Протягом нашої розмови всі марсіани повиходили. Менні запросив мене до своєї каюти полуднувати. Я пішов за ним. Каюта його тулилася просто до стіни етеронефа і мала велике кришталеве вікно. Ми повели розмову далі. Я знав, що мені доведеться зазнати нових відчуттів у зв’язку з утратою ваги свого тіла: я й запитав про це у Менні.
— Так, — сказав Менні. — хоч сонце й притягає нас, але тут впливу його не помітно. Вплив Землі так само зникне, завтра — позавтра. Лише завдяки невпинному прискоренню етеронефа ми збережемо 1/500 своєї нормальної ваги. На перший раз звикати до цього досить важко, хоч зміна відбувається дуже повільно. Легшаючи, ви втрачатимете спритність, будете робити силу не до ладу розрахованих рухів, що вестимуть вас поза вашу мету. Втіха від літання видасться вам доволі сумнівною. Не минеться вам, щоб не стукотіло серце, не паморочилася голова, щоб навіть не нудило; та Нетті допоможе вам всього того позбутися. Важко вам буде також поратися біля води та й усякої іншої рідини, котра, аби ви її ледве-ледве штовхнули, виплигуватиме вам з посуду і скрізь розкидатиметься величенними сферичними краплями Але ми добре пристосувалися до всіх цих незручностей: меблі й посуд прироблюється у нас до своїх місць, рідини зберігаються заткнутими, скрізь наставлено ручок і протягнуто ремені, щоб спиняти небажані підлітання в разі нерозрахованих рухів. Та ви звикнете, часу на науку вистачить.
З моменту відплиття минуло біля двох годин, а зменшення ваги вже давало себе почувати, і поки що — найприємнішим способом: тіло ставало легшим, рухи вільнішими — та й годі. Атмосферу ми вже встигли минути цілком, але це нас ніяк не турбувало, бо кисню на нашому герметично закритому кораблі було, звичайно, досхочу. Видима половина земної поверхні стала остаточно нагадувати географічну мапу — з переплутаним, правда, масштабом, дрібнішим посередині і більшим до обрію; подекуди її вкривали ще й білі плями хмар. На півдні, за Середземним морем, північ Африки та Аравію крізь блакить можна було бачити досить добре; на півдні, за Скандинавією, погляд безнадійно блукав по сніговій та льодовій пустелі, — лише скелі Шпіцбергена малювалися ще самотньою темною плямою. На сході, за зеленкувато-рудою смугою Уралу, подекуди перетнутою сніговими плямами, починалося знову суцільне царство білого кольору з лише де-не-де зеленкуватим полиском — блідим натяком на велетенські хвойні гаї Сибіру. На заході, за яскравими контурами середньої Європи, розпливалися під хмарами береги Англії і північної Франції. Я не міг довго без відпочинку дивитися на цю величну картину, бо думка про страшну глибину безодні, над котрою ми були, швидко викликала у мене почуття, подібне до непритомності. Я відновив розмову з Менні.
— Ви капітан корабля, правда?
Менні ствердно мотнув головою і додав:
— Але це зовсім не свідчить, що мені належить те, що у вас зветься владою начальника. Просто я маю найбільший досвід у справі керування етеронефом і мої вказівки беруться до уваги так само, як я приймаю астрономічні розрахунки Стерні, або ж — як усі ми приймаємо медичні поради Нетті для підтримання нашого здоров’я й робочої сили.
— А скільки ж років цьому докторові Нетті? Він видається мені занадто молодим.
— Не пригадаю. 16 чи 17, — з посмішкою відповів Менні.
Так само вгадував і я. Але мене не могла не здивувати така рання вченість.
— І в такому віці вже бути лікарем! — несамохіть вихопилося в мене.
— Ще ж і додайте: тямущим і досвідченим лікарем. — притиснув Менні.
В ту хвилю я не зміркував, а Менні може й навмисне не нагадав мені, що роки марсіан майже вдвічі довші за наші; Марс обходить Сонце за 686 наших днів, — отже 10 років Нетті відповідали 30 нашим земним рокам.
Пополуднувавши, пішли ми оглядати наш «корабель». Перш за все пішли ми «в машину». Машинерія забрала собі весь нижній поверх етеронефа, містячись просто на плескатому його дні. Поверх поділявся на п’ять кімнат: одну центральну і чотири бічних. Якраз посередині центральної кімнати стояла моторна машина, а округ неї з усіх чотирьох боків уставлено було в поміст круглі скляні вікна, одне з чистого кришталю, а три з трикольорового скла різних барв: скло було в три сантиметри завтовшки, навдивовижу прозоре. В цю хвилю ми могли бачити через них лише частину земної поверхні.
