— Спочатку це трапилося само собою, випадково. Але потім я підтримувала вашу помилку цілком свідомо і навіть навмисне усунула зі своєї одежі все, що могло б сприяти здогадам. Я боялася труднощів і складності вашого завдання і я не хотіла вам його ще дужче ускладнювати, особливо ж, коли помітила ваш несвідомий до мене порив. Я й сама не зовсім добре розуміла себе… до вашої хвороби.
— Значить, не вона вирішила справу… Як же я вдячний моїм любим галюцинаціям!
— Так, звістка про вашу хворобу була мені з ясного неба громом. Коли б мені не пощастило вас урятувати, я може й умерла б…
Після кількох секунд мовчанки вона додала:
— А знаєте, серед ваших друзів є ще одна жінка, про котру ви цього й не подумали б. Вона також дуже вас любить… Не так, звичайно, як я…
— Енно! — одразу ж здогадався я.
— Атож. І вона також дурила вас навмисно з моєї поради.
— Ах, скільки обману й лукавства у вашім світі! — вигукнув я з жартівливим пафосом. — Хай лише хоч Менні не стане жінкою; коли б мені трапилося покохати його, це був би жах.
— Так, це страшна річ, — задумливо ствердила Нетті, і я не зрозумів її дивної поважності.
Дні минали за днями, і я радісно опановував прекрасний новий світ.
А все ж надійшов той день, якого не можу я згадати без прокльону, — день, коли між мною і Нетті постала чорна тінь ненависної і неминучої розлуки.
Зі спокійним і ясним, як завжди, виразом обличчя Нетті сказала мені, що вона незабаром мусить виряджатися разом з велетенською експедицією, організованою під керівництвом Менні. Побачивши, як приголомшила мене ця звістка, вона додала:
— Це ненадовго; в разі успіху, а я в ньому впевнена, частина експедиції вернеться дуже швидко, — разом з нею і я.
Потім вона почала пояснювати мені, в чому річ. На Марсі запаси радіоматерії, потрібної для міжпланетного руху та розкладу й синтезу всіх елементів, — вичерпувались: вона тільки витрачалася, поновити ж її не було жодних засобів. На Венері, що була майже в чотири рази молодша за Марс, яскраві прикмети свідчили про присутність під самою поверхнею велетенських скупчень радійних порід, що ще не встигли розкластися самостійно. На одному острові, що лежить серед найбільшого океану Венери і зветься у марсіан «Островом Гарячих Бур», скупчилося тої радійної породи найбільше: там і ухвалено було розпочати її негайне розроблення. Але ж перш за все для того треба було б побудувати височенні міцні стіни, щоб забезпечити працівників від впливу вогкого гарячого вітру, що лютує там гірше, ніж бурі наших піщаних пустель. Тому й виникла потреба вирядити експедицію з десятка етеронефів, що везли півтори-дві тисячі людей, з яких лише двадцята частини мала провадити хімічні роботи, решта ж — будівничі. До участі в експедиції було залучено найкращі наукові сили, в тому числі й найбільш досвідчених лікарів: небезпеки загрожували здоров’ю і з боку клімату, і з боку вбивчого проміння й еманацій радійної породи. Нетті казала, що вона не могла ухилитися від участі в експедиції; але вважалося, що коли робота посунеться добре, то вже через три місяці один етеронеф вирядиться назад зі звістками й запасом здобутої матерії. Цим етеронефом мала вернутися й Нетті, значить, через 10–11 місяців після від’їзду.
Я не міг зрозуміти, чому саме мусить їхати Непі. Вона доводила мені, що починання надто поважне, щоб від нього можна було відмовитись, — що воно має велике значення і для моєї справи, бо його успіх уперше дасть можливість часто й широко зноситися з Землею, — що найменша помилка в організації медичної допомоги з самого початку може призвести до загибелі всієї справи. Все це було так, — я вже знав, що Нетті всі марсіани визнають за найкращого лікаря для всіх тих випадків, які не вміщуються в рамки старого медичного досвіду, — а все ж мені здавалося, що це ще не все. Я відчував, що тут є щось недоказане.
В одне лише я вірив цілковито — в саму Нетті та в її любов. Коли вона каже, що їхати треба, значить і справді треба; коли вона не каже чому саме, значить не слід її й допитувати. Я бачив страх і муку в її прекрасних очах, коли вона не помічала, що я дивлюсь на неї.
