Присвячується моєму співробітникові.
ДОКТОР ВЕРНЕР ЛІТЕРАТОРОВІ МІРСЬКОМУ.
Вам, товаришу, посилаю я записки Леоніда. Він хотів їх видати, — ви краще за мене зумієте упоратись з цією справою. Сам же він зник. Кидаю лікарню і їду його шукати. Гадаю, що знайду його в Гірському Районі, де зараз починаються поважні події. Очевидно, мета втечі — загинути, не накладаючи на себе руки — не що інше, як наслідок тієї ж душевної хвороби. А тим часом, він же ось-ось мав цілковито одужати…
Ледве про що довідаюсь, зараз сповіщу Вас.
Гаряче вітаю
Ваш П. ВЕРНЕР.
24 липня 190? (8 чи 9 — не розібрати)
Було це тоді, коли щойно починався той величний процес у нашій країні, що тягнеться й досі та нині, на мою думку, наближається до свого неминучого грізного кінця.
Його перші, криваві дні так глибоко струснули громадську свідомість, що на швидкий і радісний кінець боротьби вичікували геть чисто всі; скрізь панувало враження, що все лихо вже минулося, що старе ніколи не вернеться. Нікому й на думку не спадало, до якої міри цупкі ще кощаві руки мерця, що давив, — та й досі ще давить, — живого в своїх корчах-обіймах.
Бойовий запал як повідь опановував маси. Душі людей безоглядно линули назустріч майбутньому: сучасне розпливалося в рожевому тумані, минуле гинуло в далечині, зникаючи з очей. Всі людські відносини стали такі хисткі й тонкі, як до того часу ще не бували ніколи.
В ці дні й трапилася мені пригода, що перекинула догори все моє життя і вихопила мене з виру народної боротьби.
Хоч мені й було лише двадцять сім років, а я був одним зі «старих» робітників партії. Праці моєї було вже шість років, з перервою лише на рік ув’язнення. Я перше, ніж хто інший, відчув наближення бурі і зустрів її спокійніше за кого-будь. Працювати тепер доводилося значно більше, а проте я не кидав ні своїх наукових дослідів, — мене особливо цікавило питання про будову матерії, — ні літератури: я співробітничав у дитячих журналах і це давало мені заробіток на життя. Одночасно, — я був закоханий… чи може мені здавалося, що я був закоханий.
У партії звали її Ганною Миколаївною.
Вона належала до іншої, до більш поміркованої течії нашої партії. Це я поясняв собі лагідністю її вдачі та загальною плутаниною політичних стосунків у нашій країні; попри те, що вона була старшою за мене, я дивився на неї, як на людину ще не зовсім викінчену; але тут я помилявся.
Ледве ми зійшлися, так незабаром різниця наших натур почала виявлятися чим далі, то виразніше та болючіше для нас обох. Поволі вона прибрала форм глибокої ідейної незгоди, як у розумінні наших стосунків до революційної праці, так і в поглядах на природу нашого власного співжиття.
Вона йшла до революції під прапором обов’язку й жертви, я ж — під прапором своєї вільної охоти. Вона тулилася до великого пролетарського руху як моралістка, шукаючи собі втіхи в його вищій справедливості, я ж — як амораліст, що безпосередньо кохається собі в житті, бажає йому найвищого розвитку, а тому й вступає до тої його течії, котра й є природною ходою історії до цього розвитку. Для Ганни Миколаївни пролетарська етика була святістю сама з себе; я ж уважав її лише за корінне пристосування, хоч і потрібне робітничому класові в його боротьбі, але ж біжуче, часове, — як і сама ця боротьба вкупі з ладом, що її викликає. На думку Ганни Миколаївни, в соціалістичному суспільстві можна було передбачати лише перетворення класової пролетарської моралі в мораль загальнолюдську; я ж був перекопаний, що пролетаріат вже й нині йде до нищення будь-якої моралі взагалі, і що соціальне почуття, котре з людей за спільною працею, радощами й болями витворює товаришів, зможе цілком вільно розвинутись лише тоді, коли скине з себе фетишистичну облуду моралі. З цих незгод, за оцінкою політичних і соціальних фактів, випливали суперечки, котрі ніяк і нічим помирити не було нам сили.
Ще гостріше не погодилися ми в поглядах на наші власні стосунки. Вона вважала, що любов зобов’язує — до уступок, до жертв, найперше ж — до вірності, поки шлюб тягнеться. Звичайно, я й не думав іще там на когось позирати, але ж не міг і визнати обов’язку вірності, саме як обов’язку. Я навіть принципово гадав, що багатошлюбність стоїть вище за одношлюбність, бо здатна вона дати людям більше багатство в особистому житті і більшу розмаїтість комбінацій у сфері спадковості. На мій погляд, лише суперечності буржуазного ладу являються причиною, що багатошлюбність за наших часів або не можна перевести в життя, або ж є вона лише привілеєм експлуататорів і паразитів, котрі все бруднять своєю загнилою психологією: иайбутнє і тут проведе свої глибокі реформи.
