— А хіба товаришеві біля молота не шкодить так багато працювати? — спитався я.
— Поки що не шкодить, — відповів Нитті. — Якихось там півроку він іще може дозволяти собі таку розкіш, зі свого боку я, звичайно, попередив його про небезпеки, котрими загрожує йому його захоплення. Найперша з них — це можливість раптового психічного пориву, що з непереможною силою потягне його під молот. Торік такий випадок трапився тут-таки з іншим механіком, таким самим шукачем гострих відчуттів. Тільки щастя допомогло спинити завчасу молот і врятувати людину, що й не думала про самовбивство. Жага гострих відчуттів ще не є хворобою, але ж вона легко набуває шкідливих форм, щойно лише нервова система хоч трохи похитнеться від перевтоми, душевної боротьби, чи якоїсь випадкової хвороби. Певна річ, я не спускаю з очей тих товаришів, що надуживають своїх сил на якійсь одноманітній роботі.
— А чи ж не повинен би був цей товариш скоротити свою роботу, раз у машинній продукції є зайвина праці?
— Звісно, ні! — засміявся Менні. — З якої речі саме він мусить відновлювати рівновагу за свій рахунок? Статистика нікого й ні до чого не приневолює. Кожен бере її собі на увагу, але не може керуватися нею одною. Коли б ви схотіли негайно поступити на цей завод, вам, напевне, знайшли б роботу, а в центральній статистиці число зайвини збільшилося б на 1–2 години, та й годі. Вплив статистики позначається на масових перекочуваннях праці, окрема ж особа — цілком вільна.
За розмовою ми встигли відпочити і всі, окрім Менні, пішли оглядати завод далі. Менні ж поїхав додому — його було покликано до лабораторії.
Увечері я ухвалив лишитися у Нетті: він обіцяв на другий день повести мене в «Дім дітей», де в числі виховательок була й його мати.
Дім дітей являв собою велику і до того ж найкращу частину міста з населенням на 15–20 тисяч душ. Цим населенням, справді, були майже самі діти та їх вихователі. Такі інституції заведено по всіх більших містах планети, в багатьох же випадках вони створюють і самостійні міста; лише по невеличких селищах, от як «хімічне містечко» Менні, їх здебільшого не буває.
Великі двоповерхові будівлі зі звичайними блакитними дахами, розкидані серед садів зі струмочками, ставками, галявками для гулянок та гімнастики, грядками квітів та корисних трав, хатками для свійських звірят та птахів… Юрби великоокої дітвори — невідомої статі через однакову для хлопців і дівчаток одежу… Щоправда, і серед дорослих марсіан важко по одежі відрізнити чоловіка від жінки: вона, загалом беручи, однакова, різниться хіба стилем: у чоловіків вона краще змальовує форми тіла, у жінок — їх дужче маскує. Та попри все те, та немолода вже особа, що зустріла нас, коли ми виходили з човника, була, безперечно, жінкою, бо Нетті, обіймаючи її, назвав її «мамою». В дальшій розмові він, проте, часто позначав її, як і всякого іншого товариша, просто іменем — Нелла.
Марсіанка вже знала про мету нашого приїзду і одразу ж повела нас у свій «дім дітей», по всіх його відділах, починаючи з відділу найменших, котрим сама завідувала, до відділу старшого віку, який уже межує з юнацтвом. Маленькі «страховиська» приєднувалися до нас по дорозі, зацікавлено оглядаючи своїми великими очима людину з іншої планети, — вони добре знали хто я такий, — і коли ми обходили останні відділи, за нами йшла вже ціла юрба, хоч більшість дітвори ще з ранку розбіглась по садках.
Всього в цьому домі жило біля 300 дітей різного віку. Я запитав Неллу, чому саме в «домах дітей» всіх їх держать укупі, а не поділяють по віку, що значно полегшило б поділ праці між вихователями і спростило б їм їхню роботу.