— Енно буде для тебе гарним і вірним приятелем. — говорила вона з сумною посмішкою. — Тай про Неллу ти не забувай, вона любить тебе за мене, у неї багато досвіду й розуму, її порада в тяжкі хвилини дуже цінна. Про мене ж думай лише одне, — що я повернуся, якомога скоріше.
— Я вірю в тебе, Нетті, — відповів я, — а тому вірю і в себе, — в людину, котру ти покохала.
— Ти маєш рацію, Ленні. І я певна, що з-під всякого нагніту долі, з усякої катастрофи ти вийдеш вірним собі, дужчим і кращим, ніж раніше.
Майбутнє кидало тінь на наші прощальні ласки і вони зливалися зі слізьми Нетті.
З допомогою Нетті за ті короткі місяці я встиг значно просунутися до здійснення найпершої точки свого плану — стати корисним робітником марсіанського суспільства. Я свідомо відхиляв усі пропозиції читати лекції про Землю та її людей: було б безглуздям зробити це своєю спеціальністю, бо це означало б навмисне спиняти свою свідомість на образах свого минулого, котрого я й так не міг спекатись, — замість засвоювати майбутнє, котре я повинен був завоювати. Отож я надумав безпосередньо стати на роботу і вибрав для того — після уважного порівняння й обмірковування — фабрику одежі.
Звичайно, я вибрав для себе роботу найлегшу. Але мені й тут довелося чимало попрацювати, щоб себе до неї як слід підготувати. Довелося засвоїти вироблені наукою принципи впорядковування фабрик узагалі, ознайомитися спеціально з тою фабрикою, де мені належалося працювати, з її архітектурою і організацією праці, з’ясувати собі хоч побіжно призначення всіх уживаних тут машин, як і тієї ж машини, біля котрої я мусив сам працювати — в усіх, звичайно, подробицях. За цією роботою виявилась потреба спочатку добре вивчити деякі розділи загальної й прикладної механіки, технології і навіть математичного аналізу. Найбільші труднощі тут виникали не зі змісту виучуваного, а з його форми. Марсіани писали свої підручники не для людини нижчої культури. Я пригадував, як мучився я колись дитиною над французьким підручником математики, що потрапив мені до рук випадково. У мене завжди був значний потяг, як і порядні здібності до цього предмету: тяжкі для більшості учнів ідеї «межі» і «вивідної» я засвоїв був якось непомітно, ніби здавна мав з ними справу. Але в мене не було тої дисципліни логіки і практики наукового мислення, на котрі сподівався від свого читача-учня французький професор, суворий і чіткий у висловах, але ж дуже скупий на пояснення. Він повсякчас оминав ті логічні місточки, що самі собою розумілися для людини вищої культури, але не для молодого азіата. І не один раз цілими годинами сидів я над якимсь переходом, що виникав слідом за словами: «звідки, зважаючи на попередні рівняння, виводимо…» Так було мені й тепер, — тільки що важче, — коли читав я наукові книжки марсіан; ілюзія легкості й зрозумілості, що була в мене на початку моєї хвороби, зникла тепер без сліду. Але терпляча допомога Нетті повсякчас була зі мною, розчищаючи мені важкий шлях.
Після від’їзду Нетті я незабаром зважився і вступив на фабрику. Це було величезне і дуже складне підприємство, що зовсім не відповідало нашим звичайним уявленням про подібну фабрику. Тут пряли, ткали, викроювали, шили й фарбували одежу, а матеріалом для роботи був не льон, не бавовна і взагалі не волокно рослин, як і не вовна та шовк, а щось цілком інше.
В старі часи марсіани виготовляли тканину для одежі майже так само, як це робиться нині у нас: вирощували потрібні рослини, стригли вовну з відповідної худоби, розводили особливу породу павуків, з павутиння котрих мали щось подібне до шовку, і т. д. Зміну техніки викликала потреба за всяку ціну збільшити продукцію хліба. Волокнисті рослини мусили віступитись перед волокнистими мінералами, от як гірський льон. Після цього хіміки зосередили свої зусилля над дослідженням павутиння і над синтезом нових матеріалів з такими ж властивостями. Коли винайти синтез їм пощастило, то в усій цій продукції за короткий час відбулася повна революція і тепер старого типу ткання можна знайти лише в історичних музеях.
