За цими словами Енно холод ефірних пустель наче б ускочив і до мого серця. Я чітко уявив собі наш малесенький світлий острівець серед безмежного мертвого океану. Жодної підпори, блискавично швидкий рух, чорна безодня навкруги… Енно схопив мій настрій.
— Менні дуже гарний стерни чий, — зауважив він, — а Стерні не помилиться. Смерть же… ви її напевне бачили вже поблизу себе… вона ж — лише смерть… та й годі.
Дуже швидко настав час, коли мені довелося пригадати ці слова в боротьбі з лютим душевним болем.
Хімік Летта вабив мене до себе не лише тією лагідною й чутливою вдачею, про яку оповідав мені Нетті, а й своїм великим знанням у найбільш цікавому для мене питанні науки, а саме — про будову матерії. Один лише Менні мав ще більшу компетенцію в цьому питанні, але я силкувався якомога рідше звертатися до нього, розуміючи, що його час — надто дорогоцінний для інтересів науки й експедиції, щоб я мав право одривати його від його роботи. Доброзичливий же дідок Летта так неймовірно терпляче ставився до мого неуцтва, так охоче і навіть із задоволенням пояснював мені саму абетку предмета, що з ним я почував себе цілком вільно.
Летта став читати мені цілий курс теорії будови матерії, ілюструючи його низкою спроб розкладу елементів та їх синтезу. Багато з дотичних сюди спроб він мусив, однак, пропускати, обмежуючись лише описом їх на словах. — саме ті, де реакції мають особливо бурхливий характер і або неминуче мають форму вибуху, або ж можуть її набути.
Якось одного разу на лекцію до лабораторії завітав Менні. Летта закінчував опис дуже цікавого експерименту і лаштувався приступити до його проведення в натурі.
— Стережіться, — сказав йому Менні. — Я пригадую, що у мене ця спроба якось завершилася дуже кепсько; досить наймізернішої домішки чогось стороннього до матерії, котру розкладаєте, щоб найслабший електричний розряд викликав її вибух, коли ви станете її нагрівати.
Лєтта хотів уже відмовитись від спроби, але Менні, незмінно уважний і прихильний до мене, сам став йому допомагати, пильно перевіривши всі умови спроби. Реакція відбулася якнайкраще.
На другий день ми мусили робити досліди знову ж із цією матерією. Мені видалося, що цього разу Летта взяв її не з тої банки, що вчора. Коли він поставив уже реторту на електричну піч, мені спало на думку сказати йому про це. Летта занепокоївся і одразу ж пішов до шафи з реактивами, залишивши піч і реторту на столику біля стіни, котра була зовнішньою стінкою еторонефа. Я пішов за ним.
Зненацька щось оглушливо тріснуло і нас обох з великою силою ударило об дверцята шафи. Після цього чути стало голосний свист, виття і металічне бряжчання. Я відчув, що непереможна, подібна до урагану сила тягне мене назад до зовнішньої стінки. Я встиг машинально ухопитися за міцну ремінну ручку біля шафи і повис горизонтально, утримуваний так могутньою течією повітря. Летта висів так само.
— Тримайтесь міцніше! — гукнув він мені і я ледве почув його голос серед галасу бурі.
Гострий холод пронизував мені тіло.
Летта швидко озирнувся навкруги. Обличчя його було біле як крейда, але приголомшеність в очах раптом зникла, поступившись місцем світлій думці і твердій рішучості. Він вимовив лише пару слів — я не міг їх почути, лише здогадався, що це було прощання навіки, — і руки його відпустили ручку.
Щось глухо гупнуло і виття урагану спинилось. Я відчув, що вже можна не триматись і озирнувся. Від столика не лишилося й сліду, а біля стіни, щільно притиснувшись до неї спиною, стояв Летта. Очі його були широко розкриті, лице ніби скам’яніло. Одним стрибком опинився я біля дверей і розкрив їх. Порив теплого вітру відкинув мене назад. Через секунду до кімнати вступив Менні. Він швидко наблизився до Летти.
Ще через кілька секунд у кімнаті стало повно людей. Нетті розштовхав усіх, припавши до Летти. Решта присутніх оточували нас у тривожній мовчанці.