Такі погляди Ганну Миколаївну гостро обурювали: вона добачала в них лише спробу обгорнути пожадливе відношення до життя в ідейні форми.
І однак, мені й на думку не спадало передбачати можливість розриву, коли ось до нашого життя вплутався вплив зокола і прискорив події.
Близько того часу до столиці прибула молода людина, що мала незвичне в наших колах конспіративне ім’я — Менні. З привезених Менні з півдня деяких доручень і повідомлень видно було, що в товаришів користується він повним довір’ям. Упоравшись зі своїми справами, він ще на деякий час ухвалив залишитися в столиці і став чогось учащати до нас. виявляючи одверте бажання зі мною заприятелюватися.
Це була людина різнобічної оригінальності, починаючи вже із зовнішності. Очі йому було так замасковано темними окулярами, що я навіть не знав, якого вони кольору: голова була трохи більша, ніж би слід їй було бути; риси обличчя були гарні, але навдивовижу нерухомі й нежиттєві і ніяк не пасували до лагідного й промовистого голосу, як і до ставної й гнучкої юнацької фігури. Мова його була рівна й пливка та завжди повна змісту. Наукову освіту мав він широку й різноманітну. Фахом же був, очевидно, інженер.
В розмові Менні завжди мав звичку зосіблені й практичні питання зводити до загального ідейного обґрунтування. Коли він навідувався до нас, то завжди виходило якось так, що суперечності вдач і поглядів у мене з дружиною одразу випиналися на очі, та ще й так чітко й яскраво, що ми з сумом помічали повну неможливість їх погодити. Менні мав світогляд, подібний до мого; інженер висловлювався завжди дуже обережно й лагідно по формі, але ж так само рішуче й глибоко по суті. Наші політичні незгоди з Ганною Миколаївною він умів так добре лучити з ґрунтовною незгодою наших світоглядів, що вони здобували вигляду психологічно неминучих, майже логічних із них висновків. Отже — никла всяка надія вплинути одному на одне, затушкувати суперечності та дійти до чого-будь спільного. Ганна Миколаївна почувала до Менні щось подібне до зненависті, сполученої зі жвавим інтересом. У мене ж він викликав і глибоку повагу і невиразне недовір’я: я почував, що він простує до якоїсь мети, а до якої саме, — того вже зрозуміти я не міг.
Одного січневого дня — це було якраз у кінці січня — керівні групи обох течій партії мали обмірковувати проект масової демонстрації з можливим закінченням її збройною сутичкою. Зайшовши до нас перед тим днем звечора, Менні зняв питання про участь у демонстрації, якщо її буде ухвалено, так само й партійних ватажків укупі з масою. Одразу ж почалися суперечки, що швидко здобули неабиякого запалу.
Ганна Миколаївна заявила, що кожен, хто подасть голос за демонстрацію, уже тим морально зобов’язується йти в перших її лавах. Я ж уважав, що це зовсім не так то вже й зобов’язує, а йти слід тому, хто там потрібен, чи хто може бути там справді корисний: тут мав я на оці сам себе, як людину з певним у цих справах досвідом. Менні зайшов іще далі, твердячи, що, з огляду на неминучість сутички з військом, на полі подій мусять бути вуличні агітатори й бойові організатори, політичним же керівникам робити там нема чого, а люди фізично слабосилі й нервові можуть навіть справі дуже пошкодити. Ганна Миколаївна просто образилася цими міркуваннями, уявивши собі, ніби вони цілять якраз на неї. Вона перервала розмову і подалася до своєї кімнати. Незабаром пішов собі й Менні.
Вранці довелося мені встати дуже рано і піти з дому, з Ганною Миколаївною не побачившись. Повернувся я вже смерком. Демонстрацію одхилив і наш комітет, та, як я довідався вже, і комітет іншої течії. Я був з того задоволений, бо знав, що до збройної сутички робітники підготовлені кепсько, і що виступ спричинився б лише до непотрібної витрати сил. Мені здавалося, що свіжа постанова хоч трохи заспокоїть роздратування Ганни Миколаївни після вчорашньої розмови… Але на столі в своїй кімнаті знайшов я від неї записку:
«Я од’їжджаю. Що краще я розумію себе й вас, то видніше мені стає, що простуємо ми різними шляхами і що обоє ми помилилися. Краще вже нам і не зустрічатися. Вибачте».