— Тому, що тоді не було б справжнього виховання, — виповіла мені Нелла. — Щоб виховатись для суспільства, дитина мусить і жити в суспільстві. Життєвий досвід і знання діти в найбільшій мірі засвоюють одне від одного. Ізолювати один вік від другого — значило б утворити для них однобічний і вузький життєвий осередок, де розвиток майбутньої людини йшов би поволі, мляво й одноманітно. І для безпосередньої активності різниця віків дає найбільшу волю. Старші діти — наші найкращі помічники в догляді за маленькими. Так, ми не лише свідомо з’єднуємо всі віки дітей, але й вихователів у кожному домі піклуємось вибирати різних віків і практичних спеціальностей.
— А проте в цьому домі я бачу поділ дітей на відділи по віках: а це ж ніби й не відповідає тому, що ви говорите.
— Ви помиляєтесь; по відділах діти сходяться лише для того, щоб спати, полуднувати й обідати, — тут, звичайно, потреби змішувати різні віки немає. Для гулянок же і навчання вони повсякчас гуртуються так, як їм самим до вподоби припадає. Навіть коли влаштовується якесь читання для дітей одного відділу, — в аудиторію завжди напихається сила дітвори всіх інших відділів. Діти самі вибирають собі товариство і люблять сходитися з дітьми інших віків, особливо ж — із дорослими людьми.
— Нелло, — сказав тут, виступивши з юрби, один хлопчисько, — Еста забрала мого човника, котрого я сам зробив; візьми в неї човник і віддай мені.
— А де вона? — спитала Нелла.
— Вона побігла до ставка спускати його на воду, — пояснив хлопчисько.
— Ну, мені зараз ніколи туди йти: хай хтось із старших дітей піде з тобою і умовить Есту не ображати тебе. А найкраще йди туди сам і допомагай їй спускати човника. Нема нічого дивного, що човник їй сподобався, раз ти добре його зробив.
Хлопчик пішов, а Нелла звернулась до решти.
— А ви, діти, добре б зробили, коли б полишили нас самих. Не думаю, щоб чужоземцеві було приємно, що на нього вирячила оченята сотня дітлахів. Уяви собі, Ельві, що на тебе одного уважно дивиться ціла юрба таких чужоземців. Що б ти тоді зробив?
— Я б утік, — розважливо заявив найближчий з юрби, котрого вона назвала, і в ту ж хвилю діти з веселим сміхом розбіглися.
Ми вийшли в сад.
— Чи бачите силу минулого, — з посмішкою зауважила вихователька. — Здавалося б, комунізм у нас повний, відмовляти дітям майже ніколи і в жодній дрібниці не доводиться. — звідки ж тут взятися почуттю особистої власності? А дитина приходить і заявляє: «мій» човник. «я сам» робив. І так дуже часто, інколи справа доходить навіть до бійки. Нічого не вдієш, — загальний закон життя: розвиток організму коротко повторює розвиток виду, розвиток особи так само повторює розвиток суспільства. Самовизначення дитини середнього і старшого віку в більшості випадків і має такий невиразно індивідуалістичний характер. Наближення статевої зрілості спочатку ще й загострює цю рису. Тільки вже в юнацькому віці суспільний осередок сучасного остаточно перемагає спогади минулого.
— А ви ж розповідаєте дітям про те минуле? — питав я.
— Звичайно, розповідаємо; і вони дуже люблять розмови про старі часи. Спочатку це для них лише гарні, трішечки страшні казки про інший далекий і чудний світ, котрий, однак, будить своїми картинами боротьби й насильства невиразні відгуки в атавістичній глибині дитячих інстинктів. Тільки згодом, перемагаючи живі залишки минулого у власній душі, дитина звикає краще засвоювати зв’язок часів і картини-казки стають для неї дійсністю історії, перетворюються в живі кільця живої безперервності!..