— Летта помер, — пролунав голос Менні. — Вибух реторти пробив стінку етеронефа і Летта своїм тілом заткнув дірку. Тиск повітря розірвав йому легені і паралізував серце. Смерть сталася в одну мить. Летта урятував нашого гостя. Коли б він того не зробив — загинули б обоє.
Нетті глухо заридав.
Кілька днів після катастрофи Нетті не виходив з кімнати, а в очах Стерні я став інколи помічати вираз просто недоброзичливий. Певна річ, через мене загинув видатний учений, і математичний розум Стерні не міг не рівняти цінності того життя, що було втрачене, до того, що було врятоване. Менні лишався незмінно рівним і спокійним, навіть подвоїв свою уважність і піклування про мене; так само поводився і Енно, і всі решта.
Я став ще впертіше вчитися марсіанської мови і при першій зручній нагоді попросив Менні дати мені якусь книжку з історії марсіанського людства. Менні радо привітав мою думку і дав мені підручник, що популярно викладав всесвітню історію для марсіанських дітей.
З допомогою Нетті я почав читати й перекладати цю книжку. Мене здивувало мистецтво, з котрим невідомий автор оживлював і конкретизував ілюстраціями найзагальніші й найабстрактніші, на перший погляд, розуміння й схеми. Ця мистецька вмілість дозволяла йому вести свій виклад так геометрично витримано і так логічно послідовно, як не зважився б писати для дітей жоден з наших земних популяризаторів.
Перший розділ мав просто філософський характер і був присвячений ідеї Всесвіту, як Єдиного Цілого, що все в собі містить і все собою визначає. Цей розділ яскраво нагадав мені твори того робітника-мислителя, котрий уперше в безпосередній і наївній формі виклав основи пролетарської філософії природи.
Другий розділ оповідав про ті безмежно давні часи, коли у Всесвіті ще не склалось було жодних відомих нам форм, коли хаос і непевність панували в безмежних просторах. Автор пояснював, як відокремлювались у цьому осередкові перші безформні скупчення невловимої і хімічно ще не визначеної матерії, — і як скупчення ці стали зародками велетенських зоряних світів, якими є зоряні туманності, а в тім числі й наш Молочний Шлях зі своїми 20 мільйонами сонць, серед котрих наше Сонце є одним з найменших.
Далі йшла мова про те, як матерія, концентруючись і переходячи до триваліших сполук, набувала форми хімічних елементів, а поряд з цим первісні безформні скупченим розпадалися, утворюючи газоподібні сонячно-планетні туманності, що їх і нині за допомогою телескопа можна знайти не одну тисячу. Історію розвитку цих туманностей та кристалізації з них сонць і планет автор викладав ніби в згоді з нашою канто-лапласівською теорією походження світів, лише більш упевнено та з більшими подробицями.
— Скажіть, Менні, — запитав я, — невже ж ви вважаєте гарним давати дітям із самого початку ці безмежно загальні і майже так само абстрактні ідеї, ці бліді світові картини, так не подібні до найближчої дітям конкретної дійсності!? Чи ж не значить це — населити дитячий мозок майже порожніми, словесними лише, образами?
— Та бачите, у нас ніколи не починають, навчання з книжок, — відповів Менні. — Дитина здобуває свої знання з живого свого приглядання до природи та з живих же стосунків з іншими людьми. Перш ніж узятися за таку книжку, вона вже зробить силу подорожей, надивиться найрізноманітніших картин природи, навчиться упізнавати безліч рослин і звірів, зрозуміє призначення телескопа, мікроскопа, фотографії, фонографа, наслухається від старших дітей, учителів тай інших дорослих людей, безлічі оповідань про минуле й майбутнє. Така ж книжка, як оця, мусить лише сполучати докупи і зміцнювати її знання, заповнюючи випадкові порожні місця і вказуючи дальшу путь науки. Звісно, перш за все і повсякчасно ідея цілого мусить чітко стояти перед очима, мусить викладатись від початку й до кінця, щоб дитина не морочилася над подробицями. Гармонійну людину треба творити ще в дитині.