Довго блукав я вулицями, утомлений, з почуттям порожнечі в голові та холоду в серці. Коли ж я повернувся додому, то застав у себе несподіваного гостя: біля мого столу сидів Менні, пишучи листа.
— Мені треба побалакати з вами в дуже важливій, хоч може й не зовсім звичайній справі, — звернувся до мене Менні.
Мені було однаково; я сів і наладнався слухати.
— Я читав вишу книжечку про електрони й матерію, — почав він. — Я сам кілька літ працював над цим питанням і думаю, що в вашій книжечці багато правдивих думок.
Я мовчки вклонився, він же провадив далі:
— В тій праці є у вас одна особливо цікава для мене увага. Ви висловили там думку, що електрична теорія матерії, освітлюючи силу тяжіння як вивідну від електричних сил притягання й відштовхування, мусить призвести до відкриття тяжіння з негативним знаком, себто — до винаходу такого типу матерії, котрий відштовхується, а не притягується Землею, Сонцем і іншими нам відомими тілами; порівнюючи, ви вказували на діамагнітне відштовхування тіл і на відштовхування електричних течій протилежного між собою напрямку. Все це зауважили ви лише побіжно, але я гадаю, що ви надавали йому значення більше, ніж хотіли виявити.
— Ви маєте рацію, — відповів я. — Я гадаю, що лише ступивши на цей шлях, людство зуміє розв’язати питання про цілком вільний рух у повітрі, а потім і між планетами. Але, чи ця ідея правдива сама по собі, чи ні, жодної користі з неї не буде доти, доки нема докладної теорії матерії і тяжіння. Якщо інший тип матерії і є на світі, то безпосередньо знайти його нема жодної змоги: силою свого виштовхування він давно вже витіснений зі всієї Сонячної системи. а певніше — він зовсім не вступив у її склад, коли вона ще лише починала організовуватись у туманність. Отже, цей тип матерії треба ще збудувати теоретично, перш ніж синтезувати практично. Нині ж теоретичних вказівок для такої роботи нема, і завдання це, по суті, можна лише передчувати.
— А тим часом воно вже розв’язане. — заявив тут Менні.
Я здивовано позирнув на нього. Обличчя йому лишалися так само нерухоме, але в тоні голосу було щось таке, що не дозволяло полічити його за шарлатана.
«Мабуть психічно хворий», — майнуло мені в голові.
— Я не потребую дурити вас і добре тямлю, що кажу, — відповів він, наче чув мою думку. — Вислухайте мене уважно, а потім, коли забажаєте, я дам вам і докази.
І ось що він мені оповів.
— Величне відкриття, про котре я оце вам розказую, осягнуте було силами не однієї окремої особи. Воно належить цілому науковому товариству, що існує вже здавна і довго працювало над цією справою. Товариство це досі було таємне і мені не дано права розказувати вам докладніше про його походження й історію, доки ми не порозуміємося з вами на першорядному.
В багатьох важливих питаннях науки товариство наше значно випередило весь академічний світ. Про радійні елементи та їхній розпад ми знали значно раніше, ніж Кюрі га Рамзей, а аналіз будови матерії нашим товаришам пощастило завести і далі, і глибше. На цій путі спочатку було передбачено можливість існування елементів, що відштовхуються земними тілами, а потім було виконано й синтез цієї «мінус-матерії», як ми її коротко звемо.
Після цього вже дрібницею було розробити й пристосувати це відкриття до практичних потреб і дати відповідні конструкції літаючих апаратів, спочатку для руху в земній атмосфері, а потім і між планетами.
Всупереч спокійно впевненому тонові Менні, його оповідання видалося мені і надто чудним, і надто мало правдивим.
— І ви зуміли все це і здійснити, і зберегти в таємниці? — закинув я, перебиваючи йому мову.
— Звичайно. Ми ставилися до нашої праці, як до справи найпершої ваги. Ми гадали, що було б дуже небезпечно публікувати наші винаходи, доки на чолі більшості держав світу стоять реакційні уряди. Ви, російський революціонер, краще за кого іншого мусите нас зрозуміти. Подивіться лише, як дотепно ваша азіатська держава користується з європеїзованих засобів руху й винищування, щоб гнітити й викорінювати все, що є у вас живого й поступового. А чи набагато кращий за ваш є уряд тої напівфеодальної, напівконституційної країни, трон котрої запосів войовничий дурноляп, керований вельможними шахраями? А чого варті навіть пара міщанських республік Европи? Тим же часом ясно, що якби ці уряди про наші літаючі машини довідались, вони перш за все захопили б їх у свою монополію і зміцнили б ними владу й могутність вищих класів. Цього ми, звісно, не хочемо ніяк, чому й залишаймо монополію за собою, вичікуючи слушного часу.