— То вам і справді пощастило вже досягти інших планет? — спитався я.
— Так, двох сусідніх, Венери й Марса, не рахуючи, звичайно, мертвого Місяця. Тепер ми якраз докладно їх досліджуємо. У нас є всі потрібні засоби, але нам потрібні ще нові дужі і певні люди. Отже, з доручення від своїх товаришів, я й запрошую нас вступити до наших лав, з усіма, певна річ, правами й обов’язками, що звідси випливають.
Він спинився, вичікуючи на відповідь. Я ж не знав, що мені й думати.
— Докази! — нарешті згадав я. — Ви обіцяли дати докази.
Менні витяг з кишені пляшку з якоюсь металічною рідиною, що нагадувала живе срібло. Але — дивна річ! — ця рідина, займаючи не більш третини пляшки, лежала не на денці її, а вгорі — біля горла і в самому горлі, аж до пробки. Менні повернув пляшку денцем до гори і рідина потекла до денця, себто просто вгору. Менні випустив пляшку з рук і вона лишилася в повітрі. Цьому важко було пойняти віри, але ж не можна було його ні збити, ні заперечити.
— Пляшка ця — звичайнісіньке скло, налито ж у неї рідини, котру тіла Сонячної системи відштовхують, — пояснив Менні. — Рідини налито якраз стільки, щоб вона врівноважувала пляшку; отже, всю сукупність позбавлено ваги. Чисто так само робимо ми й свої літаючі апарати: ми виготовляємо їх зі звичайних матеріалів, лише в середині містимо резервуар, куди наливаємо потрібну кількість «матерії негативного типу».
Після цього треба лише усій системі надати 6ажану швидкість руху. Для земних машин вживаються звичайні електричні мотори з лопатками; для міжпланетного ж руху цей спосіб, звичайно, не годиться і тут ми користуємось цілком іншим методом, про котрий я вам розкажу докладніше згодом.
Вагатися більше не доводилось.
— Які ж обмеження, окрім, звісно, обов’язковості таємниці, накладає на нових членів ваше товариство?
— Загалом беручи — майже ніяких. До особистого життя, чи громадської діяльності товаришів, коли вона не шкодить діяльності товариства в цілому, діла йому нема. Але ж одразу після вступу кожен мусить виконати якесь важливе й відповідальне доручення товариства. Таким чином, з одного боку, зміцнюється зв’язок нового члена з товариством, а з другого — вже на ділі з’ясовується рівень його здатностей і енергії.
— Значить, і мені дано буде таке доручення?
— Атож.
— Яке ж саме?
— Ви муситимете взяти участь в експедиції, що завтра великим етеронефом від’їздить на планету Марс.
— А чи ж довго триватиме ця експедиція?
— Цього вже я не скажу. Одна подорож забере цілих п’ять місяців. А можна й зовсім не повернутись.
— Та я це розумію і не про це й клопочуся. Але ж, бачите, на мені лежить революційна робота. Ви ж теж соціал-демократ, отже мусите розуміти моє вагання.
— Вибирайте самі. Ми гадаємо, що для закінчення вашої підготовки перерва в тій роботі потрібна. Доручення відкласти не можна. Відмова від нього — це відмова від усього.
Я замислився. Тепер, коли на кін боротьби виступають широкі маси, одному робітникові можна зникнути без найменшої шкоди для справи в цілому. До того ж, зникнути мав я лише на деякий час, а вернувшись до праці, я, зі своїми новими зв’язками, знанням і засобами, зможу посунути справу що краще. Я зважився.
— Коли ж мушу я від’їздити?
— Зараз, зі мною.
— А ви дасте мені дві години, щоб сповістити товаришів? Мене вже завтра ж треба замістити в районі.
— Це вже майже зроблено. Сьогодні прибув, утікши з Півдня, Андрій. Я попередив його, що ви можете виїхати, і він охоче згодився вас заступити. Чекаючи тут на вас, я написав йому на всяк випадок листа з докладними вказівками. Ми можемо завезти йому цього листа по дорозі.
Більше балакати не було про що. Я швидко знищив зайві папери, написав записку господині помешкання і почав одягатися. Менні вже був готовий.
— Ну, ходімо. З цієї хвилі я ваш бранець.
— Ви мій товариш! — відповів Менні.
Менні жив на п’ятому поверсі великого будинку, що відокремлено стримів посеред низеньких будівель одного з передмість столиці. Не зустрів нас ніхто. По кімнатах було порожньо і в яскравому світлі електричних світильників ця порожнеча видавалась особливо похмурою й неприродною. У третій кімнаті Менні спинився.
— Тут, — вказав він на двері четвертої кімнати, — держу я повітряний човник, котрим ми зараз поїдемо до великого етеронефа. Але спочатку я мушу трішечки перетворитися. В цій машкарі мені було б важко керувати човником.
Він розстібнув комір і зняв з себе вкупі з окулярами ту навдивовижу дотепно зроблену машкару, про котру я, та й усі інші, думав до цієї хвилі, що це його обличчя. Мене просто приголомшило те, що я одночасно побачив. Очі в Менні були напрочуд великі, якими ніколи в світі не бувають очі людські. Зіниці були надмірно широкі, навіть порівнюючи до величини самих очей, від чого вираз їхній був аж трохи здатний навіяти жах. Верхня частина голови була така широка, як було треба, щоб умістилися такі очі. Нижня ж, навпаки, була порівняно мала і цілковито безборода й безвуса. Все вкупі творило враження надмірної оригінальності, майже каліцтва, але не карикатури.
