— Не гнівайтесь, пане капітан, однак я можу ручитися, що ваш рапорт не потрапить до пана генерала. Ви одержите його назад з негативною резолюцією пана підполковника Барбата. Адже відомо, як він ставиться до нас.
— Наскільки я знаю, непогано. Наш відділ ще ніколи не ганили за роботу.
— Ви, мабуть, забули, як пан підполковник нахвалявся переполовинити шифрувальну групу, вважаючи нас неробами і гультяями.
— Він ще не знав про наказ генерального штабу. А втім, пригадайте, її якому етапі знаходились тоді полки дивізії. А зараз, після прибуття з тилу кількох маршових батальйонів, становище у нас покращало.
Настав час обіду, і шифрувальники один за одним пішли їсти. Капітан Смеу вирішив ще переглянути одержану кореспонденцію. Відірвавшись на мить од читання, він помітив у кабінеті одного шифрувальника, сержанта-тетеріста Барбу Васіле.
— А чому ти не обідаєш, Барбу?
— Зараз іду, пане капітан.
Барбу нехотя зібрав папери і вже навіть ступив до дверей, а потім враз зупинився.
— В чому річ, Барбу? Щось трапилось?
— Та нічого… Але якщо ви маєте час, то я попросив би кілька хвилин вашої уваги. Хочу вам щось сказати…
— Сідай! Я охоче послухаю тебе.
Барбу поспішно сів, дуже збентежений.
Капітан Смеу, взагалі досить витриманий, виждав, поки той заспокоївся.
— Пане капітан, — почувся, нарешті, голос Барбу, — мені важко говорити… Я навіть не. знаю, з чого почати… Вже давно збирався, та все не насмілювався. Чого доброго, пан капітан може подумати, що я з'їхав з глузду. А зараз мене підштовхнув рапорт, який ви продиктували… Тільки не хотілося говорити при хлопцях. Ні, ні, я не обмовляю їх… Навпаки, всі вони дуже хороші. Так, так, я не перебільшую. Однак, бачте, люди це люди. І вони тебе теж шанують по заслугах…
«До чого всі ці нісенітниці? Що він замислив?..» — думав капітан Смеу, нічим не показуючи, що ця безладна балаканина вже почала його нервувати.
— Слухай, Барбу, краще б ти залишив цей плутаний вступ і сказав би відверто, чого тобі треба, — промовив він.
— Вірно, пане капітан. Але прошу вибачення. Зрозумійте мене, це не така проста справа. Ви поспішаєте, отож я скажу кількома словами: відпустіть мене, пане капітан, на передову!
Що завгодно сподівався почути Смеу, тільки не це.
— Ти хочеш на передову? — недовірливо перепитав він.
— Так! Ви, я бачу, дуже здивовані… Отже, я не помилився, що не сказав вам цього при хлопцях. Певна річ, вас цікавить, що саме змусило мене обрати це рішення.
— Звичайно, саме це я й хочу у тебе запитати, — холодно мовив капітан, охоплений якимсь дивним почуттям. Він наче вперше бачив перед собою цю людину.
— Авжеж, і я можу вам пояснити. Ви ж знаєте, що люди як ті годинники. В одних механізм зовсім простий, всього кілька коліщаток; н інших людей він складений з безлічі гвинтиків та пружин. Мені здається, що до цієї останньої категорії належу й я. Але прошу вас, зрозумійте мене вірно. Я зовсім не вихваляюсь. Адже прості речі часто бувають кращими за інші найскладніші. Наприклад, математичні аксіоми прості, аж занадто прості, і все-таки вони геніальні… Отак і тут… Проте, називаючи себе складним механізмом, я зовсім не вихваляюсь… Сьогодні мій складний механізм зіпсувався. Дозвольте мені розповісти про дві події, через які моя механіка вибилася з ритму. Пам'ятаєте, тижнів три тому наша дивізія переходила на нові позиції, трохи на північ. Шифрувальна група разом з штабом дивізії їхала на машинах. На одному роздоріжжі ми наздогнали батальйон піхоти, який ще не встиг подолати цих тридцяти кілометрів. Піхотинці, забруднені грязюкою, з землистими обличчями, невиспані й зморені, були схожі на якихось чудернацьких потвор. Одні йшли й спали на ходу, інші ледве тягли ноги, втупивши очі в землю. Це перший випадок, який я сьогодні пригадав. А тепер і про другий… В останній переїзд на нове місце ви наказали мені зостатися в другому ешелоні. Повантаживши на машину спорядження, ми вже збиралися вирушити, коли це принесли одного пораненого. Німецький автоматник увігнав йому в живіт з півтора десятка куль. Не почуваючи ніякого болю, солдат не міг і подумати, що він при смерті, вважав себе легко пораненим. Мені ще й зараз вчуваються його тодішні слова: «Ну, й щасливий же я, пане студент! Скоро гітлерівцям капут. Поки видужаю, війна й закінчиться». Взяли ми його в машину, щоб відвезти до польового госпіталю. А дорогою він помер. Хоч до останньої хвилини радів, що врятувався від смерті…
Барбу провів долонею по лобі, немов відганяючи сумні спогади.
