— Swawolisz, Heleno! — промовила знову панна Дорота, і ми встали з-за столу.
— Що ж нам тепер робити? — промовила господиня, примощуючись на канапі.
— Спати, — промовив я зовсім щиро.
— Я спати не хочу, я б тепер танцювала, до самого ранку танцювала, — говорила вона, сміючись і лукаво поглядаючи на панну Дороту.
— Ну, то й добре! — сказав я: ходімо знову до павільйону, я крутитиму катеринку, а ви танцюйте з панною Доротою.
— Ні, це так! ми панну Дороту примусимо грати, а з вами вдвох танцюватимем.
— Мамуню моя! — додала вона, ніжно цілуючи свою дуенью. Ходімо до павільйону!
— Swawolisz, Heleno! — буркнула апатична стара й заперечливо хитнула головою.
— А я вам не читатиму "Остапа й Уляну", як ви ляжете спати! Я їй щоночі читаю, — додала вона, звертаючись до мене, а вона одну годину не хоче покрутити для мене катеринки. Єйбогу, не буду читати! А завтра й квітів не поллю до схід сонця. Хай вянуть! Вам же гірше буде, доведеться інші садити, а я й тих не поллю. Ходімо ж, моя мамусенько, хоч на одну годиночку, — промовила нарешті Гелєна й ніжно пригорнулась до панни Дороти.
— Swawolisz, Heleno! — промовила знову своїм деревяним голосом панна Дорота.
Гелєна задумалась на хвилину, а потім промовила, звертаючись до своєї дуеньї:
— Ходімо краще спати. Я вас роздягну, моя мамочко, вкрию вас і читатиму вам, до самісінького ранку вам читатиму.
— Бажаю вам короткої ночі, — сказав я, вклоняючись.
— Заждіть, я вас проведу до швейцара, а то ви заблудите в нашому Вавилоні, і передам вас на руки старому Прохорові, — сказала вона, встаючи та причепурюючись.
Я не відмовлявся від цієї милої послуги й слідом за господинею вийшов в одну з чотирьох дверей. Пройшовши через вузький коридор та через відому вже читачеві червону кімнату, ми вийшли знову до коридору й опинились біля виходу на двір. Вона постукала в двері, і замість величезного швейцара зявивсь маленький, худенький дідок з ліхтарем у руці.
— От вам і Прохір, — промовила вона до мене і, звертаючись до старого, додала: "а ти, Прохоре, будь ласкав, як очей своїх, стережи цього пана".
— Прощайте, — промовила вона, подаючи мені руку.
Ледве встиг я вимовити "прощайте", як вона вже зникла в глибині коридору, і тілько шелест її шовкової сукні долітав до мене.
Я стояв нерухомо й слухав того гармонійного шелесту. Прохір, здавалося, теж був під впливом цієї безгласної гармонії. Так минуло кілька хвилин. Прохір перший схаменувся й випустив мене на двір.
Я пішов слідом за Прохором, чи, вірніше, за ліхтарем, і, трохи пройшовши, ми опинились на сходах, вийшли на другий поверх і ввійшли до чистої невеличкої горниці, а далі до більшої, освітленої восконою свічкою. Я подякував і відпустив Прохора, потім роздягся, згасив свічку й пірнув у чисту свіжу постіль.
VI
Проти звичаю я заснув хутко. Спав міцно, але не довго. Ледве почало пробиватись крізь білі прозорі завіси бліде світло, як я прокинувся. Повернувшись до стіни, я спробував був заснути знову, та даремно й пробував. Події минулої ночі всі разом закрутились у моїй уяві й не давали мені спокою. Не пригадаю, котрою ногою я встав з постелі й підійшов до вікна, щоб глянути на фасад цього бридкого лабіринту, де я зустрів таку прекрасну чарівницю.
Підійняв догори завісу, і перше, що мені впало в око, — це старий Прохір. Він ішов через двір з умивальним посудом у руках і з рушником через плече. Ніщо не могло бути мені більше вчас. Значить, Прохір мастак щодо льокайської професії, а з вигляду він зовсім не подібний до члена цього численного, ледачого й розпусного стану. Він більш скидався на скотаря, двірника чи городника, а зовсім не на льокая. І що їй спало на думку приставити до мене такого нецехового слугу? Чи не сказав їй хто, що я терпіти не можу цехових майстрів льокайської справи? Симпатія, ніщо інше! А тимчасом до передньої хати тихо ввійшов мій "личарда"... За хвилину він ледве чутно кахикнув та, одчинивши тихенько двері, показав мені своє лагідне, сухорляве обличчя.
— Добридень вам! — промовив він хрипким дишкантом і додав, розчиняючи двері: — чом же ви не спите?
— Не спиться, Прохоре! — відповів я йому його ж таки мовою.
— Не спиться? — промовив він ледве чутно. — Диво, і в карти не граєте, а не спите. То будемо вмиватись, коли так, — сказав він, становлячи умивальницю на стільці.
— А хіба пани все ще грають у карти? — спитався я в нього.
— Грають, — одповів він лаконічно.
— Молодці, — подумав я теж лаконічно і, милуючись лагідним, сумно усміхненим Прохоровим обличчям, спитав його, чи не був він коли городником або пастухом чужої череди.
— І городником, і пастухом був, — відповів він, допитливо дивлячись на мене.
— А ще чим був? — питав я в його.
— І паламарем, і бурлакою, і кобзаря сліпого водив колись, іще малим. От і в льокаях Бог велів побувать.
Останні слова вимовив він ледве чутно.
Вмившись, я нашвидку, без Прохорової допомоги, вдягся, взяв шапку, палицю й вийшов до сіней.
