Так уся годяща земля перейшла до рук кількох тисяч великих земельних капіталістів; але в середині суходолів лишалися ще великі простори, де води не було і куди окремі капіталісти власними силами провести її не могли. Коли державна влада, до того часу вже цілком демократична, змушена була заходитися біля цієї справи, щоб дати роботу зайвому пролетаріатові і допомогти решткам селянства, що от-от мало зовсім вимерти, то у самої цієї влади не знайшлося таких засобів, які були потрібні для побудови велетенських каналів. Синдикати капіталістів хотіли прибрати справу до своїх рук, але проти цього повстав увесь народ, добре розуміючи, що тоді синдикати візьмуть у кріпацтво і всю державу. Після довгої боротьби і неймовірно впертого опору земельних капіталістів заведено було великий поступовий податок на прибутки від землі. Здобуті від цього податку суми і стали фондом велетенських канальних робіт. Силу лендлордів було надламано, а незабаром відбулася й націоналізація землі. Тут уже зникли останні сліди дрібного селянства, бо держава у власних інтересах давала землю лише великим капіталістам і сільськогосподарські підприємства стали ще ширші, ніж перед націоналізацією. Отже, знамениті канали стали і могутнім мотором економічного розвитку і міцною підпорою політичної єдності цілого людства.
Коли я прочитав про все це, я не міг утримати перед Менні свого здивовання — як це руками людей можна було утворити такі велетенські водяні шляхи, що їх видно з Землі навіть через наші кепські телескопи.
— Тут ви трохи помиляєтесь, — зауважив мені Менні. — Канали ці й справді великі, але все ж не в кілька десятків кілометрів, коли їх, власне кажучи, тільки й могли б помітити ваші астрономи. Те ж, що вони бачать, то широкі смуги гаїв, розведених нами уздовж каналів, щоб підтримувати рівномірну вогкість повітря і не дозволяти воді швидко випаровуватись. Декотрі з ваших учених, здається, вже й здогадалися про це.
Доба канальних робіт була періодом великого розквіту в усіх галузях виробництва і глибокого спокою в класовій боротьбі. Попит на робочу силу був величезний і безробіття зникло. Але коли Великі Роботи було завершено, а слідом за тим завершився рівнобіжний процес капіталістичної колонізації колишніх пустель, то незабаром вибухнула люта промислова криза і «соціальний мир» було порушено. Справа посунула до соціальної революції. І знову ж, хода подій була мирною; першою зброєю робітників були страйки, до повстань справа дійшла лише в кількох випадках по небагатьох місцевостях — майже виключно хліборобських районах. Крок за кроком пани корилися неминучому; і навіть тоді, коли влада опинилася в руках робітничої партії, з боку переможених не виявилося жодної спроби оборонити свою справу насильством.
Викупу, в стислому значенні цього слова, за соціалізовані знаряддя дано не було. Але капіталістів на перші часи було залишено на пенсіях. Багато з них відіграли потім видатну роль в організації суспільних підприємств. Дуже важко було побороти всі труднощі поділу робочої сили в згоді з бажаннями й здібностями самих робітників. Біля століття існував обов’язковий для всіх, окрім пенсіонерів-капіталістів, робочий день, спочатку біля шести годин, а потім усе коротший. Але поступ техніки й докладні підрахунки вільної праці допомогли спекатись і цих останніх слідів старої системи.
Вся картина рівної еволюції суспільства, не пройнятої, як у нас, вогнем та кров’ю, несамохіть викликала у мене почуття заздрості. Я заговорив про це з Нетті, коли ми дочитували книжку.