— Дозвольте закурити? — попросив він якимсь глухим втомленим голосом.
— Будь ласка!
Капітан запалив теж.
«І куди він гне, оцей хвалько? — подумав спересердя, глибоко затягуючись. — Власне кажучи, що йому треба від мене?» Все намагався переконати себе, що цей сержант-тетеріст віддавна антипатичний йому.
Барбу відірвав свій погляд од вікна і скрушно зітхнув:
— А тепер я хочу пояснити вам, як усе це подіяло на мій складний механізм. Повірте, як у першому, так і в другому випадку мене мучила совість. Ось незабаром закінчаться бої, думалось мені. Як і солдати-фронтовики, яким пощастить зостатися живими, я теж говоритиму, що воював з фашистами. Але ж насправді ніяких страхіть війни я досі не переживав. Це гірка істина… І ось я хочу, незважаючи на загрозу смерті, все це відчути, пережити на собі. Тепер ви розумієте, що мене змусило прийняти таке рішення. Я розповів відверто. Звичайно, все це можна було пояснити більш вірогідно, пославшись на патріотизм. Але я завжди стояв осторонь всякої політики, таким залишусь і надалі. Однак, щоб ненавидіти війну і засуджувати її, не обов'язково мати якісь політичні ідеї. Для цього досить тільки бути чесним. А тому прошу вас, пане капітан, зважте на цю мою просьбу.
Капітан Смеу відвів погляд і, щоб виграти час, знову запалив.
«Дивно! Я наче вперше бачу його», — зиркнув трохи перегодя на сержанта. Безперечно, це той самий Барбу Васіле, якого він знав уже багато місяців. Ставний, повновидий і надто соромливий, він ніколи не дивився прямо у вічі. Бувши стриманим і замкненим у собі, любив більше слухати, аніж говорити. Проте коли вже поведе було розповідь, то все з іронією, а часто й з викликом. Отож капітан і цінив Барбу за розум, тверду вдачу та сумлінність у роботі.
Але зараз від колишньої його довіри не лишилося й сліду.
«В цій людині є щось відразливе», — подумав він і глянув на сержанта вже зовсім суворо.
Їхні погляди зустрілися. Очі Барбу, якісь благальні й покірливі, не розчулили, а ще більш розсердили капітана Смеу.
«Безперечно, тут щось криється… Не можу ж я повірити, що саме через оцю душевну гризоту рветься він на передову».
— От що, Барбу! — мовив капітан зовсім холодно. — Зараз я не можу тобі нічого відповісти. Хочу лише зауважити, що твої слова трохи дивують мене. Однак я обіцяю ще поміркувати. А ти теж пам'ятай, що коли навіть пан генерал дозволить нам взяти когось з іншої частини, то його треба буде навчати. Відпускаючи тебе, я втрачаю вже другого шифрувальника. А мені жаль розлучатися з тобою. Тільки ти не зрозумій ці мої слова як категоричну відмову… Я ще поміркую.
— Чи можу я сподіватись на вашу згоду, пане капітан?
Однак обличчя Смеу залишилось таким же невиразним, і Барбу мовчки вийшов.
Заклавши руки за спину, капітан Смеу Єуджен ходив по кімнаті з кутка в куток. Охоплений якимсь незрозумілим почуттям досади й неспокою, він тримав у роті погаслу цигарку і думав про розмову з сержантом-тетерістом Барбу Васіле.
Раптом у прочинених дверях з'явилась голова капітана Георгіу.
— Ти ще тут? А я тебе розшукую!
— Заходь! Мої хлопці саме обідають. Отож ми зможемо й поговорити.
Георгіу присунув стілець до вікна і сів.
— Що нового? — поцікавився Смеу.