У вухах у мене почало гудіти вже доволі давно: тепер же це гудіння ставало все впертіше й голосніше: інколи воно перешкоджало мені слухати фонограми, ночами ж просто не давало спати. Часами в ньому бриніли людські голоси, відомі мені й невідомі; часто мені здавалося, що мене гукають моїм ім’ям, що я чую розмову, слів котрої через те гудіння не можу толком розпізнати. Я став розуміти, що я, мабуть, чи не занедужав, тим паче, що моя неуважливість остаточно опанувала мене і я не міг навіть читати більше, ніж кілька рядків за раз.
«Це, звичайно, простісінька перевтома, — думав собі я. — Мені треба більше відпочивати; може бути, що я надто багато працював. Треба тільки, щоб Менні не помітив, що зі мною робиться, бо ж це — чисте банкрутство та ще й на самому початку справи.
І коли Менні навідувався до мене, — це інколи бувало, — я прикидався, ніби старанно працюю. Він же зауважував мені, що я надуживаю своїх сил і ризикую перевтомитися.
— Особливо сьогодні у вас дуже кепський вигляд, — казав він. — Подивіться в дзеркало, як у вас горять очі і як ви зблідли. Нам треба відпочити, ви згодом на тому виграєте.
Мені й самому хотілося б того, але якось не щастило. Щоправда, — я майже нічого не робив, але ж усяке навіть найменше зусилля мене виснажувало; бурхлива ж хвиля живих образів зі спогадів і фантазії вирувала і вдень і вночі. Оточення якось блідло й відступало перед ними, набуваючи нереального вигляду.
Нарешті я був змушений скоритися. Я бачив, що млявість і апатія все дужче опановують мою волю, що у мене все меншає сил боротися зі своїм становищем. Одного ранку, коли я щойно встав з ліжка, у мене все раптом потемніло в очах. Але це швидко минулося і я пішов до вікна, позирнути на дерева парку. І от, зненацька, я відчув, що хтось на мене дивиться. Я повернувся і побачив Ганну Миколаївну. Обличчя її було бліде й засмучене, дивилася вона з гірким докором. Мені стало прикро і я, зовсім не думаючи про те, як вона могла тут опинитися, ступив до неї і хотів щось сказати. Але вона зникла, ніби розтанула в повітрі.
З цієї хвилі почалася оргія привидів. Багато дечого я вже не пригадую і, здається, свідомість часто сплутувалась у мене, як у сні. Приходили й виходили, або ж просто з’являлися і зникали різноманітні люди, з ким я зустрічався в житті, — навіть цілком мені невідомі. Але між ними не було марсіан, все це були люди Землі, здебільшого ті, кого я давно вже не бачив — старі шкільні товариші, молодший брат, що вмер іще дитиною. Одного ж разу побачив я через вікно на лавочці відомого мені шпига, котрий глузливо поглядав на мене своїми хижацькими непосидячими очима. Привиди не розмовляли зі мною, вночі ж, коли було тихо, галюцинації слуху зростали, стаючи суцільними, але безглуздо беззмістовними розмовами проміж невідомих мені, здебільшого, осіб: то пасажир торгувався з візником, то прикажчик умовляв покупця взяти у нього крам, то галасувала університетська аудиторія, а суб умовляв її заспокоїтись, бо зараз, мовляв, прийде пан професор. Галюцинації зору були, принаймні, цікаві, та й заважали мені менше й рідше.
Після примари Ганни Миколаївни я, певна річ, сказав усе Менні. Він одразу ж уклав мене до ліжка, покликав найближчого лікаря і протелефонував Нетті за шість тисяч кілометрів. Лікар сказав, що він не зважується до чогось приступати, бо не так добре знає організацію людини Землі, але, як би там не було, а найпотрібніша для мене річ — це спокій і відпочинок; забезпечивши це, не страшно й почекати, поки приїде Нетті.
Нетті з’явився на третій день, передавши свою справу іншому. Побачивши, що зі мною сталося, він із журливим докором поглянув на Менні.
Хоч лікував мене сам Нетті, та хвороба моя тяглася кілька тижнів. Я перебував у ліжку, спокійний і апатичний, байдужий і до дійсності, і до привидів; навіть повсякчасна присутність Нетті тішила мене чуже мало, ледве даючи себе помітити.
Мені дивно згадувати про своє тодішнє ставлення до галюцинацій: хоч десятки разів мені доводилося переконуватись, що вони не є реальністю, проте кожного разу, коли вони з’являлись, я якось забував це; навіть, коли моя свідомість не затемнювалась і не сплутувалась, — я визнавав їх за дійсні особи й речі. Розуміння ж їхньої нереальності приходило лише після того, як вони вже зникали, або ж саме за хвилю перед тим.
Перші свої зусилля Нетті скерував на те, щоб примусити мене спати й відпочивати. Жодних ліків для того він, однак, уживати не зважувався, розуміючи, що всі вони можуть стати отрутою для земного організму. Кілька днів йому не щастило приспати мене своїми звичайними способами; галюцинаторні образи втручалися в процес впливу і руйнували його роботу. Та нарешті йому пощастило, і коли я прокинувся після двох-трьох годин сну, він заявив:
— Тепер ви, безперечно, одужаєте, хоч хвороба ще довго йтиме своєю ходою.
І вона й справді йшла тією ходою. Галюцинації траплялися рідше, але не стали менш живими й яскравими. Вони навіть ускладнились — інколи гості-привиди починали зі мною розмову.
Але з тих розмов лише одна мала толк і значення для мене. Це трапилося в кінці хвороби.
