— Який ви гарний… — вимовив я, поволі спостерігаючи з ним зміну.
Він осміхнувся і поклав мені на лоб руку. Рука його була невеличка й м’яка. Я знову стулив очі і з безглуздою думкою, що слід би поцілувати цю руку, спокійно й радісно заснув знову.
Коли я прокинувся й одкрутив світло, годинник показував десяту. Одягшись, я натиснув ґудзик дзвіночка і через хвилину до кімнати вступив Менні.
— Скоро від’їжджаємо? — спитав я.
— Через годину, — відповів Менні.
— Чи не ви заходили до мене цієї ночі, чи то мені лише приснилося?
— Ні, то не був сон, але приходив не я, а наш молодий лікар — Нетті. Ви кепсько й тривожно спали, і він мусив вас присипляти блакитним світлом і впливом.
— Він ваш брат?
— Ні, — усміхнувшись, відповів Менні.
— Ви ще й досі не сказали мені, якої ви національності… А решта ваших товаришів, вони теж належать до вашого типу?
— Так. — відповів Менні.
— Значить, ви мене одурили, — гостро закинув я. — Це не наукове товариство, а щось інше!
— Атож, — спокійно відповів Менні. — Всі ми люди іншої планети, представники іншого людства. Ми — марсіани.
— Навіщо ж ви мене дурили?
— А ви б стали мене слухати, коли б я одразу сказав вам усю правду? У мене було замало часу вас переконувати, отже довелося для правдоподібності тую правду перекрутити. Без цього перехідного ступеня вашу свідомість було б порушено надто гостро. Що ж до суті, до майбутньої подорожі, то я сказав вам правду.
— Значить, чи сяк чи так, а я ваш бранець?
— Аж ніяк. Ви й нині цілком вільні. Ви маєте ще цілу годину часу на міркування. Якщо за цю годину передумаєте, ми одвеземо вас назад, а подорож відкладемо, бо самим нам вертатися немає рації.
— Навіщо ж я вам здався?
— Щоб бути живим зв’язком між нашим і земним людством, щоб придивитися до нашого ладу життя і толком розказати марсіанам про земний, щоб бути — поки ви того бажатимете — представником вашої планети у нашому світі.
— Це вже повна правда?
— Так, повнісінька, аби лише ви змогли упоратись зі своєю роллю.
— Коли так, то треба спробувати. Лишаюся з вами.
— Це ваше останнє слово? — запитав Менні.
— Так, як що й ваше останнє слово не є знову якийсь… перехідний ступінь.
— Ну, значить, їдемо, — сказав Менні, полишаючи без уваги мою шпичку. — Зараз дам останні вказівки машиністові, а потім вернуся до вас і поведу вас дивитися на відплиття етеронефа.
Він пішов, а я на самоті віддався своїм міркуванням. Власне кажучи, розмови своєї ми не закінчили. Лишалося ще одне і доволі важливе питання, але я не зважився його Менні ставити. Чи свідомо сприяв він моєму розривові з Ганною Миколаївною? Мені думалося, що свідомо. Певна річ, він бачив у ній перешкоду своїй меті. Може бути, що він і мав собі рацію. Та чи так, чи інак, — він міг лише прискорити цей розрив, він його не створював. Звичайно, вже й це було непроханим втручанням у мої особисті справи. Але ж тепер я вже був пов’язаний з Менні і однаково мусив свою проти нього ворожість за це — приглушувати. Отже, не було чого й чіплятися за минуле, краще й не розводитися над цим питанням.
До того ж, взагалі кажучи, новий поворот справи не дуже то й вразив мене: я добре виспався, а здивувати мене після всього вчорашнього було б доволі важко. Треба було лише виробити план дальшої поведінки.
Певна річ, перш за все треба було якнайшвидше й найповніше зорієнтуватися в новому оточенні. Найкраще — починати з найближчого і крок за кроком переступати до дальшого. Найближчим був етеронеф, його пасажири і початок подорожі. Марс був іще далеко: щонайменше — два місяці їзди, коли пригадати вчорашні слова Менні.
Зокола бачив я етеронеф іще вчора: це була майже сфера зі стесаним знизу сегментом, як оте знамените колумбівське яйце. Звісно, цю форму взято було тому, що вона дає найбільший обсяг для найменшої поверхні, отже — вимагає від будівничого найменше матеріалів і творить найменшу площу для остуджування. З матеріалів ішли, очевидно, здебільшого залізо та скло. Внутрішню конструкцію мусив показати й пояснити мені Менні, він же мав і познайомити мене з усіма іншими «страховиськами», як я нишком обізвав своїх нових товаришів.
Повернувшись, Менні повів мене до решти марсіан. Усі вони скупчилися в залі з великим, на півстіни завбільшки, вікном. Після електрики сонячне світло справляло дуже приємне враження. Марсіан було чоловік з двадцять і всі вони, як мені тоді видалося, були на одне лице. Відсутність бороди, вусів, а також зморщок на обличчях затирала їм навіть різницю віку. Я несамохіть стежив очима за Менні, щоб, бува, не загубити його серед цієї чужої мені компанії. Та через деякий час я навчився вже впізнавати серед них мого нічного гостя — Нетті, що давав себе помічати своєю молодістю й жвавістю, а крім нього — широкого в плечах велетня Стерні, що просто занепокоїв мене якимсь навдивовижу холодним, майже зловісним виразом обличчя.