Наша фабрика була справжньою дитиною цієї революції. Кілька раз на місяць із найближчих хімічних заводів залізничними коліями доставляли до неї «матеріал» на пряжу — густу прозору матерію в великих цистернах. Особливими апаратами, що захищали матеріал від повітря, його переправляли з цистерн у великий і високо почеплений металічний резервуар, рівне дно котрого мало сотні тисяч найтонших мікроскопічних дірочок. Великий тиск продушував через ці дірочки тонесеньке павутиння, котре твердло вже через кілька сантиметрів, міцніючи. Десятки тисяч механічних веретен підхоплювали це павутиння, скручуючи його десятками в нитки різної товщини і тягли їх далі, передаючи готове «прядиво» в другий, ткацький відділ. Там ткацькі верстати плели ці нитки в різне ткання, від найбільш тендітного — як серпанок і батист, до найтовщого, як сукно й повсть; ткання невпинно тяглося широкими стрічками ще далі — до майстерні викроювання. Тут його підхоплювали нові машини, уважно складали в кілька шарів і тисячами витинали з них завчасу розмірені з планів різноманітні шматки для окремих частин одежі.
У «швейні» всі ці шматки без жодних голок, ниток чи машинок для шиття сполучалися в готову одежу. Для того рівно стулені шматки змащувалися особливою хімічною рідиною, котра розтоплювала їх, а через хвилину й випаровувалась, полишаючи шматки міцно з’єднаними, — краще, ніж би це можна було зробити яким-будь шиттям. Тим же способом скрізь наліплювалися й ґудзики, і з майстерні виходили готові частини одежі — кілька тисяч зразків, різних формою й розміром.
На кожен зріст виготовлялося кілька сотень зразків, з котрих кожен міг собі вибрати одежу на себе, що ще й полегшувалося звичкою марсіан, аби одежа була цілковито вільною. Коли ж відповідної знайти ніяк не щастило, через, наприклад, не зовсім нормальний склад тіла, то негайно знімалася спеціальна мірка, машину встановлювали на нові плани і «шили» спеціально на певну особу. Все це забирало не більше години часу.
Що ж до кольору одежі, то більшість марсіан задовольняється природнім темним і м’яким тоном самого краму. Коли ж би хто забажав іншого кольору, то його одежу негайно шлють у фарбувальню, де їй через кілька хвилин електрохімічними способами надають бажаної барви, ідеально рівної й ідеально міцної.
З цієї ж тканини, лише значно товщої і теплішої, і майже тими ж способами виготовляється й одежа на зиму. Наша фабрика цього не робила, інші ж, більші фабрики, виробляли одразу все, що лише потрібно, аби одягтися людині від голови до п’ят.
Я працював у всіх відділах фабрики почергово і спочатку дуже захоплювався своєю роботою. Найцікавіше було працювати у відділі викроювання, де мені доводилося залучати до справи нові для мене способи математичного аналізу. Завдання полягало в тому, щоб з певного шматка краму викроїти всі частини костюма з найменшою втратою матеріалу. Завдання, звичайно, дуже прозаїчне, але ж і дуже поважне, бо найменша помилка, коли її повторювати мільйон разів, мусить дати величезну втрату. І вирішувати це завдання щастило мені «не гірше» від інших.
Я всіма силами намагався, щоб працювати «не гірше» від інших, і мав, узагалі кажучи, чималий успіх. Але ж я не міг не помічати, що це коштує мені зусиль значно більших, аніж решті робітників. Після звичайних 1–6 (земного рахунку) годин праці, я дуже стомлювався і мусив негайно ж відпочивати: в той же самий час інші йшли собі по музеях, бібліотеках, лабораторіях, або ж на інші фабрики придивлятися, що й як там робиться, а то ще й навіть працювати там…
Я сподівався, що до роботи з’явиться звичка і зрівняє мене з усіма робітниками. Але вона не приходила. Я все більше мусив переконуватись, що мені не вистачає культури уважності. Фізичних рухів треба було дуже небагато і тут я мав і швидкість, і спритність навіть більшу, ніж будь-хто. Але ж потрібна була така невпинна й напружена уважність у догляді за машиною і за матеріалом, що моєму мозкові було дуже важко: доводилося визнати, що лише за низку поколінь ця здібність могла розвинутись до тої міри, яка тут була звичайною й середньою.
Коли під кінець роботи я вже стомлювався, уважність починала мене зраджувати і я робив якусь помилку або ж запізнювався на хвилинку з виконанням якогось акту роботи, — тоді негайно й не помиляючись рука котрогось сусіди виправляла справу.