— Ви бачите, яке обличчя подарувала мені природа. — зауважив Менні. — Ви розумієте, що я мушу його ховати, уже хоча б для того, щоб не лякати людей, коли не згадувати про вимоги конспірації. Але вам уже доведеться призвичаюватись до моєї краси; інтереси справи вимагають, щоб ви чимало часу пробували в моєму товаристві.
Тут він прочинив двері до сусідньої кімнати і засвітив електрику. Це була простора зала. Посеред неї лежав невеличкий, досить широкий човник, збудований з металу й скла. Спереду борти його й дно були скляні зі сталевими ребрами; скло — на два сантиметри завтовшки — було, напевно, дуже міцне. Над носовими бортами, творячи гострий кут, стояли дві кришталеві дощечки, щоб розтинати повітря і укривати пасажирів від вітру в разі швидкого льоту. Машина містилася в середній частині човника, гвинт на три лопатки був ззаду. Перед човника і машину вкрито було тоненьким тентом на легеньких стальних стовпчиках, прироблених до металевих деталей скляних бортів. Все вкупі було тендітне, наче іграшка.
Менні сказав мені сісти на лавочку, загасив світло і прочинив велетенське вікно зали. Сам він сів спереду біли машини і викинув кілька мішків баласту, що лежали на дні човна. Потім він поклав руку на стерно. Човник захитався, поволі піднісся вгору і вилетів через прочинене вікно.
Я сидів як зачарований, не зважуючись ворухнутись. Свист гвинта голоснішав; холодне зимове повітря прохоплювалось під тент, приємно повіваючи мені на гаряче обличчя і безсило спиняючись перед моєю теплою одежею. Над нами переливчасто блимали тисячі зірок, внизу ж… через прозоре дно човника я бачив, як меншали чорні плями будинків та пливли в далечінь сліпучі крапки електричних ліхтарів. Низько-низько під нами сяяли кволим блакитно-білим світлом снігові поля. Спочатку не дуже, а потім усе ущипливіше завертілась мені голова; щоб спекатись цієї прикрості, я мусив закрити очі.
Дедалі свист гвинта й вітру все вищав, повітря гострішало, швидкість зростала. Незабаром вухо моє помітило тоненький, невпинний і дуже рівний сріблястий тон, — це бриніла, розтинаючи повітря, скляна стінка човника. Чудна музика опановувала свідомість, думки плутались і линули кудись геть, лишалося лише саме почуття стихійно легкого й вільного руху, що ніс далі й далі вперед, у безмежні простори.
— Чотири кілометри за хвилину, — обізвався Менні і я розкрив очі.
— Далеко ще? — запитав я.
— Їхати біля години, стоїмо на льоду одного озера.
Ми були на висоті кількох сот метрів і човник летів горизонтально, не знижуючись і не підносячись. Очі мої звикли до темряви і служили мені вже краще. Ми налітали на країну озер і гранітних скель. Ці скелі подекуди чорніли, вільні від снігу. Ліворуч позад нас лишалося снігове поле замерзлої затоки, праворуч — білі простори велетенського озера. Над цим мертвим зимовим краєвидом належало мені порвати зв’язки зі старою землею. І враз я відчув, — не вагання лише, а справжнє переконання, що це — розрив назавжди…
Через годину човник повагом спустився проміж скель у невеличкій бухті гірського озера перед темною будівлею, що стриміла посеред снігу. Ні вікон, ні дверей видно не було. Частина металічного панцира будівлі одсунулася набік, розкривши чорне устя, куди й заплив наш човник. Потім устя знову закрилося, після чого засяяла електрика, освітлюючи простору й довгу кімнату без меблів; на помості лежала купа мішків з баластом.
Менні припнув човник до спеціальних стовпчиків і прочинив одні з дверей. Ми вступили в довгий, напівосвітлений коридор. По обидва боки його були, очевидно, каюти. Менні завів мене в одну з них.
— Оце ваша. Влаштовуйтесь самі, я ж піду у машину. Побачимось завтра вранці.
Я був радий лишитися на самоті. Попри все зворушення від чудних подій цього вечору, втома помітно давала себе ночувати. Не доторкнувшись до поставленої на стіл їжі на вечерю, я загасив світло і ліг спати. Думки безглуздо плуталися в голові, переплигуючи з об’єкта на об’єкт найменш сподіваними способами. Я вперто примушував себе заснути, але з того довго нічого не виходило. Нарешті свідомість почала пригасати: перед очима зароїлися невиразні й розпливчасті образи, оточення попливло кудись геть, важкі мрії опанували мозок.
Низка снів завершилася гнітючим кошмаром. Я ніби стояв над краєм велетенського чорного провалля, на дні якого сяяли зорі: Менні непереможно тяг мене в те провалля, доводячи, що нема чого боятися сили ваги і що через кількасот літ падання ми опинимося на найближчій зорі. Я застогнав у нелюдській останній боротьбі і прокинувся.
Ніжне блакитне світло заповнювало кімнату. Сидячи біля мене на ліжку, хилився до мене… Менні? Так, він, але якийсь чудний, наче привид із себе, якийсь ніби інакший: здавалося, він наче значно поменшав, очі його не так уперто випиналися на обличчі і мав він вираз лагідний і добрий, а не холодний і невблаганний, як щойно оце на краю провалля.