солдатів, а решта вибухнули реготом. Раптом вони помітили, що на них пильно дивляться з-під припухлих повік чорні очі обер-лейтенанта. Солдати завмерли, виструнчились.
Погляд обер-лейтенанта недбало ковзнув по залу, по акуратно застелених столах, по стіні, до якої була приставлена зброя.
Обличчя офіцера було непроникне, холодне, суворе. Солдати не сміли поворухнутися. Вони стояли виструнчені доти, поки обер-лейтенант, повернувшись, не пішов до сходів, що вели нагору. Малюк підморгнув солдатам і подався за офіцером.
На другому поверсі офіцер затримався, окинув поглядом порожній холл, потім зиркнув на Малюка. Малюк мовчки пішов до дивана, що стояв у кутку, на ходу вийняв з нагрудної кишені олівець, у задумі погриз його кінчик, потім витяг із сумки пакунок і поклав у нього олівець. Він повернувся до обер-лейтенанта уже без пакунка, і обидва почали підніматися вище.
На третьому поверсі також панувала тиша. Вхід до залу був щільно завішений важкими темнокоричньовими портьєрами. Обер-лейтенант розсунув їх недбалим жестом.
Сонячний промінь, що пробивався в зал крізь зашторена вінка, освітлював щедро і строго сервіровані столи, кришталеві вази на них і позбавлені смаку старовинні, виконані олією, портрети на стінах. Обер-лейтенант затримав свій погляд на єдиній, вартій уваги картині — славетній гравюрі Дюрера «Голова дівчинки», ширше розсунув портьєри і ввійшов до залу.
Проходячи поміж столами, офіцер уважно вивчав сервіровку, наче хотів переконатися, чи добре все приготовано до обіду. Він помацав пальцем вкладені в склянку салфетки з гофрованого паперу, і губи його на мить затремтіли в пустотливій посмішці.
— Малюк, — голосно гукнув він. — Мені не подобаються ці салфетки. Вони якісь шершаві.
Малюк здивовано роззявив рота, але офіцер сам підійшов до нього й витяг з його сумки чималу пачку паперу.
Вони швидко замінили салфетки на всіх столах і залишили зал, наглухо зсунувши важкі портьєри.
— Тобі не треба помити руки перед обідом, Малюк?
Солдат хитнув головою. Його щока вже не сіпалася.
— Здається, в кінці коридора, — сказав обер-лейтенант.
В кінці коридора на одних з дверей висіла табличка з написом: «Тільки для офіцерів».
Обер-лейтенант і Малюк посторонилися, пропускаючи сухорлявого, сутулого есесівського майора, який виходив з убиральні; вони козирнули йому і зникли за дверима.
Майор хотів було затримати солдата й нагадати йому про напис на табличці, але роздумав: надто багато в нього, Отто фон-Шульца, справ у цьому паскудному місті, щоб витрачати дорогоцінний час на розмови про дисципліну. Та й, кінець кінцем, що він таке зробив, цей білявий солдат? Буває й гірше… Ось, приміром, учора, вперше виїхавши до міста, він побачив двох солдатів, які розмовляли на розі вулиці з кількома мешканцями. Фон-Шульц зупинив машину: «Ви з якої частини?» — «З окремого гірсько-стрілецького батальйону. Патрулюємо». — «Про що розмовляєте?» — «Та ось — Ганс — покрівельник за професією; от і вирішив розпитати, як у них тут виготовляють кольорову черепицю». — «А ви теж покрівельник?» — «Ні, я настройщик роялів».
Довелося на добу відправити на гауптвахту і покрівельника, і настройщика, щоб знали надалі, як треба нести патрульну службу. А скільки зараз в армії таких, як вони! Але не час переучувати цей тупий набрід: ходять, стріляють, здихають — і гаразд. Фон-Шульцу треба берегти себе для більш серйозної місії.
Майор увійшов до залу з низькою стелею. Біля стойки кілька офіцерів дудлили перед обідом вермут.
Біля входу на балкон стояв старий полковник з темночервоною шиєю і неприродно випнутими грудьми. Він акуратно обрізав маленькими ножицями кінчик сигари.
Шульц вийняв запальничку й підніс до сигари вогонь.
— Дякую, — буркнув полковник.
Він цінував вияв поштивості до себе в будь-якій формі й від будь-кого. Щоправда, полковник недолюблював поліцаїв, а охоронні частини, до яких, судячи з нашивок, належав цей майор, були, на думку полковника, поліційними частинами. Та поштивість завжди приємна…
Він пильніше подивився на майора. Брови його трішечки підвелися вгору:
— Фон-Шульц?..
Шульц легенько, з гідністю, вклонився.
— Гм… — посміхнувся полковник. — Я пам'ятаю вас ще безвусим кадетом. Ми бачилися, якщо не помиляюсь, у маєтку вашого батька. Зорова пам'ять рідко коли зраджує мене.
Шульц іще раз легенько вклонився: так, усе це цілком можливо.
— Давно в Трієсті? — поцікавився полковник.
— Тільки що прибув.
— З надзвичайними повноваженнями?
— Ні, всього-на-всього спеціальним помічником начальника гестапо по знешкодженню партизанів у окрузі.
— Що ж, бажаю успіху! — полковник милостиво поплескав його по плечу й додав без всякого зв'язку: — А ваш покійний батько був прекрасний генерал, гм… прекрасний!
Полковник заклав великого пальця за борт кітеля й відійшов до стойки.
В тому, що полковник згадав про фон-Шульца-батька, якого він добре знав, нічого поганого, звичайно, не було. Проте мимохіть зроблений натяк страшенно розізлив Шульца-сина. Він зрозумів, що полковник не так хотів засвідчити повагу до небіжчика, як висловити жаль, — хай прихований, — що фон-Шульц, нащадок старовинного пруського роду, віддав перевагу поліцейській кар'єрі перед військовою…
Шульц зараз охоче б вилаявся вголос.
З тупими і чванливими вояками на зразок полковника йому доводилося стикатися досить часто. Такі вояки переконані, що вони є тією віссю, навколо якої повинен обертатися світ, і являють собою добірну касту, яка збагнула вищу премудрість: штурм, обходи, атаки, «кліщі»…
Густав фон-Шульц, його батько, у свій час був гідним представником цієї касти. Він пишався тим, що в п'ятдесят п'ять років зумів зберегти юнацьку поставу; спав у кабінеті на вузенькому похідному ліжку, взимку і влітку приймав холодний душ і не носив з собою записної книжки: кожну дрібницю пам'ятав.
У їхньому маєтку в північній Прусії на десяти тисячах акрів не було жодного необробленого сантиметра землі, а в холодних і незатишних кімнатах будинку — жодної плямочки на повоскованому паркеті.
Генерал одружився з Ельзою фон-Гаузен, яка влаштовувала його у всіх відношеннях: і знатністю, і зростом, і педантичністю. Ельза народила йому трьох дітей — сина і двох дочок — саме стільки, скільки йому й хотілося.