Головною частиною моторної машини був вертикальний металічний циліндр трьох метрів заввишки і півметра в діаметрі, зроблений, як пояснив Менні, з осмію — шляхетного, спорідненого з платиною металу, що майже зовсім не плавиться. У циліндрі відбувався розпад радійної матерії: розпечені до червоного жару стінки в 20 сантиметрів завтовшки яскраво свідчили про енергію цього процесу. Проте в кімнаті не було дуже душно: весь циліндр було вкрито вдвічі товщим футляром з якоїсь прозорої матерії, що дуже добре захищала від вогню: зверху від цього футляру йшли канали, а ними гаряче повітря текло в усі боки, рівномірно гріючи весь етеронеф.
Інші части машини, сполучені різними іншими способами з циліндром — електричні бобіни, акумулятори, покажчики з циферблатами і т. д. — в доброму ладі розмішено було навкруги. Завдяки системі люстр черговий машиніст бачив їх усі одразу, не сходячи зі свого кріселка.
З бічних кімнат одна була «астрономічна»; праворуч і ліворуч від неї були «водяна» і «киснева»; проміж ними ж — «рахівнича». В астрономічній кімнаті поміст і зовнішня стінка були з суцільного кришталю, з геометрично вишліфуваного скла ідеальної прозорості. Коли я, йдучи висячими місточками слідом за Менні, зважувався позирнути просто вниз, то між собою й безоднею під нами я не помічав рішуче нічого і мусив затуляти собі очі, бо болюче паморочилася голова. Я силкувався дивитися вбік, — на інструменти, котрі містилися поміж сітки містків на хитромудрих штативах, що йшли зі стелі та внутрішніх стін кімнати. Головний телескоп був біля двох метрів завдовжки, але мав невідповідно великий об’єктив такої ж, певне, великої оптичної сили.
— На окуляри ми вживаємо лише алмаз, — зауважив Менні, — він дає найбільше поле зору.
— До якої міри побільшує цей телескоп? — спитав я.
— Чітке побільшення — біля 600 раз, — відповів Менні; — коли ж його не досить, ми поле зору фотографуємо і розглядаємо фотографію під мікроскопом. Таким чином побільшення фактично доводиться до 60 тисяч і навіть вище: часу ж на фотографування йде менше хвилини.
Менні запропонував мені зараз же подивитися в телескоп на полишену Землю. Телескопа він навів на неї сам.
— Віддаль тепер біля 2000 кілометрів. — сказав він. — Чи впізнаєте ви, що бачите?
Я одразу ж упізнав порт скандинавської столиці, куди не раз їздив у справах партії. Мені цікаво було розгледіти пароплави на рейді. Повернувши бічну ручку на телескопі, Менні в одну мить замість окуляра поставив фотографічну камеру, а через кілька секунд зняв її з телескопа і цілком пересадив у великий апарат, що стояв поруч і виявився мікроскопом.
— Ми викликаємо й зміцнюємо малюнок у самому мікроскопі, не торкаючись до скельця руками, — пояснив він і після кількох дрібних операцій, через якихось півхвилини, пустив мене до окуляра мікроскопа.
Напрочуд чітко побачив я відомий мені пароплав Північного Товариства — так, ніби я був лише за кілька кроків від нього; діапозитивний малюнок видавався рельєфним і був цілковито натуральних барв. На містку стояв сивий капітан, що з ним я не раз розмовляв собі в часи своїх подорожей. Матрос, що саме звантажував на містку якусь велику паку, так і застиг у своїй позі, як і подорожній, що вказував йому на щось рукою. І все це бачив я за 2000 кілометрів.
Тут до кімнати вступив молодий марсіанин, помічник Стерні. Йому треба було добре виміряти пройдений етеронефом шлях. Ми не стали перешкоджати йому і пішли далі, до «водяної» кімнати. Там містився великий резервуар з водою і поважні апарати, що її відсвіжували. Сила труб вела цю воду з резервуару в усі кіпці етеронефа.
Далі йшла «рахівнича» кімната. Там стояло багато незрозумілих мені машин з безліччю циферблатів та стрілок. За найбільшою машиною працював Стерні. З неї лізла довга стрічка з наслідками, очевидно, розрахунків Стерні, але знаків на ній, як і на всіх циферблатах. я не розумів. Мені не хотілося перешкоджати Стерні, та і взагалі з ним балакати. Ми швидко вийшли в останню бічну кімнату.