Ми йшли алеями великого саду. Часами натрапляли ми на гуртки, котрі або гралися, або копали рівчачки, або працювали з якимись ремісницькими інструментами, або споруджували будочки, або ж нарешті, просто жваво балакали проміж себе. Всі вони зацікавлено озиралися на мене, але слідом за нами не йшов ніхто; всіх, мабуть, уже було попереджено. Більшість гуртків була мішаного віку; в багатьох було по одному, по двоє дорослих.
— У вашому домі, як бачу, вихователів доволі багато, — зауважив я.
— Так, особливо коли в числі їх рахувати й усіх дітей старшого віку, як і слід робити по справедливості. Але вихователів-фахівців у нас усього три; решта дорослих, котрих ви тут бачите, то здебільшого матері й батьки, що на деякий час селяться у нас поблизу своїх дітей; бувають іще також молоді люди, охочі вчитися науки виховання.
— А чи всі батьки, хто схоче, можуть селитися тут, щоб жити зі своїми дітьми?
— Певна річ. Декотрі матері живуть тут по кілька років. Але більшість їх наїздить часами, — на тиждень, на два, на місяць. Батьки з’являються сюди ще рідше. В нашому домі є лише 60 окремих кімнат для родичів і для тих дітей, що шукають собі самотності, і я не пригадаю випадку, коли б цих кімнат не вистачало.
— Отже, діти інколи відмовляються жити у спільних помешканнях?
— Так, діти старшого віку часто воліють жити окремо. Тут позначається почасти той невиразний індивідуалізм, про котрий я вам уже говорила, почасти ж, — особливо в дітей, що люблять заглиблюватися в наукову працю, — просто бажання усунути все, що перешкоджає роботі та відвертає увагу. Та й із числа дорослих у нас люблять жити цілком окремо здебільшого ті, хто більше від інших працює над науковими дослідами, або ж творить художні речі.
Тут поперед себе на невеличкій галявці побачили ми дитину, на мій погляд — шести або ж семи років, що з ціпочком у руках бігала за якимсь звірям. Ми прискорили свою ходу; дитина не звернула на нас уваги. Коли ми саме підходили, вона наздогнала свою здобич, — це було щось подібне до великої жаби, — і міцно оперезала її своїм ціпочком. Звіря з перебитою лапою повагом полізло по траві.
— Нащо ти зробив це, Альдо? — спокійно спитала Нелла.
— Я ніяк не міг спіймати її, вона все тікала, — пояснив хлопчик.
— А ти знаєш, що ти зробив? Ти завдав жабці болю і перебив їй лапку. Дай сюди ціпок, я тобі поясню це.
Хлопчик подав ціпочок Неллі і вона швидким рухом міцно вдарила його по руці. Хлопчик зойкнув.
— Тобі боляче, Альдо? — знову ж так само спокійно спитала його вихователька.
— Дуже боляче, зла Неллло! — відповів він.
— А жабку ти вдарив дужче. Я лише забила тобі руку, ти ж поламав їй лапку. Їй куди болячіше, ніж тобі, до того ж, — вона не може тепер бігати й плигати, вона не знайде собі їжі і з голоду помре, коли не загризуть її злі звірі, від котрих їй тепер не втекти. Що ти про все це думаєш, Альдо?
Хлопчик стояв мовчки, плачучи від болю та притримуючи забиту руку іншою. Але він замислився. Через хвилину він сказав:
— Треба поладнати їй лапку.
— Оце діло, — сказав Нетті. — Давай же я навчу тебе, як це зробити.
Не гаючи часу спіймали вони поранене звіря, котре встигло відповзти лише на кілька кроків. Нетті витяг свою хусточку і подер її на стрічки, а Альдо, за його вказівками, приніс йому кілька тоненьких трісочок. Потім обидва вони з уважністю справжніх дітей, що ладнають якусь поважну справу, почали накладати міцну пов’язку на перебиту лапку жаби.
Скоро після цього ми з Нетті намірились іти додому.