— Не знаю, — задумливо сказав мені юнак, — але мені здається, що ви трохи помиляєтесь. Суперечності на Землі гостріші, це так; її природа сіє удари й смерть значно щедріше, аніж наша. Але причина цьому, може, якраз саме та, що багатства природи Землі значно більші, і що Сонце дає їй знову ж значно більше своєї живої сили. Погляньте, на скільки мільйонів років наша планета старша за вашу, — її ж людство народилося лише за кілька десятків тисяч років перед вашим, а тепер випереджає його хіба на якихось дві-три сотні років. Наші людства нагадують мені двох братів. У старшого натура спокійна і врівноважена, у молодшого — бурхлива й поривчаста. Молодший брат гірше витрачав сили і робить більше помилок; дитячі роки його були хворобливі й нерівні, а тепер, коли він переходить у юнацтво, часто трапляється йому зазнати й болючих корчів. Та чи не вийде з нього художник-творець дужчий і більший, ніж його старший брат, чи не зуміє він тоді розкішніше і різнобарвніше прикрасити нашу Велику Природу? Не знаю, але мені здається, що це буде саме так…
Керований світлою головою Менні етеронеф без жодних нових пригод летів далі до своєї далекої мети. Я встиг уже сяк-так призвичаїтись до умов життя без ваги, як також і побороти більші труднощі марсіанської мови, коли Менні заявив нам, що ми долітаємо вже до половини шляху, досягнувши найвищої межі швидкості, котра відтепер почне спадати.
Саме в призначений Менш момент етеронеф швидко й м’яко перевернувся. Земля, що давно вже з великого серпа встигла стати маленьким, а з маленького — яскравою зеленкуватою зорею поблизу сонячного диска, тепер з нижньої, частини чорного неба перескочила у верхню; червона ж зоря Марса, що до нього часу весело сяяла над нашими головами, опинилася внизу.
Минули ще десятки й сотні годин, і зоря Марса стала яскравим маленьким диском, а невдовзі після цього заблимали і дві малесенькі зірочки її супутників — Деймос і Фобос, невинні планет очки, що нічим не заслужили на ці грізні імена — «Жах» і «Страх» по-грецькому. Поважні марсіани пожвавішали і почали унаджуватись до обсерваторії Енно, — позирнути на рідні краї. Дивився на них і я, але мало розумів те, що бачив, хоч і як старанно й терпляче давав мені різні пояснення Енно. Там, справді, було для мене чимало чого дивного.
Червоні плями ставали гаями й луками, а зовсім темні — ланами, готовими до жнив. Міста малювалися якимись синіми плямами і лише води та сніги мали зрозумілий для мене колір. Веселий Енно змушував мене іноді здогадуватись, що я бачу в полі зору апарата, і мої наївні помилки дуже бавили його й Нетті; я ж їм дякував за це жартами зі свого боку, називаючи їхню планету царством учених сов та переплутаних барв.
Тим часом червоний диск поволі більшав; незабаром він у кілька раз перевершив своїми розмірами диск Сонця, що значно поменшало, і нагадував тепер астрономічну мапу без написів. Починала прибувати і сила ваги, що надзвичайно добре впливало на самопочуття. Деймос і Фобос із яскравих зірок теж стали маленькими, але чітко окресленими кружечками.
Лишилося 15–20 годин їзди; Марс широко розгортається під нами; звичайним оком бачу я більше, ніж дають усі астрономічні мапи наших учених. Деймос лине по цій круглій мапі, а Фобоса не видно — він якраз по той бік планети.
Всі навкруги мене радіють, один лише я не можу побороти тривожної журби очікування.
Ближче й ближче… Всі покинули всяку роботу, — всі дивляться вниз, де розгортається інший світ, для них рідний, для мене повний загадкової таємниці. Один Менні не з нами, він біля машини: останні часи подорожі найнебезпечніші — треба перевіряти віддаль і регулювати швидкість.
Чому ж я, цього світу не по своїй охоті Колумб, чому ж я не почуваю ні радощів, ні гордості, ні навіть того заспокоєння, котре мусив би викликати твердий беріг, після довгої подорожі океаном невловимого?
Події майбутнього вже кидають свою тінь на сучасне…
Лишилося останніх дві години. Скоро ми вступимо в атмосферу. Серце починає люто калатати, я не можу більше дивитися і йду до своєї каюти. Менні йде за мною.
Він починає мені говорити — не про сучасне, а про минуле, про далеку Землю там, угорі.
— Ви мусите ще туди повернутися, коли впораєтесь зі своїм завданням, — каже він мені і його слова дзвенять для мене, як ніжне нагадування про мужність.
Ми міркуємо про це завдання, про його необхідність і труднощі. Час минає для мене непомітно.
Нетті дивиться на хронометр.
— Приїхали, ходімо до них! — закликає він.