Це була «киснева». В ній містилися запаси кисню, а саме — 25 тонн бертолетової солі, звідки можна було вилучити в міру потреби понад 10 000 кубічних метрів кисню, чого вистачило б на кілька подібних до нашої подорожей. Тут же були й апарати для розкладу солі. Далі лежали запаси бариту й їдкого калію для виловлювання з повітря вуглекислоти, а також запас ангідриду сірки — проти зайвої вогкості та літаючого левкомаїну — тої фізіологічної отрути, що видихається людьми і шкодить значно більше, аніж вуглекислота. Цією кімнатою завідував лікар Нетті.
Після цього ми повернулися до центральної машинної і з неї невеличким ліфтом дісталися на самісіньку гору етеронефа. Там у центральній кімнаті містилася знов же обсерваторія, цілковито подібна до нижньої, але значно більших розмірів. З цієї обсерваторії видно було іншу половину небесної сфери, вкупі з «планетою призначення». Марс сяяв своїм червонуватим світлом збоку від зеніту. Менні навів на нього телескопи і я чітко побачив відомі мені з мап Скіапареллі контури земель, морів та сітку каналів. Менні сфотографував планету і під мікроскопом з’явилася детальна мапа. Та без пояснень Менні я нічого на ній не міг зрозуміти: плями міст, гаїв і озер відрізнялися одна від одної тендітними й різноманітними подробицями.
— Далеко? — спитав я.
— Зараз не дуже — біля 100 мільйонів кілометрів.
— А чому Марс не в зеніті? Ми, значить, летимо не просто на нього, а вбік?
— А ми інакше й не можемо. Від’їжджаючи з Землі, ми, в згоді з законом інерції, зберігаємо, між іншим, швидкість її руху навколо Сонця — 30 кілометрів за секунду. Марсова ж швидкість — всього 21 кілометр, і коли б ми летіли по перпендикуляру між обома орбітами, то ми б мусили ударитись об Марс з різничною швидкістю 6 кілометрів за секунду. Це річ мало зручна, отже — ми мусимо вибрати криволінійний 9лях, щоб ту зайву бічну швидкість урівноважити.
— Якої ж тоді довжини має бути весь наш шлях?
— Біля 160 мільйонів кілометрів, що має забрати найменше 21/2 місяці.
Коли б я не був математиком, ці числа не сказали б моєму серцю нічого. Але тепер вони викликали в мені почуття справжнього кошмару: отже, я чим швидше залишив цю розкішну обсерваторію.
Шість бічних камер верхнього сегменту, що оточували кільцем астрономічну кімнату, були зовсім без вікон і їхня стеля, являючись продовженням кулястої поверхні етеронефа, похило йшла до самого помосту. Вгорі містилися великі резервуари «мінус-матерії», відштовхування котрої мусило паралізувати вагу всього корабля.
Середні поверхи — третій і другий — містили в собі спільні зали, лабораторії окремих членів експедиції, їхні каюти, умивальні, бібліотеку, гімнастичну залу і т. д.
Каюта Нетті була поруч з моєю.
Що далі, то втрата ваги давалася взнаки все дужче. Зріст почуття легкості вже не спричинювався до приємності. До свідомості домішувався елемент невпевненості і якоїсь розпливчастої тривоги. Я пішов до своєї каюти і простягся на ліжку.
Дві години спокою й напружених міркувань призвели до того, що я непомітно заснув. Коли ж я прокинувся, у мене біля столу сидів Нетті. Несамохіть, доволі жвавим рухом підвівся я з ліжка і, ніби підкинутий чимось угору, стукнувся головою об стелю.
— Коли важиш менше 20 фунтів, то треба бути обережнішим, — доброзичливо філософським тоном зауважив Нетті.
Він прийшов до мене зі спеціальним наміром дати мені всі необхідні вказівки на випадок тої «морської хвороби», що вже чіплялася до мене в міру втрати ваги. В каюті моїй був особливий сигнальний дзвіночок до його кімнати: отже — я завжди міг би його покликати, коли б потребував допомоги.
Я скористався з нагоди побалакати з молодим лікарем, — мене якось мимоволі вабило до цього симпатичного, дуже вченого, але ж і дуже жвавого хлопчика. Я спитав у нього, чому це трапилося так, що з усієї компанії марсіан на етеронефі лише він один, окрім Менні, тямить балакати на моїй рідній мові.
— Це річ проста, — пояснив він. — Коли ми шукали людину, то для вашої країни Менні вибрав себе й мене. Ми двоє і прожили в ній більше року, поки нам не пощастило завершити справу з вами.