Все це було для мене первиною, але я не став детальніше розпитувати Менні: адже, через деякий час я однаково мушу побачити і марсіанських дітей, і систему їхнього виховання — безпосередньо. Я повернувся до своєї книжки.
Предметом дальших розділів була геологічна історія Марса. Її виклад, хоч і стислий, був, проте, повен порівнянь до історії Землі й Венери. Всі троє були одна до одної подібні; істотна різниця полягала лише в тому, що Марсові було в два рази більше літ, ніж Землі, і майже вчетверо — ніж Венері. Було вказано вік і інших планет — я їх дуже добре пригадую, але не хочу тут наводити, щоб не дратувати земних учених, для котрих ці числа були б великою несподіванкою.
Далі йшла історія життя з самого його початку. Дано було опис тих первісних сполук, — складних ціанових похідних, — котрі, не бувши ще справжньою живою матерією, мали вже багато властивих їй прикмет; вказано було геологічні умови, в котрих ці сполуки хімічно утворювалися. Роз’яснено було закони, силою яких ці сполуки зберігались і накопичувались серед іншої, хоч і витривалішої, так менш гнучкої природи. Простежено було крок за кроком ускладнення й диференціацію цих хімічних зародків деякого життя, аж до організації справжніх живих клітин, де вже починається «царство протистів».
Картину дальшого розвитку життя змальовано було як щаблі поступу живих істот, чи, вірніше, як їх спільне генеалогічне дерево: від протистів в один бік до вищих рослин, і в другий бік — до людини; не залишено було без уваги і різні інші, бічні парості. Порівняння до «земної» лінії розвитку доводило, що на шляху від первісної клітини до людини перші кільця ланцюга майже однакові; так само мало різниць і в останніх кільцях, — середні ж відрізняються значно сильніше. Це мене надзвичайно здивувало.
— Цього питання, — сказав мені Нетті, — скільки мені відомо, ще спеціально не досліджували. Адже ще якихось двадцять років тому ми й самі не знали, як побудовані вищі створіння на Землі і нам дивно було побачити таку схожість до нашого типу. Очевидячки, число можливих вищих типів, що найповніше втілюють у собі життя, невелике; на планетах, так подібних одна до одної як наші, в межах доволі однакових умов, природа могла осягнути цього максимуму життя лише в одним-одній формі.
— До того ж, — додав Менні, — вищий тип, котрий запосідає свою планету, є той, що найбільш суцільно висловлює всю суму її умов; середні форми мають спроможність захопити лише частину свого осередку, значить — висловлюють ці умови так само частково і однобічно. Отже, з огляду на надзвичайну схожість загальної суми умов, вищі типи мусять бути майже однакові, середні ж, силою своєї однобічності, можуть відрізнятися значно більше.
Я пригадав, як мені, ще з часів мого університетського навчання, та ж сама думка про обмеженість кількості можливих вищих типів запала в голову цілком з іншого приводу: у спрутів, морських головоногих молюсків, вищих організмів цілої окремої гілки розвитку, очі надзвичайно подібні до очей нашої гілки — хребетних: а тим часом походження й розвиток очей головоногих цілком самостійні — до тої міри самостійні, що навіть відповідні плівочки подвійної тканини апарата зору розміщено у них якраз навпаки…
Так чи сяк, а факт стояв перед очима: на іншій планеті жили люди подібні до нас, і мені лишалося тільки уважно студіювати їхнє життя й історію.
Що ж до передісторичних часів і взагалі початкових фаз життя людства на Марсі, то й тут била в очі схожість із земним світом. Ті ж форми родового побуту, те ж відокремлене життя поодиноких громад, той же розвиток зв’язку між ними через обмін. Але далі починалася і несхожість, — правда, не в самому напрямку розвитку, а швидше в його стилі і вдачі.
На Марсі хода історії була якась лагідніша й простіша, ніж на Землі. Були, звичайно, війни племен і народів, була і боротьба класів; але війни в історичному житті роль відігравали порівняно невелику і доволі рано припинилися й зовсім, а класова боротьба рідше призводила до сутичок брутальної сили. Це хоч і не вказувалось у книжці безпосередньо, проте недвозначно випливало з усього викладу.