Мене не лише дивувала, а подеколи просто й обурювала їхня дивна здатність, ані на крихітку по спускаючи очей зі свого діла, помічати все, що твориться навкруги. Їхнє піклування викликало в мене не так удячність, як досаду й роздратування: у мене з’являлося таке відчуття, ніби вони повсякчас слідкують за моїми вчинками… Це тривожне відчуття ще збільшувало мою неуважність і псувало мені роботу.
Тепер, коли спливло чимало часу і я уважно й уже безсторонньо пригадую все оце, я бачу, що я ставився тоді до марсіан не так, як слід було. Цілком так само запопадливо, — може тільки не так часто, — мої товариші на фабриці допомагали й одно одному. Я зовсім не був предметом якогось виключного догляду і контролю, як мені це тоді видавалося. Я сам — людина індивідуалістичного світу, — несвідомо й несамохіть відокремлював себе від решти і хворобливо приймав до серця людську доброту і товариські послуги, за котрі — як це думалося мені, людині товарного світу — мені нічим було заплатити.
Минула довга осінь. Малосніжна й холодна зима запанувала в наших краях — середніх широтах північної частини планети. Маленьке сонце зовсім не гріло, та й світило також слабше. Природа позбулася яскравих барв, зблідла і посуворішала. Холод залазив у серце, на душі зростали сумніви і моральна самотність заброди з іншого світу ставала все прикрішою.
Занудьгувавши, вирядився я до Енно, з котрою вже давно не бачився. Вона зустріла мене як близького й рідного — ніби яскравий промінь недавнього минулого перетнув холод зими і присмерки турбот. Потім я помітив, що й сама вона була якась бліда і ніби стомлена, чи чимось вимучена: прихований сум визирав з-за її поведінки й розмови. Нам було про що побалакати проміж себе і кілька годин минуло для мене так непомітно й гарно, як ще не траплялося мені з самого від’їзду Нетті.
Коли я встав, щоб рушати до дому, нам обом стало сумно.
— Якщо ваша робота не прив’язує вас до цього міста, то їдьмо зі мною, — сказав я.
Енно одразу ж згодилась (вона якраз не працювала на обсерваторії, бо мусила перевіряти величезний запас обрахунків) і ми поїхали до хімічного містечка, де я жив сам-один на все помешкання Менні. Ранком я щодня подорожував на свою фабрику, що була за сотню кілометрів, чи за півгодини льоту від мене, довгі ж зимові вечорі ми з Енно пробували разом — за науковою працею, за розмовами, а то й гуляючи по околицях містечка.
Енно розповіла мені історію свого життя. Вона кохала Менні і була колись його дружиною. Їй дуже хотілося мати собі від нього дитину, але минали, роки, а дитини все не було. Тоді вона звернулась за порадою до Нетті. Та уважно з’ясувала що було слід і прийшла до рішучого висновку, що дітей ніколи й не буде. Менні надто пізно став з хлопця чоловіком і надто рано розпочав напружене життя вченого й мислителя. І активність його мозку своїм надмірним розвитком надламала й приглушила життєвість елементів розмноження з самого початку: допомогти тут не можна було нічим.
Присуд Нетті тяжко вразив Енно, у котрої любов до геніальної людини і глибокий інстинкт матері сполучилися в одне жагуче бажання, а на здійснення його надія раптом зникла.
Але це ще було не все: дослідження привели Нетті ще й до іншого. Виявилося, що для велетенської розумової праці Менні і для необмеженого розвитку його геніальних здібностей йому треба було якомога більше фізичної стриманості, якомога менше втіх кохання. Енно послухалась поради Нетті і швидко упевнилась, що та мала повну рацію. Менні ожив, став працювати енергійніше, ніж будь-коли. Нові плани надзвичайно швидко народжувалися в його голові і здійснювалися особливо успішно; він же ніби й не відчував утрати. Тоді Енно, для котрої її кохання було дорожче за життя, але геній коханої людини — дорожче того кохання, зробила з усього того належні висновки.
Вона полишила Менні. Це спочатку його засмутило, але потім він швидко з фактом помирився. Про дійсну при чину розриву він, можливо, і не довідався, бо Енно й Нетті затаїли її; але, звичайно, не можна було ручатися, що проникливий розум Менні не збагнув прихованої суті події. Для Енно ж життя так спорожніло, приглушене почуття творило таку муку, що через деякий час молода жінка вирішила позбутися життя.