Етеронеф спинився. Одсовуються широкі металічні двері, свіже повітря лине всередину. Чисте, зеленкувато-синє небо над нами, юрби народу навкруги нас.
Менні й Стерні виходять перші. Вони несуть на руках прозору труну, де лежить задубіле тіло втраченого товариша — Летти.
За ними виходять інші. Я з Нетті виходжу останнім і ми вкупі, плече в плече, йдемо через кількатисячну юрбу людей, подібних до нього…
На перші часи оселився я у Менні, в фабричному містечку, центром і душею котрого була велика хімічна лабораторія, збудована глибоко під землею. Надземна частина містечка лежала серед парку, розкидана по площі в десяток квадратових кілометрів: тут було кілька сот жител робітників лабораторії, великий Палац Зборів, Споживча Комора — щось подібне до універсальної крамниці, і Станція Сполучень, що зв’язує хімічне містечко з рештою світу. Менні був тут керівником усіх робіт і жив поблизу громадських будинків, поруч великого спуску до лабораторії.
Перше, що мене найбільше вразило в природі Марса і до чого мені найважче було звикнути, — це був червоний колір його рослин. Матерія, що їх так забарвлює, складом своїм дуже наближається до хлорофілу земних рослин і виконує аналогічну йому роль у життєвій економії природи: створює тканину рослин з вуглекислоти повітря, використовуючи енергію сонячного проміння.
Уважний Нетті пропонував мені носити спеціальні окуляри, щоб уникнути незвичного роздратування очей. Але я відмовився.
— Це колір нашого соціалістичного прапора, — відказав я. — Мушу ж я звикнути до вашої соціалістичної природи?
— Коли так, то треба визнати, що соціалізм є і в земній флорі, хоч і в прихованому стані, — зауважив Менні. — Листя земних рослин мають також і червоний полиск, — його лише замасковано сильнішим зеленим. Досить надіти окуляри зі скла, що цілком затримує зелене проміння, а вільно пропускає червоне, то й ваші гаї й степи стануть червоні, як і в нас.
Я не можу витрачати час і місце на те, щоб малювати своєрідні форми рослин і звірів на Марсі, його атмосферу — чисту, прозору й рідку, але багату на кисень, чи його небо — глибоке й темне, зеленкуватого кольору, зі схудлим сонцем і малесенькими місяцями, з двома яскравими вечірніми чи ранішніми зорями — Венерою й Землею. Все це — чудне й чуже тоді, прекрасне й дороге мені тепер, коли я про нього лише згадую. — до суті мого оповідання стосується не так тісно. Люди й їхні відносини — ось що має для мене найбільшу вагу. А в усіх тих казкових обставинах саме вони були чимось найбільш фантастичним, найбільш загадковим.
Менні лив у невеличкому будинкові на два поверхи що архітектурою своєю не різнився від інших. Оригінальною прикметою цієї архітектури був прозорий дах з кількох великих шибок блакитного скла. Просто під цим дахом містилася спальня і кімната для розмов з приятелями. Години свого відпочинку марсіани завжди перебувають під блакитним освітленням, що заспокоює їх, і не бачать нічого неприємного в тім лиховіснім для нашого ока полискові, котрий це освітлення надає людському обличчю.
Всі кімнати для роботи — кабінет, лабораторія та комунікаційна — містилися в нижньому поверсі, великі вікна котрого вільно пропускали хвилі подразнюючого червоного світла, відкидуваного яскравим листям дерев парку. Це світло, котре в мене на початку викликало тривожний і неуважливий настрій, лише підбадьорює марсіан за роботою.
У кабінеті Менні було багато книг і різних приладів для письма, від звичайних олівців до самописного фонографа. Останній апарат являє з себе складний механізм, котрий, приймаючи чітко вимовлені слова на фонограму, одночасно приводить у рух і частини друкувальної машинки. Фонограма від цього не псується і з неї можна користуватись так само вільно, як і з друкованого її «перекладу», що кому до вподоби.
Над робочим столом Менні висів портрет марсіанина середнього віку. Риси його обличчя дуже нагадували самого Менні, але різнилися виразом суворої енергії й холодної рішучості, виразом майже грізним, не властивим Менні, на чиїм обличчі завжди можна було бачити лише спокійну й тверду волю. Менні розповів мені історію цієї людини.