Рабства марсіани не зазнали зовсім, їхній феодалізм майже не хворів на воєнщину, а капіталізм дуже швидко спекався національно-державних перешкод і не створив нічого подібного до наших сучасних армій.
Пояснення всьому цьому я мусив шукати сам; марсіани, навіть сам Менні, ще тільки починали вчитися історії земного людства і не встигли ще провести досконалого порівняння свого й нашого минулого.
Я пригадав одну з попередніх своїх розмов з Менні. Приступаючи до вивчення мови моїх супутників, я захотів довідатись, чи вона не найбільш поширена з усіх мов, які існують на Марсі. Менні пояснив, що це одинока мова письменства й життєвих стосунків усіх марсіан.
— Колись і в нас, — додав. Менні, — люди з різних країн не розуміли одне одного: але давно вже, за кілька сот років до соціалістичної революції, всі різні діалекти наблизились і злилися в одну загальну мову. Це сталося без насильств, стихійно — ніхто і не думав, і не силкувався якось вплинути на процес. Досить довго ще, відповідно до певних місцевих особливостей, животіли і ніби окремі, хоч і зрозумілі усім говірки. Розвиток літератури поклав край і їм.
— Я лише одним можу собі це пояснити, — сказав я: — очевидно, на вашій планеті зносини між людьми з самого початку були ширші, легші й тісніші, ніж у нас.
— Так і є, — відповів Монні. — На Марсі немає ні ваших велетенських океанів, ні ваших нездоланних гірських хребтів. Моря у нас невеликі і ніде не шматують суходолу на окремі континенти; наші гори, крім декотрих поодиноких шпилів, — невисокі. Вся поверхня нашої планети в чотири рази менша від земної; одночасно ж сила ваги у нас менша у півтора рази; мавши легке тіло, ми можемо рухатися доволі швидко навіть і без штучних засобів: ми самі бігаємо не гірше, і втомлюємося від того не дужче, ніж ви, коли їздите верхи кіньми. Природа поставила між нашими племенами значно менше стін і кордонів, ніж у вас.
Така, значить і була найперша і найповажніша причина, що стала на перешкоді гострому расовому й національному роз’єднанню марсіанського людства, а вкупі з тим і повному розвиткові війн, мілітаризму та взагалі системі масового вбивства. Звичайно, силою своїх внутрішніх суперечностей капіталізм все ж створив би всі ці прикмети високої культури, але й розвиток капіталізму йшов там своєрідним шляхом, висуваючи все нові умови для політичного об’єднання всіх племен і народів Марса. Тут рішучу роль відіграло те, що великий капітал дуже швидко виштовхнув із землеробства дрібне селянство, а незабаром після того відбулася націоналізація всієї землі.
Цим подіям спричинилося невпинне висихання ґрунту, з чим дрібні хлібороби не могли дати собі ради. Кора планети глибоко всмоктувала воду і не повертала її. Ця було розвиток того стихійного процесу, завдяки котрому колишні океани Марса здрібніли і стали порівняно невеликими морями. Такий процес іде й на нашій Землі, але тут він зайшов іще не так далеко. На Марсі, що в два рази старший за Землю, справа стала погрозливою вже перед тисячею років, бо поруч зі зменшенням морів зменшувалась, певна річ, хмарність, рідшали дощі, міліли річки, висихали струмочки. У більшості місцевостей виникла потреба обводнюватись штучними способами. Що могли тут удіяти незалежні дрібні хлібороби?
Здебільшого вони просто розорювалися і їхні землі відходили до рук сусідніх великих землевласників, що мали досить капіталів, аби упоратись з обводнюванням. Подекуди ж селяни засновували великі асоціації, об’єднуючи для цього спільного діла всі свої засоби. Але рано чи пізно таким асоціаціям доводилося зазнавати недостачі в грошах — на початках начебто тимчасової; а вже як асоціації хоч раз запозичалися у великих капіталістів, справи їхні починали швидко гіршати: чималенькі проценти збільшували витрати на ведення справ, з’ясовувалася потреба нових позичок і т. д. Асоціації мусили підлягати економічній владі своїх кредиторів, а ті насамкінець їх руйнували, одразу захоплюючи собі землю цілих сотень і тисяч селян.