— Ви мабуть такий самий пан, як я ваш льокай, — промовив Прохор, оглядаючи мене. — Я ще й чобіт не почистив, а ви вже й одяглися.
— Завтра почистиш, Прохоре, — сказав я та й пішов за двері.
— Не заблудіть у наших вертепах, — промовив здогадливий Прохір, причиняючи двері.
Вийшов я на середину широкого двору, вкритого зеленим морогом, і подивився навколо себе. І вві сні не бачив я будинку ориґінальнішого своєю будовою, як той, що його бачив тепер на яві: ні ладу, ні поладу, ні найменшої симетрії. На ввесь будинок двох нема однакових завбільшки. В цілій будівлі якась навмисна бридка різноманітність. Вікна, двері, дах, комин — усе сварилось одне з одним, як пяні баби на базарі. З-поза якоїсь повітки з круглим вікном та з шестикутними дверима виглядали три старі берести, наче троє селян підійшло помилуватись на своє пяне невгамонне подружжя. Усе, що я бачив навколо себе, справді скидалось на базар у час найвищої гарячки. З якою думкою, з якою метою накопичено оцю безглузду бридоту?
Треба ввійти в якнайближчі зносини з Прохором: він повинен знати, хоч із переказів, цього божевільного будівничого. А цікаво було б пізнати такого химерника. Мені здається — тут є щось спільне між панною Доротою й цим будинком. А чи нема ще в народі лєґенди чи пісні про цей Вавилон? Коли є, то Прохор її напевне знає. Гаразд, — будь що будь, а я дійду пуття в оцій безглуздій справі.
А тимчасом я вийшов із двору на широку тополеву алєю, що вчора ми нею вїздили до цього лабіринту. Перейшовши алєю, вийшов я на пригорок. Подивився: навколо ліс непрохідний, з лісу де-не-де рядами в різних напрямках витикались верхівя тополь і в напрямку дому вився ясноблакитний димок. Чи не колишнє це розбишацьке пристановище? — запитав я сам себе й повернувся назад, дивуючись тому, що бачив.
Мені кортіло якось пробратись до саду. Але не знаючи, як це зробити, я розсудливо відклав цю справу до нагоди. Нагоди не довелося довго ждати. З алєї, що нею я був вийшов, а тепер вертався до будинку, мені показалася праворуч вузенька, чи то — як кажуть мої земляки — "вовча стежка". Я використав вовчу стежку й увійшов до темного липового лісу. Пройшовши з сотню кроків, побачив я в лісі овочевий сад без жадної огорожі. Я перейшов через той сад і, мов зачарований лицар, зупинився перед трьома стежками, що розходилися на три сторони. Поміркував трохи й вибрав крайню з лівої руки, що вела, як мені здавалось, до будинку. Стежка, що я вибрав, крутилась серед старої ліщини, поміж якою стирчали теж старі, товсті, гіллясті липи та такі самі суховерхі граби й клени. Усе це було освітлене теплим ранішнім сонцем і, як то пишуть, само просилось під пензель маляра. Але мені було в той час не до малювання, мене цікавило питання, куди заведе мене вовча стежка. Щоб вирішити це питання, я подвоїв ходу і, як тілько подвоїв, наткнувся на товстий білий корінь, що лежав упоперек стежки. Я спинився, підвів голову. Дивлюся й бачу: старий, сухий, величезний клен розгорнув свої голі віті, наче сивий патріярх, що зняв старечі руки над головами чад своїх і молить Всюдисущого про благословенство.
Хоч як мене цікавило, куди веде таємнича стежка, але перед дряглим праотцем ліщини я спинився й мало-мало не скинув шапки. Так іноді трапиться зустрінути на вулиці благоліпного старого, і рука мимоволі сама тягнеться до шапки. Це прекрасне почуття, на мою думку, людині врожене, а не засвоєне через виховання. Так воно чи інакше, але я, мов перед живою істотою, благоговійно спинився перед засохлим величним кленом. Соняшне проміння, пробившися крізь густе віття ліщини, впало на його старезні голі стопи, себто на коріння, і так ефектовно, так яскраво та гарно освітило їх, що я відійшов назад, скільки міг, сів у холодку під ліщиною і, як справжній маляр, милувався ясною, прекрасною плямою на темному, сіро-зеленому тлі.
Чи довго я тішився цією картиною, не памятаю. Памятаю тілько, як велика крапля роси впала з листя ліщини мені на лице і збудила мене.
Прокинувшись, я зміркував, що не маю що тут робити, бо ясна пляма щезла. Зостався тілько сухий клен та його звичайнісіньке коріння. Я ліниво підвівся, обтрусив з себе сухе листя та, мов нічого не сталося, пішов далі вовчою стежкою. Стежка вивела мене до якоїсь повітки без вікон і без дверей, що притикала до головного корпусу будинку з різнокаліберними вікнами. У повітці містилася, мабуть, яканебудь фірма "Втіха" або "Насолода", себто стайня або псарня. Стежка доходила до згаданої повітки й повертала вправо. Я пішов далі. Замість кущів ліщини тут були кущі бузини, аґрусу та порічок. Мабуть, я добрався вже до справжнього панського саду. Добре, — думаю собі, та й іду далі своєю загадковою дорогою. Незабаром увійшов я до тополевої алєї. Дивлюся, — в кінці алєї біліє якась будівля. Чи не вчорашній це павільон? Таки він. Я піддав ходу й за хвилину опинився біля знайомого павільйону. Двері були розчинені. Вхожу й бачу мовчазну панну Дороту, що сиділа перед величезним блискучим срібним кавником.