— Поки що нічого!
— А генеральний штаб?..
— Мовчить!
— Ну й марудяться ж там! А ти чекай. Обридло вже!
— Я ж казав, що ми не сидимо без діла, — зневажливо відповів капітан Георгіу. — Не думай, що цей горішок так легко розкусити. На жаль, я не Шерлок Холмс.
«Ех, скоріше б уже одержати нові розпорядження генерального штабу», — думав капітан, невдоволений словами начальника другого відділу. Та йому й справді було чого сердитись. Безмежна самовпевненість і надмірна гордість капітана Георгіу повністю визначали як його поведінку, так і вдачу, хоч жоден факт життя не давав йому права зневажливо ставитись до інших.
Нічим не примітний юнак з дуже посередніми здібностями, він ледве закінчив військовий ліцей, здобувши звання молодшого лейтенанта. Саме тому й дістав призначення у гарнізон невеличкого містечка. Але молодший лейтенант Георгіу мав одну рису, яку відкрив у собі трохи пізніше, — юначу вроду. Високий, широкоплечий, ставний офіцерик гордовито походжав містечковими вулицями, видзвонюючи острогами. У широкому доломані артилериста він скидався на актора в ролі молодого командира.
Жінки закохувалися в нього без кінця. Завдяки їхній протекції Георгіу переходив з гарнізону в гарнізон, аж поки не опинився в Бухаресті. Тут теж одна жіночка, якась молода генеральша, влаштувала його у військову академію, потурбувавшись і про те, щоб він її успішно закінчив.
Війна застала Георгіу капітаном у штабі. Але, не відзначившись раніше, він не показав себе й у воєнні роки. Завжди тримався осторонь великих подій. А втім, йому довго щастило — в житті не зустрічалось особливих труднощів. Розшуки агента абверу по суті було першим важким завданням, з яким він зіткнувся… Звістку про те, що їм посилають на поміч людину, він сприйняв досить холодно. Таким чином посланець генерального штабу став антипатичним йому ще задовго до своєї появи в штабі дивізії.
Капітан Смеу не помилився. Генерал Попинкаріу справді викликав їх для того, щоб сповістити розпорядження генерального штабу.
— Панове, — заговорив командуючий, коли офіцери посідали, — нещодавно одержано новий наказ генерального штабу. В ньому повідомляється, що до нас скоро прибуде один контррозвідник. Ми повинні влаштувати його в якомусь відділі, але так, щоб це не викликало ні в кого підозри. От я й хочу порадитись з вами, куди нам його краще приткнути. Сам він, цей Уля Михай, у званні капрала-тетеріста. Два дні тому разом з маршовим батальйоном прибув до полку Панайтеску. Що ви пропонуєте, Георгіу?
— Я вважаю, пане генерал, що буде непогано, коли ми прикомандируємо його до четвертого відділу. Пан майор Братоловяну якось скаржився, що в нього обмаль людей.
Генерал замислився.
— Ні, я не можу на це погодитись, Георгіу, — мовив він через хвилину. — Майор Братоловяну, звичайно, здібний офіцер, але надто вже суворий. Його бояться не лише солдати, а й офіцери. Улю Михая він запряже до роботи, як і всіх своїх писарів. А ви розумієте, що посланець генерального штабу повинен мати багато вільного часу. Щоб майор поставився до нього поблажливо, він мусить знати, хто насправді Уля. Однак я не маю такого права… Тільки ми троє та ще начальник штабу знаємо про контррозвідника, більше ніхто… Навіть ваші підлеглі, Георгіу, не повинні нічого підозрівати…
— Розумію, пане генерал.
Звичайно, командир дивізії відкинув цю пропозицію капітана Георгіу через інші, більш важливі причини.
Майор Братоловяну був одним з тих запеклих офіцерів, яких не задовольняла війна з гітлерівцями. Більш рішучі з них, скориставшись досить неясною ситуацією на початку воєнних дій, зрадили й перейшли до німців. Ті, хто цього не зробив, — чи тому, що не трапилось нагоди, чи тому, що звикли до дисципліни і не могли вдатися до ганебної зради, — поки що примирились з своїм новим становищем.
Їх не радували успіхи румунської армії. Звісно, ці офіцери не розкривали своїх думок, бо хоч більшість з них і не розуміла тих бурхливих політичних подій, які відбувались у країні, однак інстинктивно відчувала, що демократичні сили перемагають.