Прокинувшись ранком, я побачив біля себе, як звичайно, Нетті; за його ж кріслом стояв мій давній товариш по революції, немолода вже людина, глузливий і гостроязикий агітатор — Ібрагім. Він ніби на щось вичікував. Коли Нетті вийшов до сусідньої кімнати приготувати ванну, Ібрагім брутально й гостро кинув мені:
— Дурню! Чого зіваєш? Хіба не бачиш, хто твій лікар?
Мене якось мало здивував натяк, що приховувався в цих словах, а їхній цинічний тон не обурив мене — я його знав за цілком природній для Ібрагіма. Але я пригадав залізне ручкання маленької руки Нетті й Ібрагімові не повірив.
— Не віриш, так тобі ж гірше, — погордливо посміхнувся він і в ту ж хвилю зник.
В кімнату вступив Нетті. Побачивши його, я відчув якусь чудну ніяковість. Він уважно подивився на мене.
— Добре, — сказав він. — Ви одужуєте швидко.
Весь день після цього він був якось особливо мовчазний і задумливий. На другий день, переконавшись, що я почуваю себе добре, а галюцинації не повторюються, він поїхав по своїх справах, поставивши замість себе іншого лікаря. Після цього він кілька днів з’являвся лише вечорами, щоб приспати мене на ніч. Лише тоді я гаразд зрозумів, як для мене потрібна і приємна його присутність. Поруч із хвилями здоров’я, що ніби пливли в мій організм зі всієї природи навкруги, стали все частіше навідувати мене міркування про натяк Ібрагіма. Я вагався і всяким чином переконував себе, що це безглуздя, породжене хворобою: ради чого Нетті й інші друзі почали б мене відносно цього дурити? Проте невиразний сумнів усе лишався, і він був мені дуже неприємний.
Інколи я розпитував Нетті, над якими справами він оце зараз працює. Він поясняв мені, що нині йде низка зборів, присвячених справі влаштування нових експедицій на інші планети, і він там потрібен як експерт. Менні керував цими зборами, але ні він, ні Нетті швидко їхати не збиралися і це мене дуже тішило.
— А ви самі часом не думаєте повертатись додому? — спитав мене Нетті і в його тоні помітив я занепокоєння.
— Та я ж іще нічого не встиг зробити. — відповів я.
Обличчя Нетті заясніло.
— Ви помиляєтесь, ви зробили багато… Навіть і цією відповіддю, — заперечив він.
Тут я відчув якийсь натяк на щось таке, чого я ще не знав, але що стосувалося до мене.
— А чи не можу й я піти на одну з цих нарад? — запитав я.
— Нізащо! — рішуче заявив Нетті. — Крім повного відпочинку, котрий вам потрібен, вам треба ще цілі місяці уникати всього, що має безпосередній зв’язок з початком вашої хвороби.
Я не сперечався. Мені було так приємно відпочивати що мій обов’язок перед людством поплив кудись далеко. Мене тільки все дужче турбували чудні думки про Нетті.
Одного вечора стояв я біля вікна, дивився на потемнілу внизу таємничу червону «зелень» парку, і вона видавалася мені прекрасною, і не було в ній нічого чужого моєму серцю. Тут хтось постукав у двері і я зразу відчув, що це — Нетті. Він зайшов своєю швидкою, легкою ходою і, посміхаючись, простяг мені руку — старе земне привітання, котре йому подобалось. Я радісно стиснув йому руку з такою енергією, що його дужим пучкам стало прикро.
— Ну, я бачу, що моїй ролі лікаря — край, — сміючись сказав він. — А проте, я мушу вас іще раз добре розпитати, щоб це твердо встановити.
Він допитував мене, а я безглуздо відповідав йому, не знати чого зніяковівши, і читав прихований сміх у глибині його великих очей. Нарешті я не витерпів:
— Поясніть мені, чому це мене так тягне до вас? Чому я так неймовірно радий вас бачити?
— Найшвидше тому, гадаю, що я лікував вас і ви несвідомо переносите на мене радість одужання. А може бути й… ще одне… саме те, що я… жінка…
Блискавка майнула у мене перед очима, все потемніло навкруги, серце ніби спинилося. Через секунду я, як божевільний, стискував Нетті в своїх обіймах, цілував їй руки, лице і її великі глибокі очі, зеленкувато-сині, як небо її планети…
Великодушно і просто дозволяла мені Нетті мої бурхливі пориви… Коли я очуняв від свого радісного божевілля і знову цілував її руки з самовільними сльозами вдячності на очах. — то було, звичайно, слабосилля від подужаної хвороби, — Нетті сказала мені зі своєю любою посмішкою:
— Так, мені зараз здавалося, що весь ваш юнацький світ почуваю я в своїх обіймах. Його деспотизм, його егоїзм, його божевільна жага щастя — все це було в ваших ласках. Ваша любов — рідня вбивству… Але… я люблю вас, Ленні…
Це було щастя.
Ці місяці… Коли я про них згадую, все тіло мені починає трепетати, туман застеляє очі і все навкруги видається дрібницею — не знайти слів, щоб змалювати минуле щастя.
Новий світ став мені близьким і, здавалося, цілком зрозумілим. Минулі поразки не лякали мене, юнацтво й віра повернулись до мене і, думав собі я, ніколи вже мене не покинуть. У мене був гарний і могутній спільник, квилити не було чого, майбутнє було моїм.
До минулого думка моя поверталася рідко, здебільшого до того, що стосувалося Нетті і до нашого кохання.
— Навіщо ви ховалися від мене з тією своєю статтю? — запитав я її незабаром після того вечора.