То був предок Менні, великий інженер. Він жив за довгий час до соціальної революції, за доби прокопування Великих Каналів; ці славетні роботи було організовано в згоді з його планами і ведено під його керівництвом. Заздрячи його славі й могутності, перший його помічник закрутив проти нього інтригу. Один з великого значення каналів, над котрим працювало кілька сот тисяч чоловіка, починався в болотяній, хворобливій місцевості. Тисячі робітників мерли там від хвороб, а серед решти розпалювалося невдоволення. В той саме час, коли перший інженер домовлявся з центральним урядом Марса про пенсії родинам померлих і тих, хто позбувся здатності до праці, — старший його помічник нишком провадив проти нього серед незадоволених агітацію: він підмовляв робітників до страйку з вимогами, по-перше — перенести роботи з цієї місцевості в іншу, що було неможливим по суті справи, бо руйнувало весь план Великих Робіт, і, по-друге — звільнити першого інженера, що, звичайно, зробити було вже можна. Коли ж той довідався про все це, вій закликав до себе старшого помічника для пояснень і тут же його убив. На суді інженер відмовився від усякого захисту і лише заявив, що вважає свій вчинок справедливим і необхідним. Його присудили до довголітнього ув’язнення в тюрмі.
Але незабаром виявилося, що ніхто з його заступників не здатен вести далі його велетенську роботу; почалися непорозуміння, крадіжки, безладдя; весь механізм справи розхитався, витрати зросли на сотні мільйонів, а гостре незадоволення серед робітників загрожувало повстанням. Центральний уряд мусив сквапливо звернутися до старого інженера; йому запропоновано було повне помилування і відновлення прав посади. Він рішуче відмовився від помилування, але згодився керувати роботами з в’язниці.
Призначені ним ревізори швидко з’ясували стан справи на місцях; було прогнано й віддано під суд тисячі інженерів і підрядчиків. Заробітну плату було підвищено, організацію постачання робітникам харчу, одежі й знаряддя праці перебудовано на новий лад, плани робіт переглянуто й виправлено. Незабаром лад було цілком відновлено і величний механізм почав працювати швидко й акуратно, як слухняне знаряддя в руках справжнього майстра.
А майстер не лише керував усією справою, але й розробляв план її ведення на майбутні роки; одночасно ж він готував собі заступника в особі одного енергійного й талановитого інженера, що висунувся з робітничого середовища. До дня, коли мав вийти строк ув’язнення, все вже було так наладнане, що великий майстер знайшов можливим передати справу до інших рук, не боячись за її долю; і в той саме момент, коли до в’язниці з’явився перший міністр центрального уряду визволяти ув’язненого, старий інженер наклав на себе руки.
Коли Менні оповідав мені про все це, обличчя йому якось дивно змінилося, набувши того ж самого виразу невблаганної суворості. Він став цілком подібний до свого предка, а я відчув, до якої міри близька й зрозуміла йому ця людина, що полишила життя ще за сотні років до його народження.
Кімната комунікацій була центральною кімнатою нижнього поверху. Тут містилися телефони і відповідні їм оптичні апарати, що передають на однаково яку віддаль зображення всього, що перед ними відбувається. Одні з апаратів в’язали житло Менні зі Станцією Сполучень, а через неї — зі всіма будинками містечка й з усіма містами планети. Інші були зв’язком з керованою Менні підземною лабораторією. Ці останні працювали невпинно: на кількох тонкосітчастих скляних дощечках видно було зменшені зображення освітлених зал з великими металічними машинами й скляними апаратами, біля яких працювали десятки й сотні робітників. Я звернувся до Менні з проханням взяти мене з собою в цю лабораторію.
— Це не годиться, — відказав він мені. — Там працюють над матерією в її хисткому стані і небезпека вибуху чи отруєння темним промінням, хоч і мізерно невелика через усі наші засоби захисту проти неї, — все ж завжди є. Ви не повинні їй підлягати, бо ви у нас тепер один і заступити вас нема кому.
У своїй домовій лабораторії Менні тримав лише ті прилади й матеріали, що стосувалися до поточних його дослідів.