Він примушував і Отто приймати ранком душ, боляче бив його ребром долоні по спині, коли той зсутулювався, монотонно читав синові вголос праці Клаузевіца і намагався прищепити йому думку, що історія не знає видатніших людей, ніж Фрідріх Перший, Бісмарк, Мольтке.
— Німеччині повинна належати вся планета! — вигукував генерал скрипучим голосом з будь-якого приводу, а часто й без приводу.
Його дивізію дуже пошарпали в Польщі, під Седаном, у Росії.
Чим же він закінчив? У день відречення кайзера генерал перемінив білизну, поголився і в своєму кабінеті всадив собі кулю в скроню.
Отто був не від того, щоб послатися іноді на своє генеалогічне дерево, але тільки тоді, коли це було вигідно.
На вигодах же він розумівся значно краще за свого батечка. Він не був спесивим, не фиркав ображено, як деякі, коли до влади в Німеччині прийшов істеричний і зухвалий єфрейтор. Ображатися тут не було чого — у нього з єфрейтором була спільна мета, спільні інтереси, а на походження, кінець кінцем, плювати. Не ті часи настали: тепер понад усе поважалася сила.
Молодший фон-Шульц продав родовий маєток, а гроші вклав у круппівський концерн. — і вигідно й мороки менше.
Він вступив до націонал-соціалістичної партії, і відтоді з ним почали вітатися першими й старі військові, навіть такі, що мали набагато вищий чин, ніж у нього.
Отто пішов угору. І, до речі, він успішно дотримувався батьківських заповітів — справа тут, звичайно, не в холодному душі і не в ході…
Батечко хотів бачити сина наполегливим? То ж саме наполегливість і впертість дозволяють Отто виконувати на окупованій території найважчі завдання. Треба сподіватися, що він не осоромиться і в цьому Трієсті, навколо якого нишпорять партизани.
Батечко прагнув загартувати своє чадо? Чадо може похвалитися своїм гартом. Він особисто керував розстрілами жителів міст і сіл на Україні, примушував солдатів роздягати трупи, відрізував коси в жінок, а вранці розглядав одежу, дитячі сорочечки, туфлі, костюми, годинники, прикраси з таким виглядом, ніби він стояв перед вітриною універсального магазина.
Батечко вчив його акуратності? Будь ласка. Хіба ж не Отто належить ідея «камери знищення», яку нині застосовують у багатьох концентраційних таборах: ложе для тіла, автоматичний ніж, жолоби для стоку крові. Знайдіть-но що-небудь, зроблене акуратніше!
Генерал добивався, щоб Отто став великою людиною? Що ж, становище людини в суспільстві визначається не кількістю зірок на погонах. Отто вміє орієнтуватися в обстановці і заздалегідь угадувати, на чиєму боці сила. Можливо, завтра чаша терезів переважить не на користь істеричного єфрейтора. Дарма — знайдуться нові сильні люди, з якими йому буде по дорозі…
Наближалася обідня пора.
Офіцери почали переходити до великого залу.
Коли масивний годинник, схований у різьбленій коробці з чорного горіхового дерева, показав дві години, старші чини з німецькою акуратністю і пунктуальністю зайняли свої місця за столами. Заграв невеликий оркестр, забігали офіціантки, заскрипіли стільці, посипалися стримані жарти.
В цей час до залу ввійшли обер-лейтенант і солдат. Офіцер був уже без сумки. Побачивши за одним з найближчих столів вільні місця, обер-лейтенант зробив знак денщикові йти за ним. Вони посідали за стіл. Важка сумка заважала солдатові. Він зняв її з плечей, сховав під стіл і зручніше вмостився на стільці.
— Тут зал для офіцерів, — зауважила сухорлява офіціантка, підійшовши до нього. — Вам — треба зійти на нижній поверх.
— Хай це вирішують самі офіцери, — чемно, але сухо промовив обер-лейтенант.
— Встати! — зненацька пролунав за їхньою спиною пронизливий окрик.
Малюк здригнувся і схопився з місця з такою швидкістю, що важкий стілець, на якому він сидів, гепнувся на підлогу. Багато офіцерів обернулися на шум.
Обер-лейтенант спроквола підвівся і спокійно дивився на високого капітана з випещеним обличчям, з блискучим, немов лаковані туфлі, густо змащеним бріоліном волоссям.
— Як ти посмів прийти сюди?! — несамовито заверещав капітан.
Малюк зблід; у нього почала сіпатися права щока і скривився рот.
— Що?! — знову крикнув капітан, наступаючи на нього. — Ти ще й кривляєшся?
— Пане капітан, — тихо і стримано сказав обер-лейтенант, затуливши собою Малюка. — Я розумію, щока, яка сіпається, — невелика окраса для солдата, якого нещодавно вітав сам рейхсмаршал. Прошу познайомитись, його звати просто Малюк.
— Не розумію! — капітан окинув обер-лейтенанта гордовитим поглядом.
— Малюк врятував мені життя, — вів далі обер-лейтенант. — Коли в повітрі просвистів російський снаряд, він затулив мене своїм тілом. Сам він дістав контузію. Це справжній герой!
— Але це ще не є підставою для того, щоб він сунув свого носа в наші тарілки. Він урятував вам життя? Так ви можете пригостити його в першому-ліпшому трактирі у себе на батьківщині!
Цим капітан, очевидно, хотів сказати, що, судячи з вимови цього офіцера, вони народилися в різних країнах. Капітан підсунув стільця й сів за їхній стіл. Обер-лейтенант поглянув на Малюка, посміхнувся і сказав, поплескавши його по плечі:
— Що ж. Малюк, доведеться тобі, мабуть, залишити нас і спуститися нижче… Ходімо, ходімо. Я влаштую тебе внизу. Боюсь, щоб тебе й там не обидили. Я зараз повернуся, пане капітан.
Капітан промовчав. Коли обер-лейтенант і солдат вийшли з залу, він голосно звернувся до старого, обвішаного хрестами полковника, що сидів за сусіднім столом:
— Як вам подобається цей вискочка?!
— Треба б поговорити з ним, — зауважив полковник. — Після обіду я це зроблю.
— О ні, дозвольте мені самому. Я вже зіпсую йому апетит.
Вони простягнули руки до салфеток, які вклав у склянки Малюк.
І раптом в залі зчинився переполох… Старий полковник помітив, що на його салфетці щось написано… Він розправив зім'ятий папір, начепив окуляри, перебіг написане очима. Потім різко, так, щоб усі почули, наказав:
— Переглянути салфетки на столах!
Музика обірвалася. Зашелестів папір. І кожен, хто був у залі, прочитав на своїй салфетці три слова: «Смерть за смерть!» і внизу підпис: «Народні месники».
Шульц (він щойно ввійшов до залу) взяв салфетку і відчув, як поза шкірою в нього пробіг морозець. «Ого! Вони й сюди пробралися!..»
— Директора! — зарепетував хтось несамовито.
— Зачинити двері, нікого не випускати! — вигукнув полковник.
У залі з'явився смертельно наляканий, круглий, як м'яч, маленький італієць з обрезклим обличчям. Він тільки перелякано запитував:
— Що? Що? Що?..