Прибігли солдати. Прибігли офіціантки. Збіглася вся прислуга «Дойче зольдатенхайм»…
Двері будинку зачинили, поставивши біля них фельджандармів.
Німці підозріливо поглядали один на одного. Почався обшук. Гітлерівців було багато, вони ледве вміщались у велетенському залі…
А вулиці Трієста жили в цю пору звичайним для військового часу життям.
Міський трамвай поволі повз угору. Серед пасажирів був обер-лейтенант і його супутник — білявий Малюк.
Трамвай зупинився, і вони пішли до виходу. Пасажири, посторонившись, дали їм дорогу. Коли повз людей ішов німецький солдат або офіцер, їхні обличчя немов кам'яніли.
Офіцер і Малюк відходили од трамвайних ліній, піднімаючись усе вище й вище, до мальовничих жовтих скель, які колись омивалися хвилями Адріатичного моря.
Зліва відкривався вид на долину. В долині темніли виноградники. Охайні будиночки здавалися звідси зовсім крихітними. А за будинками — скелясті гори, шпилі яких покриті обрідними соснами.
Містечко називалося Опчиною.
Обер-лейтенант і солдат зупинилися біля великої стрімкої скелі.
— Ось що, Васю, — стиха заговорив обер-лейтенант, звертаючись до Малюка. — Що це ти й справді надумався ходити по місту, обнявшись з Анжелікою?
Вася пустотливо посміхнувся:
— Так роблять усі німці.
— Не треба, Васю. Це може викликати в місцевих мешканців неприязнь до Анжеліки. А потім — Анжеліка дуже вродлива, іншим солдатам захочеться наслідувати твій приклад.
Обличчя у Васі стало серйозним, вицвілі брови насупились.
— Гаразд, — сказав хлопець. — Коли так треба, я більше не обніматиму Анжеліку.
«Ще зовсім хлопчисько!» подумав обер-лейтенант. Він вийняв з кишені годинник і глянув на циферблат.
— Дивно… Що б це мало означати?
— А скільки минуло часу?
— Тридцять одна хвилина.
— Треба тридцять.
Вони стривожено перезирнулися.
— Васю! — раптом почувся ззаду гарячий шепіт.
Обидва озирнулися на голос. Неподалік од них стояла схвильована Анжеліка. Щоки її палали. В цю мить вона була прекрасна, як ніколи, — так принаймні здавалося Васі.
— Ну як? — підійшовши до них, спитала Анжеліка.
Обер-лейтенант знову глянув на свій кишеньковий годинник.
— Скільки? — спитав Вася.
— Тридцять три хвилини, — похмуро сказав обер-лейтенант.
Лице Анжеліки потемніло. Вона запитливо позирала то на Васю, то на офіцера.
— Нічого не розумію, — сказав обер-лейтенант. — Ти добре роздавив капсуль у вбиральні?
— Так… тридцятихвилинний… і вклав детонатор у вибухівку…
— Так у чому ж справа? — нетерпляче вигукнула Анжеліка.
— Може, вони звернули увагу на сумку, залишену під столом? — спитав Вася.
— Навряд. Крім того, інші ж порції вибухівки не під столом, а у вбиральні, під диваном, на другому поверсі, за радіатором.
Він не закінчив фрази… До них донісся глухий вибух, подібний до далекого залпу гармат. Усі троє поглянули вниз, у той бік, де розкинулося місто. В районі вулиці Гегга Піднявся стовп жовтуватого диму. Дим почорнів і повільно почав застилати місто. Здавалося, хтось накинув на вулиці зловісне покривало.
— Віва! — дзвінко вигукнула Анжеліка.
Дим, змішаний з пилюкою, поступово розсіювався…
Анжеліка посміхнулася і, стишивши голос, сказала пошепки, ніби відкривала друзям заповітну таємницю:
— А знаєте, товаришу Михайло, як називають вас місцеві жителі? Своїм Спартаком…
Із-за найближчих скель зненацька вигулькнула кремезна постать у сірому пальті і м'якому капелюсі. Одним стрибком вона опинилася біля трьох друзів і потягнула їх за велику прямовисну скелю.
Повз те місце, де вони щойно стояли, важко гупаючи чобітьми, пройшов німецький патруль.
Коли патруль зник, незнайомий обернувся до Михайла й сказав каліченою російською мовою:
— Треба бути трохи обережнішим, хлопче, коли висаджуєш у повітря будинки.
Михайло рвучко випростався.