Майор Братоловяну, румунський поміщик, володів землями в долині Яломіци. Брати його були великі торговці лісоматеріалами. Тому він, звісно, не міг радіти цій перемозі. І хоч генерал ще не мав фактів саботування постачання дивізії, однак для більшої певності просив замінити майора. Та зараз йому не хотілось говорити про ці свої сумніви.
— Пане генерал, — промовив капітан Смеу, — дозвольте мені…
— Прошу!
— В інструкції генерального штабу сказано, що шифрувальна група мусить мати шість чоловік. Зараз у мене їх тільки п'ять. Єфрейтора-тетеріста Каменице Раду, нашого шостого шифрувальника, тиждень тому поклали до шпиталю. Пан підполковник медичної служби Стетеску повідомив мені, що його відправлено в глибокий тил. Отож для поповнення групи я прошу прислати Улю до мене.
— Гм! Ваша пропозиція, капітане Смеу, варта уваги! Що ви на це скажете, Георгіу?
— Я підтримую, пане генерал. По-перше, працюючи у капітана Смеу, наш контррозвідник матиме можливість у будь-яку хвилину заходити до шифрувального відділу. По-друге, у нас усі переконані, що шифрувальники завантажені менше, ніж солдати будь-якого іншого відділу. Тому ніхто й не подивується, що Уля тинятиметься без діла.
— Пане генерал, я вважаю, що нам слід зважити лише на перший аргумент капітана Георгіу. Коли ж говорити про чиюсь бездіяльність, то Уля міг би з таким же успіхом працювати і в другому відділі. Нікого з солдатів не здивує, що Уля часто ходитиме без діла. Наскільки мені відомо, чимало наших військових вважають, що саме працівники другого відділу цілими днями нічого не роблять.
Хоч відповідь капітана Смеу і сподобалась генералові, однак він суворо обірвав його:
— Панове, я не просив вас оцінювати роботу наших відділів. Мені й так відома їхня діяльність. А втім, не завжди заслуговує на похвалу той, хто довго длубається в паперах. Давайте ж повернемось до того, що нас цікавить. Отже, ви, Георгіу, не проти, щоб Уля був призначений до шифрувального відділу. Я теж за це, отож капрал-тетеріст Уля Михай працюватиме у капітана Смеу. Якщо агент абверу зумів пролізти в наш штаб, то, значить, він дуже спритний і, напевне, почуває себе в цілковитій безпеці. І ми не новині полохати його. В такому разі Улі і вам, Георгіу, легше буде викрити його. Іншими словами, ви мусите поводитись дуже, обережно. Конкретно, я пропоную осі. що… Вам, Смеу, треба піти до начальника першого відділу і сказати, що я дозволяю поповнити групу шифрувальників. Було б непогано, якби ви подали мені доповідну записку. А я накажу Панайтеску, якому, до речі, цілком вистачає й своїх людей, відпустити для вас одного солдата. І він надішле Улю, навіть не підозрюючи, що саме його нам і треба. Все це я влаштую. У кого є питання?
— У мене немає, — знизав плечима капітан Георгіу.
— А ви, Смеу, хочете щось додати?
— Ні, пане генерал.
— Тоді можете бути вільні.
Після розмови з генералом капітан Смеу зайшов на радіостанцію. Там саме приймали радіограму з КП «Орла». Трохи почекавши, Смеу взяв шифровку і поспішив до себе у відділ.
За чверть години радіограма була розшифрована. Передавши її текст начальникові штабу, капітан повернувся до кабінету і сказав одному шифрувальникові:
— Приготуйся, Томеску. Візьми найкращого паперу. Нам треба надрукувати рапорт панові генералові.
Поки Томеску лаштував машинку, капітан Смеу мовчки дивився у вікно.
— Готово, пане капітан.
— Пиши: рапорт на укомплектування групи шифрувальників. Готово?
— Так!
Збагнувши з перших же слів, про що має просити їхній начальник, шифрувальники багатозначно перезирнулись.
Але капітан Смеу, добре розуміючи сумнів своїх підлеглих, диктував далі:
— Маю честь повідомити таке… Двокрапка… Абзац… Згідно з інструкцією генерального штабу за номером…
Він проказав весь текст, ні разу не зупинившись. І лише після того, як капітан підписав рапорт, один з шифрувальників недовірливо запитав:
— Думаєте, пан генерал затвердить?
— А чому б і ні?