Російською мовою говорив зі мною, окрім Менні, лише Нетті; Стерні ж та ще троє чи четверо чоловік говорили по-французьки, інші по-англійськи; між собою ж розмовляли на якійсь цілковито новій для мене, мабуть, що на своїй рідній мові. Мова ця була голосна й гарна і, як я з задоволенням одразу ж помітив, не приховувала в собі жодних труднощів для вимови.
Хоч які цікаві були мені «страховиська», проте найдужче увагу мою притягало наближення урочистого моменту одплиття. Я уважно приглядався до снігової поверхні під нами та до прямовисної гранітної скелі, що стриміла за нею. Я чекав, що ось раптом одірвемося ми від землі і все це швидко замигтить перед очима, віддаляючись. Але нічого подібного я не дочекався.
Од снігової поверхні почали ми відділятися без жодного звуку, повагом, ледь помітним рухом. Кілька секунд піднесення було майже непомітне.
— Прискорення — два сантиметри, — зауважив Менні.
Я зрозумів. За першу секунду ми мали пройти лише один сантиметр, за другу 3, за третю 5, за четверту 7 сантиметрів; швидкість мусила весь час зростати, невпинно змінюючись відповідно до закону арифметичної прогресії. Через хвилину ми мусили мати швидкість ходи людини, через 15 хвилин — кур’єрського потягу і т. д.
Ми рухались у згоді з законом падання тіл, але падали вгору і в 500 разів повільніше, аніж звичайні тіла поблизу землі.
Скло вікна починалося від самого помосту, створюючи з ним тупий кут, відповідно до напряму кулястої поверхні етеронефа, частиною котрої воно й було. Завдяки цьому ми, нахиляючись уперед, могли бачити й те, що було просто під нами.
Земля швидко тікала з-під нас і обрій розсовувався. Поменшали темні плями скель і селищ, береги озер малювалися як на плані. Небо що далі, то темніло і коли синя смуга незамерзлого моря простяглася по всьому обрію з заходу, — мої очі вже почали помічати більші зорі в повному світлі полуденного сонця.
Повільне обертання етеронефа навколо вертикальної осі дозволяло нам оглядати всю просторінь під нами.
Нам видавалося, що обрій підноситься вкупі з нами і земна поверхня здобуває вигляд велетенської вгнутої мисочки з рельєфними оздобами. Але контури дрібніли, рельєф спадав, весь краєвид все дужче починав нагадувати географічну мапу, гостро викреслену посередині, розпливчасту й невиразну з боків, де все затягувалося напівпрозорим блакитним туманом. А небо зовсім почорніло і безліч зірок, аж до найдрібніших, сяяли на ньому спокійно й не блимаючи, ані трішечки не боячись сліпучого сонця, проміння котрого стало пекуче аж до болю.
— Скажіть, Менні, наше прискорення в два сантиметри ми збережемо аж до кінця подорожі?
— Авжеж, — відповів він. — Лише на середині путі його напрям зміниться на негативний і швидкість тоді вже не ростиме, а падатиме, — кожної секунди знову ж на ті два сантиметри. Отже, хоч найвища швидкість, етеронефа буде біля 50 кілометрів за секунду, а середня — біля 25 кілометрів, проте в хвилю прибуття вона стане так само малою, як була і в початку руху, і ми пристанемо до Марса, не струснувшись і не вдарившись. Без цих велетенських змінних швидкостей ми не могли б дістатися ні до землі, ні до Венери, бо навіть їхні найближчі відстані — 60 і 300 мільйонів кілометрів — вашими, наприклад, потягами пощастило б проїхати лише протягом кількох століть, а не місяців, як ми оце з вами нині робимо. Що ж до способу «гарматного пострілу», про котрий я читав у ваших фантастичних романах, то це ж, звичайно, простісінький жарт, бо в згоді з законами механіки — цілком однаково, чи сидіти в момент пострілу в набої, чи зустрінути його своїм тілом зокола.
— А яким же чином здобуваєте ви собі це рівномірне гальмування і прискорення.
— Етеронеф штовхає нам сила одної у радійних матерій, котру нам щастить здобувати в великій кількості. Ми віднайшли спосіб прискорювати розпад її елементів у сотні тисяч разів: це робиться в наших моторах за допомогою досить простих електрохімічних процесів. Таким способом вилучається величезна кількість енергії. Частинки розкладених атомів розлітаються, як ви знаєте, в десятки разів швидше, аніж гарматні набої. Коли ж вони можуть вилітати з етеронефа тільки в одному напрямі, себто з каналу, що має непроникливі для них стінки, — тоді весь етеронеф простує в протилежний бік, чисто так, як це буває з рушницею чи гарматою в момент пострілу. Взявши відомий вам закон живих сил, ви без жодних труднощів зможете вирахувати, що мізерної частки міліграма цих частинок вам цілком вистарчить, щоб дати етеронефові його рівномірно прискорений рух.